Krimmitatari keel

Ma kaeban tihti, et ukraina keele oskusega on häda, vähemalt suurtes linnades. Aga siis mul tuli meelde, et meil, Ukrainas, on rahvus, kelle situatsiooni võib julgesti nimetada «katastroofiliseks». Need on krimmitatarlased või kõrõmlõlar.

Kui inimesi, kes oskavad ukraina keelt, on umbes 45 mln, krimmitatarlasi on erinevate hinnangute järgi 500 tuhat kuni 2 mln (mitte ainult Ukrainas, vaid ka Türgis ja Uzbekistanis). Nad olid deporteetitud Krimmist Teise maailmasõja ajal (meil on lavastatud sellest perioodist väga traagiline film «Haitarma») ja nüüd nad kaotasid taas oma kodumaa — okupeeritud Krimmis toimuvad etnilised puhastused. See rahvus on poliitiliselt tähtis Ukraina jaoks, sest nad on meie kodanikud, nad toetavad Ukraina iseseisvust ja neil on oma rahvuse enesemääramise õigus (neil pole oma riiki). Kahjuks, on internetis olemas ainus krimmitatari keele õpik (0—A2) vene keeles. Raamatupoodides pole seda õpikut ega teisi krimmitatarikeelseid raamatuid üldse! Ukraina koolides ei õpitata meie naabrite keelt ka! Kui ma selle peale mõtlesin (kell oli kaks öösel), mul oli hirmus häbi, ma ei saanud magada.

Ideaalses Ukraina riigis peaks olema Kanada mudel: igas koolis on krimmitatari keele kursus, iga poliitik ja ametnik peab kõnet alguses ukraina, siis krimmitatari keeles (nagu Kanadas — alguses inglise, siis prantsuse keeles). Aga ma olen pessimist selles suhtes. See peaks olema nii, kuid seda pole ja ei tule.
Читать далее

Infoallikad

Kui Ukraina, Eesti, Gruusia, Armeenia, Tadžikistan ja teised riigid olid Nõukogude Liidu (enne Venemaa impeeriumi) koosseisus, paistis täiesti loomulik olevat, et suurem osa uudistest tuli vene keeles, sest impeeriumi keskus oli Moskva. Isegi teaduses, kus teadlased oleksid pidanud maailma kirjandust lugema, informatsiooni põhiallikad olid venekeelsed. Iga raamat algas viimase kommunistliku partei kongressi otsustega ja Lenini tsiteerimisega.

Pärast iseseisvuse saavutamist erinevates riikides need infoallikad muutusid. Näiteks, Eestis, Gruusias ja Armeenias, paljud inimesed loevad inglisekeelseid uudiseid ning suhtlevad oma välismaa sõpradega inglise keeles, aga Ukrainas ja Tadžikistanis nagu muiste uudiste edastamise keelelise vahendina domineerib vene keel. Muidugi, üks põhjustest on halb inglise keele oskus.

Seda võtavad arvesse FBi algoritmid: nad analüüsivad iga kasutaja sõnumeid ning pakuvad talle sobivaid ja huvitavaid uudiseid ja reklaami. Näiteks, kui ma oskan poola ja inglise keelt, mul ei ole poola- või inglisekeelset reklaami, kuid viimasel ajal ilmub eestikeelseid teateid. Samuti uudised FBi väljas — need on harva Poolast, aga väga tihti Venemaalt.

Arvan, et läheb veel palju aega, et algoritmid tunnetaksid ühiskonnaelu muutusi.
Читать далее

Mariupol

Mariupol on suur linn (ta kuulub Ukraina kõige suuremate linnade esikümnesse), mis asub Aasovi mere ääres. Siin on sadam, kaks tohutut metallurgia tehast, masinatehas ja teised ettevõtted. Meil oli lennujaam, kust ma lapsepõlves lendasin tädi juurde Lvivisse, aga aastast 2014 see on suletud sõjaolukorra tõttu.

Ma mõtlen tihti, et Mariupol ja Tallinn on sarnased: nad asuvad mere ääres ja see maa on Maarjamaa. Ilm on pehme (muide, suvi Mariupolis on väga kuum võrreldes Tallinnaga), Mariupolis elab 444500 inimest, Tallinnas 430800. Mariupoli elanukud on ettevõtlikud ja julged. Siin on palju erinevaid rahvaid: kreeklased (nad asutasid linna), ukrainlased, venelased, sakslased, juudid, tatarlased ja paljud teised rahvused. Muidugi, meil pole nii pikka ajalugu — ainult 240 aastat (1778).

Kahjuks, Mariupol on praegu hirmus ebamugav linn: halvad teed, vana ja täis inimesi ühistransport, ohtlik ökoloogia, mustad majad, pikad järjekorrad, aeglane mobiiliinternetiühendus (kui täpne olla — seda ei olegi), kauplustes ei saa kaardiga maksta ning on vaja pangaautomaadi juurde minna… Iga tegu (näiteks maksuametilt mingi dokument saada või meditsiinilist analüüsi teha) vajab tervet päeva. Kõik on nii halvasti planeeritud ja korraldatud, et on üllatav, kuidas siin on võimalik elada?!

Elanikud kannavad tumedaid (siniseid või musti) odavaid riideid, neil on heledad ja väsinud näod ning kerekad, mittesportlikud kehad. Hommikuti lähevad nad tehastesse, õhtuti koju, nad joovad palju õlut, söövad palju leiba ja odavat vorsti… Inimesi tulvil bussid tunduvad olevat täis negatiivset ja agressiivset energiat. Seetõttu, ainult maandudes Tallinna lennujaama ja sealt väljudes tunnen, et on võimalik vabalt hingata ja lõõgastuda.
Читать далее

Тисячі

Як учив товариш Ленін: «учёт и контроль — основа социалистического хозяйства». Чогось запам’яталось мені з часів аспірантури, що треба 700 тис. знаків іншомовного тексту було прочитати перед іспитом (з них 100 тис. перекласти письмово). Зараз глянув вимоги до нинішніх аспірантів — удвічі менше. Але до чого я: пам’ятаючи цю цифру, я сумлінно був рахував, скільки тисяч прочитано естонською.

І от сьогодні якраз перетнув межу в 350 тисяч, себто половину від моїх аспірантських. Ну що сказати: дитячі книжки вже на раз-два читаються, серйозніші — трохи повільніше, але все одно значно швидше, ніж в травні, коли той облік почався. Вопщім, häid jõule! Учиться, учиться и ещё раз учиться, по заветам дорогова Ілліча
Читать далее

Маріуполь, ЧСЧ, ВІЛ

За останніми даними Альянсу громадського здоров‘я (2018 рік) серед ґеїв, бісексуалів та інших ЧСЧ Маріуполя 8,8% ВІЛ-позитивних. Багато це чи мало?

З одного боку, це вдесятеро більше, ніж серед звичайних гетеросексуалів. З іншого, це менше ніж в Одесі (13%) чи Донецьку (22%). Ця цифра також означає, що епідемія поки не збільшується, адже в 2009 році наше дослідження дало ту саму цифру. Разом з тим, в цій стабільності нема підстав для оптимізму — ми поруч з війною, а війна завжди тягнула за собою епідемії, і в будь-який момент ситуація може стати гіршою.
Читать далее

Filossofiline mõtisklus

Reis tagasi oli pikk. Kiievi raudteejaamas ostsin moodsa raamatu «Sapiens: a brief history of humankind» ning aeg möödus rongis kiiresti. Ühes peatükis autor, ajaloo doktor Yuval Noah Harari, kirjutab, et lahendamatud vastuolud on iga kultuuri alus: «selleks, et mõista teie naabrit, kes käib tänavanurgal mošees, ärge otsige alusväärtusi Koraanis, vaid otsige islami kultuuris neid sätteid, kus reeglid põrkuvad kokku». Doktor Harari toob näite keskaegsest Euroopast: hommikuti rüütlid käisid kirikutes ja kuulasid jutlust, et rikkus on saatana ahvatlus ning on vaja vägivalda vältida; õhtuti nad käisid oma süserääni palees ja nautisid laule, milles ülistati lahinguid ja rikaste vürstide võimsust. Samamoodi modernse elu vastuolu on vastuolu vabaduse ja võrdsuse vahel.

Selles kontekstis küsisin ma endalt: mis on lahendamatu vastuolu Ukraina ja Eesti kultuurides? (loomulikult, eraldi) — See on raske küsimus, sest Eesti elu tunnen ma ikka veel halvasti, kuid Ukraina elu — liigagi hästi. Aga ikkagi proovin aru saada. Tasub öelda, et neid mõtteid pole vaja tõsiselt võtta.

«Meie inimesed tahavad kahte asja: et riigis poleks korruptsiooni ja et vader saaks muret lahendada». Niisiis, lahendamatu Ukraina kultuuri vastuolu on soov reeglite järgi mängida ja iseendale erandi teha.

Eesti elu kohta mul ei ole niisugust ilmekat näidet, ainult mõned tähelepanekud. Pikett Ukraina toetuseks on korraldatud eestlaste algatusel. Kas seda märgatakse Ukraina kogukonnas Eestis ja ühiskonnas Ukrainas? Vastus on kõikuv: jah ja ei. Ühest küljest seal teatakse sellest, teisest küljest peaaegu mitte midagi ei võeta ette — eestlased toetavad ukrainlasi viis aastat, ukrainlased seda üldse ei vaja (mul on häbi). Mulle see meenutab situatsioone koolis, kui poiss tahab tüdrukuga suhelda, aga kardab seda öelda, kuid kannab tüdruku portfelli või kisub tüdrukut patsist. Niisiis, lahendamatu Eesti vastuolu on soov kellegagi sõbrustada, seltsida, kaubelda ning liiga tagasihoidlik olla.

Siin ma panin silmad kinni ja jäin magama.
Читать далее

Paralleelmaailmas

До дня народження чоловіка купив дитячу книгу естонською — бо і читати легко, і сюжет затягує: четверо естонських восьмикласників з 2016 року хочуть попередити першу світову війну, тому мандрують у часі, щоби змінити історію… щось іде не так і вони потрапляють в паралельний світ, де все майже таке, але історія пішла по-іншому. І от, в одній з глав вони опиняються у 2016 році в Естонії, в своєму рідному місті, але у паралельній реальності. Ця глава (мій переклад її частини — нижче) є пародією на Країну Рад. Ось така декомунізація через гарну книжку.



У маленькому селищі на північному заході 1 травня 2016 року не було аж так тепло, як сто років тому в Сараєво […] Погода була хмарною, дощило та було мрячно, але на невидимих в таку погоду вулицях юрмився народ. Мандрівники пішли туди, звідки долинали гамір і музика. На автобусній зупинці біля цвинтаря грав духовий оркестр. На великій стоянці відразу за зупинкою було збудовано трибуну, яка нагадувала гігантський п’єдестал для чемпіонів олімпійських ігор, на цьому п’єдесталі вони отримують з честю виборені медалі. Однак тут не було жодного чемпіона. На найвищому щаблі стояв, ледве тримаючись на ногах, майже столітній скорчений дід. Вся його грудь блищала золотом орденів і медалей. Якби трохи молодші старуни на нижчих щаблинках не тримали його, то тягар жестяних орденів напевно поклав би немічного прямо носом на землю.

«Це, мабуть, якась вистава просто неба», — здогадався Томас, — «здається, вони пародують першотравневий парад радянських часів».

Мандрівники в часі сховались за рогом збудованого ще в кам’яному віці паркану кладовища та слідкували за подіями на стоянці. Через вулицю, прямо навпроти зупинки, стояла школа. Її будівля здавалась мандрівникам знайомою, адже в їхньому світі вона теж була школою.

У мить, коли оркестр замовк, загуркотіли барабани та відкрились головні двері школи, звідки вийшли, маршируючи, святково вдягнені діти. На всіх були білі сорочки та гаряче-червоні краватки. На хлопцях були сині штані, на дівчатках — юпки в клітинку. Діти шикувались перед школою, більші зпереду, менші ззаду. Вийшовши зі школи, всі покрокували через стоянку в бік трибуни. Той клас, який доходив до трибуни, зупинявся, ставав струнко і на повні груди кричав «Служу Радянському Союзу!».

Дід, що стояв на постаменті, махав їм та ворушив губами так, ніби хотів щось сказати. Хоч обов’язкові слова були відомі, в крику вони ставали нерозбірливим гавканням. Далі до трибуни марширував наступний клас.
«Ти певен, що це пародія?», — спитав Керт Томаса. — «У старих фільмах я бачив піонерські паради і мені здається, що тут справжнісінький парад».

«Слава полеглим героям!», — прокричав наступний клас. Після того, як всі класи пройшли, діти рушили на Паркову вулицю. Там, у кінці, стояв пам’ятник полеглим у Другій світовій війні. Анетт, Маріліз, Керт і Томас стали в хвіст колони. Це було легко, адже тепер до школярів долучились інші поселкові в піонерських краватках.

У кінці вулиці мандрівники здивувались ще більше. На тому місці [...] височів білий мармуровий обеліск, увінчаний червоною зіркою. Зліва і зправа від обеліску лежали квіткові грядки, перед якими стояли у почесній варті озброєні автоматами солдати. Всі люди, які проходили повз обеліск, зупинялись і схиляли голову. Мабуть, вони взаправду хотіли віддати шану полеглим героям. Але кожний, хто схилив голову, отримував від солдата зелений папірчик.

Одного юнака, який пройшов обеліск і не схилив голову, озброєні вартові повернули назад та прослідкували, щоби він десять разів підряд глибоко вклонився. Вони записали його ім’я та не дали йому папірця.

Дійшла до мандрівників у часі черга минати обеліск.

«Що нам робити?», — поцікавилась Маріліз.

«Вклонитись, звичайно», — відповіла Анетт, — «Диви, вони не жартують!»

Юнаки та юнки зупинились перед обеліском, вклонились до землі, отримали свої папірці та пішли далі. За кілька метрів вони повернули праворуч та рушили паралельною вулицею назад до автобусної зупинки.

На лівому боці вулиці, там-таки, де мандрівники в часі сподівались побачити руїни крохмально-сиропного комбінату, височіла велика будівля. На її останньому поверсі тріпотів великий плакат «П’ятирічку за чотири роки!», а під ним трохи менший «Кожній радянській людині — літр сиропу в рік!». Біля входу на фабрику красувалось велике зображення, в якому впізнавався Ленін. Під ним стояв текст «Ідеї Леніна живуть і перемагають!»

«Мені здається, ми потрапили в Радянський союз», — сказала Анетт.

«І це в 2016 році!», — додала Маріліз.

«Це означає, що в цьому світі Естонія не стала незалежною», — підсумував Томас.
Читать далее

Вокзал

Панно на ЖД вокзале Мариуполя, чуть старше меня — 1974. Что мы видим?


По краям мужчины: пилот, моряк, металлург, машиностроитель — основные предприятия в городе. В центре женщина с дитём. Как у нас говорили, «пошла в семейностроительный». Что сейчас осталось? В 2014 накрылся аэропорт медным тазом, в 2018 — порт, металлурги пока держатся. Ну а строительницы по-прежнему строят...
Читать далее

Дещо про сімейну історію

У мого діда були покалічені руки — бракувало кількох пальців. Коли я питав бабцю, чому — дитині ж цікаво — вона неохоче говорила щось там типу «виробнича травма» (працював він все життя на Азовсталі майстром), без подробиць. Жили вони у великому будинку, вона була домогосподинею — тобто аж до самої смерті його зарплата і пенсія були єдиним джерелом прибутку спочатку для п’ятьох, а як дочки поодружувались, то для двох.

Бабця часто розповідала про німецьку окупацію Маріуполя та завжди дорікала дідові тим, що він їздив по санаторіях, а її не брав. Завод оплачував. Коли дід помер (а це ще був СРСР), завод забезпечив труну. Мені це здавалось природним — бо ж все життя працював там. Потім відійшла бабця. І от, в один з моментів (я вже був в аспірантурі) я в маленькій заводській многотиражці побачив знайоме, з нашого альбому, фото діда. Помилки бути не могло — в підписі його прізвище та й завод той самий. У статті поруч йшлось про Спротив окупації, частиною тої законспірованої диверсійної групи на заводі був Ципишев Іван Прокопович, який в одній з операцій втратив пальці. Загадка розкрилась. Я побіг в наш музей, мені підтвердили, дійсно — таке було і такий в списках Спротиву стоїть і йому як ветеранові були оті всі пільги, як прижиттєві, так і посмертні. Тоді я мало не образився на вже покійну Віру Данилівну: ну хіба не можна було сказати, що це не «виробнича травма»! Я б гордився дідом-героєм! А потім я подумав, що мабуть ці часи не були тими, які хочеться згадувати: тяжка праця, три дитини, щоденний страх, що він не повернеться... Гордитися я можу і так, власне горджусь. Я знаю, бути героєм генетично не передається (хіба деяка схильність до авантюр), але десь у глибині душі ховається віра в те, що сучасний спротив був би неможливий без того.
Читать далее

Кола друзів

В совку (на Заході теж) колись не було дарк-румів, хорнету та інших важливих речей. Були круїзинґи, плішки по нашому, де можна було по швидкому пошукати... пригод і, зрештою, найти — не завжди так як хотілось, інколи з фінґалами і арештами. Була і інша форма дозвілля, більш персоналізована, секс-антрополоґ Роберт Остфоґельс назвав її «колом друзів».

Як це виглядало? Я недарма згадав совок на початку — в кінці 80-х — 90-х відеомаґнітофони не всі могли собі дозволити, але був у Донецьку такий собі Льоня (ім‘я справжнє, вже давно він упокоївся на кладовищі в кінці вулиці Світла путь), і в нього він був, і фільми до нього теж. Так от, надвечір збиралися в його квартирі кілька давніх знайомих плюс пара новеньких, випивка-закусь-то-сьо, новини культури та що чути між сестрами. Культурна проґрама тривала далі: новинки документалістики, себто у відеомаґнітофон вставлялась касета з порно...

Такі вечори були не тільки у Льоні. Навіть у богом забутому селі під Волновахою, де мешкала пара хлопів, теж щось подібне орґанізовувалось, про Маріуполь годі й казати. Цікаво, в епоху фейсбуку і Ліфту, вижила така форма дозвілля чи ні?
Читать далее

Ім‘я, яке привласнила Москва

Ілля Львович Сельвинський. Вікіпедія скромно зазначає «русский поэт крымчакского происхождения», народився в Симферополі.

Один з дідів — Еліоґлу, батько — Лейба Ейшаеловіч. Типові російські імена [іронія]. Воював, писав, попадав в немилість при совітах (бо, бач, не так перемогу оспівував), знову воював. Помер у Москві. З його творчістю я випадково познайомився у збірнику 1998 року — емоційна, експресивна, закохана в молодість. Такий він, син Криму
Читать далее

Люллі

Пригодницький роман «Три мушкетери» читали, здається, всі, тож можете собі уявити, як виглядали ті часи, коли на чолі Франції стояв Луї XIV — той, який сказав знамениту фразу «Держава — це я». А ще він, знаний як «Король-сонце», танцював. Саме тому при ньому з‘явився Жан-Батист Люллі, композитор, один з небагатьох у тій добі, чиї сексуальні стосунки з чоловіками задокументовано.

Дитиною його буквально на вулиці взяв якійсь аристократ як іграшку для дочки, по ходу він навчився музики і танців, юнаком його помітив майбутній Король-сонце і взяв до себе — «дружити». Згодом, Люллі забрав під себе всю королівську музику і навіть відсудив у Мольєра авторські права на його комедії. Йшов час, Луї XIV старішав і вже не міг танцювати як раніше. Дратувався. Звичайно, зривав злість на придворних. Дістав на горіхи і Люллі — бо ж бач, як можна під таку дурну музику танцювать?!? Власне приводом для монаршої немилості до королівського музиканта стали його, музикантишки, чергові пригоди з якимсь хлопцем... Нє скрєпно! Потім король захворів. На одужання владики Люллі пише «Te deum», виконуючи який встромляє в ногу посох і помирає від гангрени...
Читать далее

Küborgid

Ma tahaksin jutustada mängufilmist “Küborgid: kangelased ei sure”, lavastatud 2017. aastal Ukrainas. Sel aastal me korraldasime sõpradega selle vaatamise Sõpruse kinos Tallinnas. Filmirežissöör Ahtem Seiitablaev on kuulus näitleja ja kultuuritegelane, kes on pärit Krimmist.

Filmi sisu on väga lihtne: ukraina sõjameeste rühm kaitseb Donetski Lennujaama peaaegu purustatud hoonet 2014. aastal vene vägede eest. Filmis on vähe tegevust, aga palju arutelusid “kes me oleme?”, “miks me jääme siia?”, “mis tähendab ukrainlane olla?”. Ekraanil on nii palju ukrainlastele tuntud teemasid ning meie jaoks see on vaimustav, aga välismaalastele tundub igav.

Miks “Küborgid”? Lennujaama kaitse jätkus 242 päeva, kusjuures vaenlane ründas tankidega ja raketisüsteemidega. Vene väed ei saanud väga kaua lennujaama enda kätte võtta ning nad hakkasid kaitsjaid küborgideks nimetama, justkui nad polekski inimesed, vaid surematud masinad. Kogu süžee käsitleb rahvaidentiteeti surmavaenlasega võideldes. Tundub, et see mängufilm on dokumentaalne, sest kõik selle tegelased ja sündmused on tegelikult aset leidnud ning need inimesed olid filmikonsultandid.

Üldjoontes, “Küborgid” on väga põnev ja vaimustav film minu põlvkonna jaoks. Kahjuks, tundub olevat, et aastate möödudes, kui inimesed unustavad detailid (nagu välismaalased, kes neid ei tea), see film muutub igavaks.
Читать далее

Kokkusattumus

Kui ma alustasin eesti keelt õppida, siis ostsin ühe keskaegse kriminaalromaani* raamatupoest lugemiseks. Õhtul lõpetasin ma selle raamatu 7nda osa. Niisiis autor aeg-ajalt annab geograafilisi detaile ning ma tahtsin kaardilt vaadata, kus oli see pidalitõbiste seek, milles elasid kangelased.

Ma arvasin, et tõenäoline on, et leprosoorium asus kuskil minu maja kõrval, sest autor kirjutab maanteest itta Viru värava poolt (nüüd on kaks sellist suunda — Tartu ja Narva mnt) ning «kiriku kellade kõla kostab siia ära ja linnaväravate kägin, kui need ööseks suletakse» (lk 13). Alates tuli mulle meelde, et see näis olevat Lasnamäe, mis on praegu näotu venegeto. Aga siis ma leidsin Internetist, et Armeenia kirik, mis on Stockmani lähedal, see oli Jaani seegi kirik ja on ainus hoone, mis on «tänapäevani säilinud seegikompleksist» (https://et.m.wikipedia.org/wiki/Tallinna_Jaani_seegi_kirik). Seek ise asus aadressil Tartu mnt, 16 — jah, see on peaaegu teisel pool tänavat minu asukohast. Nii põnev kokkusattumus!

* Hargla I. Apteeker Melchior ja Tallinna kroonika. — Tallinn: Varak, 2014. — 470 lk.

Читать далее

Mälupilt

Tahaksin ühest kurioossest juhtumist jutustada. Mariupolis mul on emane kass Lisa, ta on juba vana ja steriliseeritud. Aga tol ajal imetas ta jälle oma kassipoegi ja tegi seda minu diivani all.

Teises toas on mul väike orel ja tookord ma praktiseerisin orelimängu. Kui ma hakkasin Bachi «Partita sopra ‘Sei gegrüßet, Jesu gütig’» mängima, Lisa võttis oma lapsed ja kandis nad toast välja. See oli minu jaoks üllatus, ma teadsin tema reaktsiooni minu muusikale — midagi sellist polnud varem juhtunud, ta kartis ainult «Sei gegrüßet». Kui huvitav!
Читать далее

Tom of Finland

Täna, keskööl, ETV2 näitas Soome filmi ühest pikast keskmise välimusega tagasihoidlikust soome mehest Touko Laaksonen.

Keeleliselt oli see minu jaoks raske, sest ma pidin üheaegselt eesti subtiitreid kiiresti lugema, süžeed ekraanil jälgima, kusjuures soomekeelsed dialoogid viisid mu tähelepanu kõrvale…

Peategelane võitles kogu elu oma traumajärgse stresishäire vastu — ta oli Talvesõja veteran. Oma häiret muutis ta kunstiks. Sõda lõppes kõigi jaoks, aga mitte tema ja tema sõprade jaoks: politsei korraldas haaranguid homoseksuaalsetele meestele, peksis ja arreteeris neid. Touko joonistas, ta pliiatsijoonised olid erootilised, need tundusid hirmus kõlvatutena, aga need muutsid kogu põlvkonna elu (näiteks, tema ajal said populaarseks jõusaalid).

Nüüd Soome riik on väga uhke selle mehe üle, kelle nimi on Tom of Finland, Touko Laaksonen, leitnant
Читать далее

Kolm rühma

Viimasel ajal jälgin FB-s kolme emigrantide rühma elu: «Українці в Естонії» (ukrainlased Eestis, üle tuhande osaleja), «Polacy w Estonii» (poolakad Eestis, 523) ja «Eestlased Ukrainas» (166). Mida öelda?

Esiteks, ainult ukraina rühmas kirjutatakse vene keeles, samal ajal kui poola ja eesti rühmas kasutatakse ainult poola või siis eesti keelt.

Teiseks, ainult ukraina rühmas on arutelu tulisem. Ukraina keeles nimetatakse seda «Зрада і перемога» (reetlikkus ja võitlus), aga teistes rühmades inimesed kirjutavad väga tavalisi teateid, näiteks «Kutsun kohvile Tallinnasse». Üks minu sõpradest mainis FB-s kommentaarides, et see algas viis aastat tagasi, kui vene väed okupeerisid Krimmi — selles grupis osalejad muutusid väga argessiivseks, aga eesti päritolu ukrainlased (kes elavad kolmes külas Krimmis) lahkusid rühmast, sest nad toetasid anneksiooni.
Читать далее

Легенда про останню фуґу

Її любили перші біоґрафи Баха — відомо, що останній його цикл, найбільш абстрактний, Мистецтво фуґи, залишився незакінченим — фінальний номер, фуґа на три теми, в якому Бах ставить свій підпис (третя тема укладається у його прізвище — В. А. С. Н., си-бемоль, ля, до, си), обривається так, ніби перо випадає з рук ґенія, а його душа зливається з гармонією сфер.

Буває, це розповідають перед концертом, — і уявіть, що коїться в залі, коли музика раптом замовкає… Правда є більш прозаїчною: останні такти загубились у часі, Бах встиг дописати це, а після нього ще продиктувати своєму зятеві хорал «Перед троном твоїм предстаю». Не знаю, за чим шкодувати більше — за красивою леґендою чи за втраченою, здається, назавжди музикою (цей матеріал є вільним викладом шматочка лекції російського музикознавця).
Читать далее

Different from the Others

Ютуб підсунув мені цей фільм. Зараз би ми його назвали соціальним роликом. 1919 рік, Маґнус Гіршфельд (до речі, він у фільмі грає сам себе) засновує Інститут сексуальних наук та бореться проти переслідування гомосексуалів (горезвісна ст. 175 німецького Карного кодексу). У фільмі — історія романтичного і водночас трагічного кохання студента і музиканта.

Статтю буде скасовано тільки в 1994 році, за 75 років! Весь цей час стаття 175 забирала життя німців, аналогічна стаття 121 — громадян Радянського союзу. В деяких країнах гомосексуалів страчують по-сьогодні… — так само як і з боротьбою жінок за власні права потрібно було три чи чотири покоління, щоби змінити суспільство. Це тяжко усвідомлювати: активіст не побачить результатів своєї боротьби за життя, його звинувачуватимуть у зраді та ґрантожерстві. Проте зміни обов’язково будуть
Читать далее

Три групи

Спостерігаю я за життям трьох еміґрантських ґруп у ФБ: українці в Естонії (>1000 учасників і учасниць), поляки в Естонії (523) та естонці в Україні (166). Що сказати?

1) тільки в ґрупі українській пишуть російською, в інших винятково польською та естонською;
2) тільки в ґрупі українській якась зрада і перемога, в інших буденні оголошення: «посиджу за кавою з кимсь», «на Різдво їдемо в Таллінн, приєднуйтесь, зустрічаємось там-то»… Градус емоцій тільки в українській ґрупі високий.
Читать далее

Романтичне. Про мови

Коли я писав, що естонська при першому знайомстві здалась мені вельми архаїчною, щось бачилось мені нелогічним, муляло очі, адже багатство граматичних форм і фонетики властиве якраз молодим мовам, коли ще правила не стабілізувались — можна сказати і так, і овак, спробувати і це, і ще оте…

Аж потім в голові думки стали в лінію: хоч ми називаємо латину, давньогрецьку і санскрит мовами архаїчними, але тільки тому, що вони історично віддалені від нас, тоді як насправді ми вчимо їх у тому вигляді, коли вони були молодими і сповненими сил, вони могли багато (і, власне, змогли це зробити — он латина досі веде за ручку Европу). Так і угро-фіни — ще і хочуть, і можуть багато, вони амбітні як колись люди біля Олімпу та на Палатинських пагорбах
Читать далее

Платон і Агатон

Я, Агатона цілуючи, чув на вустах свою душу —
Видно, у нього вона, бідна, хотіла впурхнуть

Не можу не позаздрити Агатонові. По-перше, його коханцем був молодий качок (зараз би ми сказали «дедді»), по-друге, його коханець вже тоді був філософом, по-третє, з ним вже третє тисячоліття дискутують. Ім‘я йому — Платон. А ким був Агатон? — Допитливим учнем, про якого більше нічого не відомо. І якби не кохання вчителя, і імені б не лишилось.
Читать далее

Iseloom

Kõigepealt ma tahaksin öelda, et see on raske ülesanne — oma iseloomu kirjeldada. Loomulikult, ma räägin tihti endast, aga paistab, et see vajab sobivat juhust.

Tasub ka märkida, et iga inimene võib väga erinev olla, see sõltub paljudest põhjustest ja asjaoludest. Näiteks, kui ma olen näljane, ma saan vihaseks, kurjaks, ma teen kärbsest elevandi ja võin kedagi hammustada nagu koer. Olles haige, ma muutun tujukaks. Kui mul on liiga palju tööd ning ma tunnen end nagu orav rattas , ma muutun hajameelseks ja ebasõbralikuks. Olles rampväsinud kui vana hobune (näiteks pärast pikka reisi), ma muutun lohakaks, passiivseks ja uimaseks. Õnneks, tavaliselt ma püüan olla optimistlik, sõbralik, uudishimulik, abivalmis ja rõõmsameelne. Kusjuures ma tean, et ma saan oma laiskusest võitu, kui ma näen täpset eesmärki (niisiis tegeledes eesti keelega, ma panin end eksamile kirja).
Читать далее

Blogid

Blogisid tasub lugeda, sest sealt võib leida igasugust huvitavat informatsiooni. Näiteks, kui ma hakkasin töötama Linuxiga (see on üks arvutisüsteemidest), blogidest oli kergem lugeda soovitusi, mida teha, et probleemile lahendust leida. Sama asi oli, kui ma hakkasin teisi küsimusi lahendama. Pealegi, blogisid tasub lugeda, kui keegi tahab teada mitteametlikku vaatenurka või olla koheselt kursis erinevate sündmusetega.

Blogisid tasub pidada, sest need on tasuta ja vabameelsed, kus inimesed saavad oma arvamust avaldada. Minu jaoks on blogid nagu avalik päevik, kuhu ma saan üles kirjutada isiklikke lühikesi märkmeid (need märkmed ei ole veel artikkel, aga lihtsalt mõtted).
Читать далее

Sündmused Ukrainas

Pühapäev ja sellele järgnev öö ning esmaspäev olid väga rahutud. Terve nädalavahetus me olime ekraani külge aheldatud (ühed teleka ees, teised vaatasid uudiseid internetis) — Venemaa kasutas esmakordselt avalikult relva Ukraina meremeeste vastu Kertši lähedal. Need video ja raadioteated olid kõigis uudistes. Kolm Ukraina laeva ja nende meeskonnad (neist 6 inimest on haavatud, kusjuures 2 raskesti) on kaaperdatud. Keskööst kuni kella üheni mina kui ka minu eestlastest kaaslased, kõik me vaatasime otsesaadet Ukraina Riikliku Julgeoleku- ja Kaitsekomitee koosolekust, kus teemaks oli sõjaseisukorra kehtestamine Ukrainas. See tähendab, et sõda algas ametlikult (reaalsuses ta kestab juba viis aastat).

Pühapäeva öösel ma kirjutasin meie piketi FB-grupis, et ma tahaksin esmaspäeval mittekorralisele piketile minna (tavaliselt me piketeerime neljapäeviti) isegi üksi, sellepärast et ma ei saa eestlasi paluda, et nad koheselt muudaksid oma plaane Ukraina pärast. Aga otsustati, et me läheme koos nagu tavaliselt, kuid koosolekuteate Põhja prefektuurile teen mina. Ma tulin tööle öösel (siin on minu arvuti), täitsin blanketi ära ja saatsin PPA-sse. Viieteistkümne minuti pärast sain prefektuurist teate kätte, et pikett on registreeritud. Niisiis, täna me kohtusime Venemaa Suursaatkonna ees.
Читать далее

Küsisin kolleegilt. Teine osa

Eile, pärast arutelu, sain kolleegi käest poola keeleeksami veebilingid testidega ning täna hommikul vaatasin neid. Mis on tulemus?

Nägin, et B1 tasemeksami sooritaksin ma väga lihtsalt, ikka rohkem — B2 testidest minu jaoks oleks kõige raskem ainult teine osa: suuline kõne ja suur eksamikirjand, sellepärast et mul ei ole sellist praktikat. Niisiis, võib öelda, et minu tase poola keeles on B1 ja B2 vahel — ma tunnen end Poolas koduselt tänavatel ja kauplustes. Muide, üleeile Kuressaares tundsin ma end ka hästi saades aru paljust, mida räägitakse (loomulikult, mitte kõigest, poola keelt oskan ma ikka paremini). Aga mida ma teen edasi? Et muuta paremaks oma poola keele osaoskusi, mul oleks vaja aega, kuid see on risk eesti keele eksamil läbi kukkuda. Kui kahju, et päevas on ainult 24 tundi!
Читать далее

Дві моделі

І ще про мову, точніше про її державну підтримку в двох країнах. Отже, Естонія та Польща. Хоч вони обидві належать до ЕС, їхні підходи різняться радикально.

В першій, Естонії, екзамени з мови безкоштовні, чотири рази на рік, весь іспит вкладається в один день, сертифікати без терміну придатності та видаються в електронному вигляді (хочеш — друкуй та вішай на стінку, не хочеш — не треба, держава визнає диґітально-підписаний файл), якщо склав іспит успішно, то можеш клопотати про повернення 320 евро із витраченого на навчання, додатково є безкоштовні курси, веб- і мобільні застосунки (теж gratis!) плюс фантастичні підручники, в кінці року в податковій декларації ти вказуєш свої витрати на освіту (і мовну теж!) та отримуєш повернення податків із витраченого на навчання. Ну і як вишенка на торті — мовна інспекція: спочатку попередить, потім направить на курси, потім звільнить та оштрафує підприємство, якщо ти такий дурний, що не зміг. Окрема тема — тюрма, куди потрапляють (сюрприз!) переважно узкоязичні. Так от, там теж є уроки естонської.

Тепер Польща. Кожен іспит коштує приблизно 150 евро, причому окремо треба платити за сертифікат (ніякої диґітальності — тільки папір, що йтиме до тебе теплою ламповою поштою: загубив — твої проблеми), були екзамени двічі, тепер — тричі на рік, сертифікат дійсний тільки три роки, потім треба перескладати, ніякого повернення коштів і податків (дякуй, що живий). Про підручники, тюрму і наявність мовного патруля ніц нє вєм.

Чому така різниця? Якщо абстрагуватись від ефемерних матерій на кшталт любові до батьківщини, ментальності та віри, то причина майже очевидна: кляте імперське минуле. В Естонії приблизно 30% отих, що понаїхали, та їхніх нащадків, вони живуть компактно (цілі російські райони в містах чи повітах, де можна за життя не почути естонського слова) та не дуже прагнуть інтеґруватись (какая разница? Путін, ввєді!). В Польщі без мови можна хіба що недовго бути туристом, а з понаїхавших тільки українці та білоруси. Яка з цих двох картинок ближча до України? І, отже, яка має бути в Україні модель до популяризації мови?
Читать далее

Küsisin kolleegilt. Esimene osa

Küsisin kolleegilt, kes elab Poolas, õpib seal ja sooritas B2 tasemeksami, kuidas ta valmistus eksamiks ja mis eksami ajal juhtus. Minu huvi oli seotud sellega, et kui ma räägin poola keelt soravalt ja loen palju, kuid mul ei ole mingisugust dokumenti. Ta jutustas mõningatest eksami detailidest, mis on erinevad Poolas ja Eestis.

Esiteks, Poolas on kõik eksamid tasulised: umbes 150 eurot, kusjuures sooritaja maksab nii eksami kui ka tunnistuse eest.

Teiseks, eksam on jagatud kahele päevale (esimesel päeval on kirjutamine ja kuulamine, teisel — lugemine ja rääkimine).

Kolmandaks, tunnistus mitte elektrooniline, vaid paberil ning kehtib ainult kolm aastat, pärast seda on vaja uuesti eksam sooritada

Poolas ei ole absoluutselt tagasimaksmise süsteemi nagu Eestis. Niisiis, Eesti Vabariik on enam huvitatud, et inimesed eesti keelt õpiksid, seetõttu on siin loodud väga liberaalne keeleõppimise süsteem võrreldes Poolaga. Muide, tasub teada, et Poolas pole võimalik ilma riigikeeleta elada, aga Eestis, kahjuks, see on vägagi võimalik.
Читать далее

Ein’ feste Burg ist unser Gott

Кожна революція починається з посту. 500 років тому, в 1517-му фейсбуку не було. Були двері церкви. Саме там, у Вітенберзі, і запостив 31 жовтня свої «95 тез» доктор теолоґії Мартін Лютер. Він хотів зробити в тодішньому католіцизмі евроремонт, але ремонт переріс у Реформацію, а вона — у довгу і криваву 30-літню війну, яка відкинула тодішню Німеччину на століття назад, але вивела Німеччину сучасну (парадокс) в економічні лідери — Макс Вебер опише це за 400 років після Лютера. Що сталось?

Лютер замінив відповідальність церкви відповідальністю кожного і кожної: твоє спасіння і твій успіх залежать тільки від тебе. Ти зможеш, тому що тобі сам Бог помагає! І Лютерові же належить пісня, яку потім назвуть Марсельєзою XVI століття — саме з нею йшли в бій за свої цінності і своє майбутнє: Ein’ feste Burg ist unser Gott, Твердиня міцная наш бог. Ця пісня досі є символом німецького духу і найбільш шанованим у лютеранстві хоралом. Власне, для нас гасло «почни з себе» теж більш ніж актуальне, адже саме добровольці перші поставили чоло аґресії ззовні, а решта підтягнулись
Читать далее

Kaks e-poodi

Ma võrdlesin kahes e-poes võõrkeelsete raamatute valikut: ukraina “Книгарня Є” (https://book-ye.com.ua) ja poola “Empik” (https://www.empik.com/) ning need tulemused ei teinud mulle rõõmu.

Esiteks, raamatute arv: Poolas on suurem valik (3530 nimetusi) kui Ukrainas (630).

Teiseks, kui poola e-poes on väga palju erinevaid keele õpikuid (49 keelt, isegi väga eksootilised), Ukrainas on väiksem keelte valik (22 keelt).

Kolmandaks, minu armas eesti keel: poola e-poes oli kaks raamatut (mitte õpikud, vaid vestmikud), aga Ukrainas ei olnud eestikeelseid raamatuid üldse: isegi mitte õpikuid ega vestmikke, reisijuhtidest rääkimata.
Читать далее

Список кораблів

В першому чи другому класі школи, пам'ятаю яскраво, в читанці було надруковано невеличкий — приблизно в десять рядків — уривок з Іліади. До того грецьку мітологію я знав з радянських діафільмів (була така радість у малечі). А тут якісь довгі рядки, рими, з купою незрозумілих і теж довгих слів. І це чомусь називалось віршами! Страшне! Нє Пушкін! Так  лишився Гомер незнаним аж до університету, та й там, тільки напружившись і прочитавши кілька разів розділ підручника латини про античне віршування, я зміг відчути розмірену неквапливу красу довгого рядка. До речі, чи знаєте, що читання античних епіків уголос з повною серйозністю рекомендують лікарі — це як гарна дихальна гімнастика. Спробуйте!

А мимохідь уявіть грубеньку книгу на 500 сторінок, яку тогочасні моторні козаки знали напам'ять і цитували з будь-якого місця. За Іліадою, Одісеєю, як потім за Вергілієвою Енеїдою ворожили, ці поеми давали поради на будь-який випадок буремного життя і його непозбувної бентеги. На Гомері вчились грецькі діти протягом більш ніж 2000 років, це був стрижень грецької свідомості і в часи, коли держава була, і в тисячоліття, коли її не було.

Так от, в Іліаді, серед отих 500 сторінок неспішного тексту, є одна частина, яка здається непотрібною — там нічого не відбувається, просто йде перелік кораблей і людей, які брали участь у війні. Це якби ви стоїте на параді, а вам читають і читають, імена, звання, з'єднання, багатьох ви не знаєте і скоріш за все і не знатимете. Час ніби зупинився:

…Із Саламіна дванадцять прийшло кораблів із Бантом,
Там поставив він їх, де афінські стояли фаланги.
Ті, що їм Аргос — оселя, й Тірінта, мурована міцно,
І Герміона, й Асіна, міста при затоці глибокій,
Гавань Ейону, й Трезен, й Епідавр, виноградом славетний,
Ті, що в Агіні живуть і в Масеті, і молодь ахейська —
Мали вождем Діомеда, що славен був голосом дужим,
З ними йшов і Стенел, славетного син Капанея;
Був ще третім вождем Евріал у них, муж богорівний,
Син Меністея і внук державця старого Талая.
Над усіма ж Діомед був, уславлений голосом дужим…

Список, з якого уривок, великий, імен там багато. Нащо він? Думаю, що він відіграє ту саму роль, що і списки на монументах (з тою тільки різницею, що це звучащий список). Кожен воїн знав, що його роль не буде забута, наступний поет обов’язково згадає про тебе, твоє ймення звучатиме навіть тоді, коли від тебе навіть кам’янця не лишилось — сотні і тисячі років. Хіба це не мотивація? Судячи з популярності Горацієвого «Exegi monumentum» (я пам’ятник собі поставив незотлінний) — так, це потужна сила, що підживлювала дух  підносила тіло

Читать далее

Väljakutse

Ühes FB-i grupis, ühendades ukraina LGBT veterane, aeg-ajalt kirjutan ma tekste antiikaja lugudest. See on eriline žanr: on vaja selliseid sõnu leida, et inimesed, kes ei ole mitte kunagi lugenud antiikteoseid, tahaksid nende süžeedega tutvuda. Muidugi, ma pean mõnikord autoreid tsiteerima ning siin ma puutusin kokku ühe raskusega: mul on palju vana kreeka või rooma luuletusi peas ja need tulevad meelde, kas siis originaalis või vene keeled tõlgituna (ma olen neid õppinud niimoodi). Selleks, et leida neid ukraina keeles, on vaja püsivust ja aega — neid ei ole tihti internetis. Näiteks, üks kord tahtsin ma Mimnermi eleegiast “Tis de bios, tis de terpnon…” jutustada. Kahjuks, isegi Kiievis polnud seda raamatut. Lõpuks ma leidsin selle vajaliku raamatu Lvivis ja pidin Tallinn—Rakvere bussist sinna helistama ning paluma, et minu jaoks tehti erand ja see raamat saadetakse Eestisse, sest seda teenust neil polnud välismaalaste jaoks… Ukraina keelde tõlgitud antiikkirjandust leida — see on tõeline väljakutse
Читать далее

Аполлон і Гіацинт

Далі буде довге читання. Овідій, Метаморфози, кн. 10, 152–219 (переклад А. Содомори). Читання тяжке, не сюжетом — він романтичний і водночас траґічний. Щоби сприйняти красу античних поем, треба трохи терпіння. Тож візьміть склянку білого або червоного, сідайте біля каміну, накиньте плед і уявіть великий степ, може навіть донбаський, бога мистецтв Аполлона і його юного коханого Гіацінта…

Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
Птахом, який блискавиці його має силу носити.
Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні,
й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,
Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.
Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично
В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів’яле.
То зігріває його, то висушує рани криваві,
Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…
Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій, —
Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів’ялі:
Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю, —
Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
«Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».
Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
Кров’ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»
На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне

Читать далее

Odi et amo

Шоста ранку, не спиться, за дві години буде естонська, але є час і натхнення на римські вірші. Катулл — ім‘я знамените. Маестро. Пристрасті в його житті буяли, за життям йшов стилус: бенкети, бійки, кохання, ревнощі… Вірш про Лесбію, якій Катулл обіцяє тисячу чмоків (власне так, бо слово «поцілунок» для нього було надто заяложеним, прісним), вчать студенти. Ще вони вчать його «Odi et amo» (пер. А. Содомори):

Я і люблю, і ненавиджу. «Як це?» — спитаєш. — Не знаю.
Чую, що так воно є. Чую — і мучуся тим

Ці два рядки потім безліч разів інші поети повторювали по-своєму. І в латинському оригіналі, і в перекладі Содомори стать причини не вказано. По асоціації з тисячою чмоків думають про Лесбію. Власне, росіяне так і перекладають: «И ненавижу её, и люблю…». Дарма, бо в його віршах тисячу чмоків обіцяно і Ювенцію…

І ще один маленький епізод короткого життя (пер. С. Шервинского):

Как забавно, Катон, всё получилось,
Стоит выслушать, стоит посмеяться,
Смейся, друг, потешайся над Катуллом:
До чего всё забавно получилось —
Тут мальчишка с девчонкой забавлялся
Шалуна, так велела мне Венера,
Поразил я копьём своим торчащим
Читать далее

Postimehe uuring

Soovin jagada teiega mõtteid, mis mul tekkisid Postimehes ilmunud artiklit lugedes, milles kirjutati ukrainlastest Eestis. Võin öelda, et see on üha aktuaalsemaks muutuv teema — ukrainlaste kogukond Eesti ühiskonnas.

Ühest küljest on see päris oluline, sest massimeedia kujundab avalikku arvamust ning uudiste hinnangud saavad poliitikute tegevusi juhtida. Näiteks töömigrantide küsimus — kas on vaja majanduslikus mõttes kasutada inimesi välismaalt või nende tööjõud on liiga suur risk? Sellele küsimusele vastus toob kaasa üpris konkreetse töömigratsioonikvoodi.

Teisest küljest on see aga küllalt praktiline küsimus meie jaoks: mida me võiksime või isegi peame tegema, et seda avalikku arvamust muuta?

Arvasin, et oleks kindlasti pidanud väikese uuringu tegema. Ma võtsin välja kõik Postimehe artiklid oktoobris (esimesest kuni kolmekümne esimeseni) nii eesti kui vene keeles, mis sisaldavad “ukrain*” või “украин*” sõna (* tähendab, et siin oleks kõik võimalikudvariandid: “Ukraina”, “ukrainlane” jne). Kokku oli 176 uudist, neist 70 eestikeelset ja 106 venekeelset. Siis ma arvutasin, mitu artiklit/uudist sisaldavad teisi võtmesõnu nagu “migrant” või “Sentsov”.

Minu tulemused on sellised (piltel on kogu aasta tulemused okroobrist 2017 kuni oktoobrini 2018): 1) venekeelsetes artiklites on rohkem negatiivseid hinnanguid Ukraina ja ukrainlaste kohta võrreldes eestikeelsete artiklitega (27 ja 17% vastavalt); 2) venekeelsetes artiklites kirjutatakse sagedamini ukraina töömigrantidest, kui eestikeelsetes (11 ja 3% vastavalt), kusjuures venekeelsed hinnangud on peamiselt negatiivsed.

Читать далее

Дві Афродити

Що ви бачите в цій скульптурі? — Два озброєних міцних чоловіки, один молодший, другий старший; вони йдуть на бій, у якому самі загинуть, але заслужать довічну вдячність громадян. Біля їхнього пам’ятника закохані складатимуть обітниці вірності. Вони — тираноборці Гармодій та Аристоґітон, чиє кохання здолало злочинну владу.

«Правителям, мабуть, невигідно, щоб у їхніх підданих зароджувалися великі помисли, кріпилась приязнь і виникали міцні зв’язки, а цьому, окрім іншого, сприяє передусім Ерос… Бо коли любов Аристоґітона і Гармодія переросла в міцну дружбу, це поклало край правлінню тиранів. Отож, у тих краях, де віддаватися закоханим закон уважає за ганьбу, такий звичай утвердився не інакше, як через малодушність законодавців, корисливість правителів і боягузтво підданих» (Платон, Бенкет)

PS: совок, з його малодушністю законодавців, корисливістю правителів і боягузтвом підданих переробив Тираноборців на Робітника і колгоспницю, отже замінив — в платоновій термінолоґії — Афродиту Уранію на Афродиту Пандемос.
Читать далее

Про реальне та віртуальне

У повісті «История одной маленькой войны» Олексія Аляскіна (пошукайте ґуґлом) є твердження, що плішка тоді буяє життям, коли місто досягає мільйона — він цю емпіричну закономірність називає «плішечною константою». А що таке плішка? Форма існування спільноти, специфічна, малоприємна, брудна, але то все антураж — механізм буде універсальним для будь-яких спільнот, як реальних, так і віртуальних.

А тепер поговорімо про аналоґії. Перед моїми очима багато різних віртуальних спільнот — як діяспорально-еміґрантських на кшталт «Українці в Естонії», так і конкретно-цільових, напр. Орґкомітет нацконференції. Думаю, що ви також зможете пригадати свій досвід віртуального спілкування в таких ґрупах.

Перше, що можна сказати: вони відрізняються чисельністю членів — від кількох сотень, а інколи і тисяч, до десятка осіб.

Друге, вони, очевидно, відрізняються гомоґенністю — від об’єднання майже випадкових персон, які не мають спільної мети (але, можливо, мають якусь спільну потребу), аж до спільної праці ретельно відібраних однодумців із сильною мотивацією на досягнення чітко окресленого результату.

В обидвох випадках можливе як буяння життя у ФБ-ґрупі, так і могильна тиша. Очевидно, що для ґруп з людьми без чіткої спільної мети запорукою жвавого та стабільного існування є якраз їхня чисельність (суто емпірично можу сказати що це десь понад 600 осіб — чим ближче до тисячі, тим краще). Натомість для ґрупи з метою, орієнтованої на досягнення конкретного результату, чисельність навпаки не має бути надто великою — до 50, бо інакше з’являються сачки.
Читать далее

Із класиків

Є така книжка «Соціальне конструювання реальності». Так от, один з прикладів того, як, на думку авторів, будується соціум, викладено на незвичному для пересічного читача матеріалі. Насолоджуйтесь!

«для коллектива, в котором институционализирован гомосексуализм военных, упрямая гетеросексуальность индивида сразу делает его кандидатом для терапии — не только потому, что его сексуальные интересы представляют очевидную угрозу боевой эффективности данного подразделения воинов-любовников, но также потому, что его отклонение имеет психологически подрывной характер для спонтанной мужественности остальных. Ведь кто-нибудь из них, вероятно, „подсознательно“ может испытывать искушение последовать его образцу. На более фундаментальном уровне поведение девианта бросает вызов социальной реальности как таковой, ставя под угрозу принимаемые за само собой разумеющиеся когнитивные („зрелые мужчины по природе любят друг друга“) и нормативные („зрелым мужчинам следует любить друг друга“) оперативные процедуры. Безусловно, девиант предстает и как живое оскорбление богов, которые так любят друг друга на небесах, подобно тому, как преданные им делают это на земле. Такое радикальное отклонение требует терапевтической практики, имеющей здравое обоснование в терапевтической теории. Должна иметься теория отклоняющегося поведения (то есть „патологии“), которая объясняла бы такое шокирующее состояние (скажем, предположением об одержимости бесами). Необходима и система диагностических понятий (некая симптоматология с соответствующими навыками ее применения при разбирательстве), которая в оптимальном случае не только позволяет классифицировать острые состояния, но также обнаружить „скрытую гетеросексуальность“ и быстро воспользоваться превентивными мерами. Наконец, должна иметься концептуализация процесса лечения (скажем, каталог техник экзорцизма с адекватным теоретическим обоснованием)»

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. — М.: “Медиум”, 1995. — 323 с.

Читать далее

Про різницю сприйняття

Сьогодні на уроці вчителька сказала, що 2 листопада в Естонії — День душ, Hingedepäev. Не той, коли влітку, а місцевий, коли естонці у вікна ставлять запалені свічки, щоби души предків знайшли доми нащадків і завітали в гості.

І тут я відрефлексував, що наші поховальні звичаї (оті всі «вперед ногами», «не приносити ніц з цвинтаря додому» etc) мають протилежну мету — щоби душа померлого забула, куди вертатись.

В обговоренні на ФБ мені дві жінки написали про свої спогади, гадаю, що вони цікаві самі по собі, тому даю, як є.

(1) Це не наші традиції. У нас душі померлих предків — це прмічники, захисники. Їх не бояться. Наприклад, на Полтавщині перш ніж сісти на лавку в хаті, спочатку здувають або змітають рукою «душок», щоб не сісти на них. Вважається, що «душки» (душі померлих родичів) можуть іноді приходити додому. А «вперед ногами» — це для того, щоб після смерті душа знайшла спокій на небі, а не бовталась між небом та землею. Тому, що дух, який не знаходить спокій, стає злим і шкідливим. Мама розказувала про цікавий обряд. Коли хоронили мою бабусю, пізно ввечері після поминок в хаті за столом залишились лише близькі родичі. Після 12 ночі всі сіли за стіл. На покуті під образами запалили велику свічку. Всі повинні були сидіти мовчки і не рухатись. Через якийсь час свічка замерегтіла і на стіні почали з‘являтись тіні. Навіть були чутні кроки. Коли полум‘я свічки вирівнялось і тіні зникли, родичі увімкнули світло і почали обговорювати, чиї «душки» приходили, що робили і що це означатиме для членів родини. Таким чином померлі предки ніби передавали інформацію про майбутні події для живих. Але ні в кого страху цей обряд не викликав. Спілкування з померлими родичами але в певний спосіб вважалося нормою.

(2) Насколько я помню, прабабуля говорила, что до 9 дней душа пребывает в доме и рядом с родственниками. Потом до 40 дней шляется по мытарствам, а затем ей определяют ПМЖ в загробном мире. И пару раз в год души из рая та ада отпускают повидаться с родней. Сама она была кацапка из Орловской области, село Сосково, бежавшая на Донбасс от раскулачивания. И по поводу общения с родственниками, жальники у славян не только огораживались, но и окапывались рвом. Видать не всякое общение с ушедшими доставляло удовольствие Традиция практически не сохранилась. Хотя в Козелецком районе мне попалось такое кладбище. Место естественно не скажу из-за чорноархеологического интереса. Бо село рядом старое, места камрадами не битые и белые историки нафик рядом не упали.

Читать далее

Не про військових, але про радикалів

Якось друг (тоді ще в студентському гуртожитку) купив виданий в Росії переклад англійського роману «Отсос». Назва, звичайно, обіцяла 🙂 Тому читано було це нами всіма — як натуралами, так і не зовсім. Роман про життя радикальних лондонських тусовок, як правих, так і лівих, де все крутиться довкола ідей, насилля і орального сексу, які виступають трьома іпостасями влади. Стюарт Хоум, здається, гіперболізує, та книга йде на одному подихові — як порнофільм. Але коли я слухав, як Дмитро Різниченко розповідає про свій досвід, я згадував саме цей текст — коли весь світ стискається до розміру тусовки, тексти пишуться для своїх, а з чужими можна взаємодіяти тільки в два способи: дати в рило або дати в рот.
Читать далее

Трохи про національну ідентичність

З подивом дізнався, що дуже багато радянських мультиків (оті всі Чебурашка, Таємниця третьої планети, Вовк і ягня etc — список великий) за совка і часів аґресивної русифікації студія «Талліннфільм» дублювала естонською. Повторюю — не субтитри, а повноцінний художній дубляж. І це в маленькій (1 млн) країні, окупація якої в 1944 році була в пам’яті аж ніяк не дідів, третина якої була депортована і ще скількись там втікла від окупації буквально на човниках через неспокійну Балтику. За всіх цих умов люди вперто тримались мови навіть у дитячих розвагах… Чи дублювались ці мультики в Україні? Не пам’ятаю. Навіть якщо і було це, то воно пройшло повз моє дитинство.
Читать далее

О кладбищах

В детстве, начитавшись Гоголя и наслушавшись историй, которые шёпотом рассказывают малыши друг другу, я очень боялся кладбищ. Даже сейчас я бы не рискнул ночью там гулять (в этом возрасте не столько из соображений мистики, сколько от понимания, что шляются там всякие — как говорила бабушка: не мёртвых надо бояться, а живых). А вот в Эстонии, которая в сознании ну никак не связывается с вием и прочей восточно-славянской чертовщиной, кладбища мне кажутся милыми и уютными, я спокойно могу там бродить и днём, и ночью. Зараза заразу не берёт: местные демоны или не видят меня (а я — их), или принимают за своего. Tule meile külla, гостем будешь, lilleke!
Читать далее

О важности терминологии

В эстонском, как учат самых маленьких, есть два инфинитива — на «-ma» и на «-da». При этом, ma-инфинитив употребляется с глаголами движения как цель, легко склоняется по падежам и вообще ведёт себя как заправское имя. Тю, — думал, — что за хрень?!? Копался, вспоминал, что славянский инфинитив — это тоже не глагол, а застывший дательный падеж супина, а уж супин, как помнится из латыни, употребляется с глаголами движения и тоже изменяется по падежам, правда только двум, но не суть. Сегодня рылся в эстонской грамматике (книжке), а там этот ma-инфинитив собственно супином и называется… И сразу всё в голове стало на свои места. Вот зачем, спрашивается, в погоне за внешней простотой путать термины и сбивать с толку приличных людей?!? Написали б сразу — супин, и все нормальные люди, которые как прилежные мальчики в школе латынь зубрили, сразу бы поняли, что к чему!
Читать далее

Väike perelugu

Minu vanaema oli perenaine. See tähendab, et ta ei käinud tööl, täpsemalt tema töö oli kodus. Vanaisa töötas metallurgilisel tehasel ja tõi koju palka. Muidugi, kui ma olin sündinud nad olid juba pensionil, aga nende pererollid olid sarnased: Vera Danilovna tegi süüa, pesi nõusid, käis poes, lülitas pesumasinat sisse, õmbles, aga Ivan Prokofjevič sai pensioni, töötas aias, parandas kõike oma kätega, müüs oma õunu, viinamarju, pähkleid ja aprikoose turul.

Vanaema luges raamatuid (neid oli palju), vanaisa — ajalehti. Isegi nüüd minu Mariupoli kodus on suur nende klaasidega raamaturiiul. Vanaema kogu aeg kurtis, et tal polnud võimalust kooli lõpetada ning kirjutas ainult suurte trükitähtedega, kirjutas nagu kuulis, ilma komade ja ortograafiata. Istudes diivani peal luges ta mõnda raamatut vaevaliselt, huuli liigutades.

Vanaema jutustas mulle, et ta, Uurali taga sünnitud, tuli kahekümneaastasena mehega Ukrainasse, kui Mariupolis oli industrialisatsioon alanud, enne Teisest maailmasõda. Loomulikult nad ei saanud ukraina keelest absoluutselt aru. Aeg möödus ja ukraina sõnad nendele helistasid. Teist keelt nad ei osanud. Ma ei tea, kas nad tahtsid? Arvan, ei. Aga nad tegid kõik, et lapsed ja lapselapsed mitte ainult kooli lõpetaksid, vaid ülikoole ka.
Читать далее

Mõtted jooksurajal

Joosta trenažööril on igav — keha teeb neidsamu liigutusi, ümbrus ei muutu, ainult hingamine sageneb… Viis minutit, seitse, kümme — millal see kord lõpeb?!

Naabertrenažööril tegutseb mingi naine, tal on klapid kõrvades ja telefon ees, ta jookseb ja vaatab filmi. Täna ma võtsin ka oma kõrvaklapid kaasa, panin need pähe ning telefoni oma jooksuaparaadi peale. Juba ammu tahtsin ma «Israel Egiptuses» kuulata.

Kooskõla oli inspireeriv: treenitud kõrv jälgis süžeed, aju nautis keerulist polüfooniat, aga keha… keha tegi neidsamu liigutusi nagu inimestel Egiptusest põgenedes
Читать далее

Ajalehtest

Mu vanaisale väga meeldis nõukogude ajaleht «Правда» — ta tellis alati seda ja luges ning rääkis, et on vaja olla kursis poliitiliste sündmustega. Seda ajalehte oli nii palju, et kui ma tegin hiljuti remonti, leidsin vanad vanaisa ristid, mis olid keeratud sellesse ajalehte.

Erinevalt vanaisast, mulle ei meeldi massimeedia, aga kui ma kolisin Eestisse, hakkasin kohalikke venekeelseid ajalehti lugema. Esiteks, tahtsin midagi selle maa kohta teada, teiseks, see oli naljakas — kohalik vene keel on nagu eelmise aastasaja kahekümnendate aastate alguses (kõik need «маклер», «товарищество», «реновировать» jne) pluss uudised on orienteeritud kohalikele elanikonnale («в лесу нашли груду костей», «полиция сняла кошку с дерева» etc: ma saan seda ette kujutada tehase ajalehes, mitte peamises Eesti uudiste kajastajas Postimehes).

Nüüd ma juba saan eesti keeles lugeda, aga see on veel raske: ma ei saa kohe aru — pean keskenduma ja tõlkima. Laiskus on inimlik, sest venekeelne Postimees on ikka veel minu jaoks kohalike uudiste allikas.

Eile, meie endine kolleeg pakkus mulle FB-s liituda tema ajalehega — vene keeles ka. Ma vaatasin läbi, seal on palju suuri analüütilisi artikleid. OK, mõtlesin, proovime. Täna loen ja saan pahaseks: kus on loogika?! Palju sõnu, aga ei näe ideed! Pärast seda loen quasi-analüütilist teksti ühest Ukraina meediast. Taas saan pahaseks, uuesti ebaloogiline artikkel!!! Kardan lugeda eestikeelset ajalehte sellepärast, et võin ka sealsetes trükistes leida moonutatud arusaamu meid ümbritsevast maailmast.

Читать далее

Üles ja alla

Kui enne eksamit olin kontsentreeritud, aga nüüd — lõõgastunud. Muidugi, nagu varem õpin ma sõnu igal hommikul, ilma pausita, aga eile ajasin ma end sõna otseses mõttes raamatut kätte võtma ja neli lehekülge lugema… See ei käi ainult eesti keele kohta: sama asi juhtub, kui ma näen erinevaid tekste.

Ma tean, et see tuju või seisund on tsüklilise iseloomuga — eufooria, kui sa saad kõik, oled rõõmus ja täis jõudu ning depressioon (mitte psühhiataarilises tähenduses!), kui sa tegutsed nagu automaat, teed midagi hädavaevalt, raskustega, ainult sellepärast, et on vaja. Lained tõusevad ja langevad, laev läheb edasi — üles ja alla.

Selle poeetilise metafoori võtsin ma Göthe käest: “Dieses Gondel vergleich’ ich der Wiege, sie schaukelt gefällig…” Olgu öelnud, Göthe kasutab siin minu armast vana kreeka žanrit — eleegiline distihhon, seetõttu ma mäletan neid luuletusi.

Читать далее

Teeõhtu

Umbes nädal tagasi nägin ma FB-is teadet, mille kirjutas minu sõbranna, et kutsuti meid eesti keele teeõhtule. Loomulikult ma läksin.

Kohtusime täna vanalinnas, ostsime veini, teed, kringlit ja võileibu ning hakkasime suhtlema. Meid oli viis inimest Venemaalt, üks naine Mehhikost, aga kõik teised, umbes kümme, Ukrainast (kusjuures, okupeeritud teritooriumilt). Kõik me püüdsime eesti keelt kasutada, vaatamata sellele, et meil oli vähe sõnu. Muidugi, klaas veini viis rääkimise hirmu, aga pärast unustasin ma oma koti sinna. Õnneks, sõbranna helistas mulle ja ma sain koti kätte
Читать далее

Hommik enne eksamit

Täna ma tõusisin nagu alati väga vara üles. Enne eksamit oli mitu tundi ja ma ei teadnud, kuidas aega veeta. Ma õppisin sõnu, ma lugesin ajalehti (muide, see oli kerge — tundub, et maagilised prillid on mul juba ees)… Siis võtsin ma huupi B2 õppekavad, mis on keelekoolides.

Niisiis, mis meil on? Nad pakuvad umbes 400 tundi, millest umbes pool — auditooriumis. Kui me tegeleme 3 tundi nädalas, 200 : 3 = 67 nadalat või 16 kuud. Võttes arvesse, et ma reisin sageli, see period venib pikemaks (umbes kaks aastat)...
Читать далее

Usalduk õhkkond

Meie, postnõukoguderiigide kodanikud, elame pingelises õhkkonnas. Ühtepidi, me ootame teravat kriitikat, me oleme alati valmis kaitseks (parim kaitse on tugev rünnak) ning ise teeme kriitikat, teistpidi meile ei meeldi reeglid (ei ole ju reegleid ilma eranditeta) ja proovime kogu aeg endale erandit teha.

Kui ma kolisin Eestisse kaks aastat tagasi, üks vanem proua ütles mulle: Maksym, sul on vaja aega, et harjuda. Sa tulid riigist, kus korruptsioon ja agressioon on igapäevased. Samm sammult sa hakkad aru saama, et mitte keegi ei ründa sind igal hetkel. Natuke lõdvestu. Kui karantiin lõpeb ja sa näed, et reeglid töötavad ning elu on mitteohtlik, siis sa hingad kergemalt.

Aeg möödus. Tegelikult, ma kuulen siin väga tihti “tubli”, “edu”. Sõna “loll” näen ma ainult raamatutes. See on usalduk õhkkond
Читать далее

Keelest jälle!

Millest veel saab kirjutada õhtul, kui mitte keelest? Tulin järeldusele, et kaks keeleõppe seisukohta ekspaatide elus.

Esimene, nimetagem seda ratsionaalseks. Hea spetsialist töötab erinevates maades, aga kõiki keeli ei ole võimalik ära õppida, sest iga keel vajab õppeks palju aega. Seetõttu spetsialist peab ainult inglise keelt kihvima ja welcome — tema on kõikjal teretulnud.

Teine, mida ma nimetaksin moraalseks. Kui igaüks, kes elab antud maal, siis ta peab kohalikust elanikkonnast aru saama. See on raske, olen nõus. Aga see on väga humanistlik.

Muidugi, kui ma tulen ainult nädalaks Tadžikistani, ma õpin pähe ainult «Salom aleikum», «Rahmat» ja «Salomat bošed». Pärast reisi hakkan ma oma tadžiki sõpru sünnipäeva puhul õnnitlema nende keeles «Zodruz muborak». See on tavaline viisakus. Kui ma, näiteks, jääksin sinna kauemaks, siis pole midagi parata — keel ootab.

Ei tea, võib olla ma, lihtsalt, armastan keeli? Tadžikistani ka, kuid seal on liiga palav minu jaoks.

Читать далее

Spordiklubis

Pärast pooleaastast pausi hakkasin ma jälle jõusaalis käima. Nüüd ma panin end kirja eestikeelsesse gruppi. Oi, minu jaoks see oli stress!

Õnneks, grupi juhendaja mitte ainult rääkis harjutustest, vaid ka näitas, mida ma pean tegema. Loomulikult, olid need väga lihtsed asjad, näiteks “kaksteist korda, kolm seeriat”, olid arusaadavad isegi mulle. Terve tund eestikeelsete inimeste seas, kus ma pidin kuulama, aru saama ja midagi rääkima! Ei tea, millest ma olin rohkem väsinud, kas harjutustest või keele kasutamisest?!
Читать далее

Keeleklikk

Saša õpib arvutiga eesti keelt, me istume kõrvuti diivani peal. Esimesed tunnid: “Tere, tule siia, ära tee niimoodi…” Ma kuulen ja mõtlen: Jumal! Kaks aastat tagasi see tundub mulle uskumatult keerulisena.

Ma pean tänama keeleõppimise süsteemi Eestis. Muidugi, siin on ka olemas probleemid. Ma tean. Aga võrreldes teiste riikidega siin on palju märkimisväärset, mida tasuks üle võtta: head interaktiivsed õpikud, tasuta veebi- ja mobiilirakendused, eksamid, võimalus hüvitist saada pärast edukat eksamit ja patriootiline rahvas.
Читать далее

Keeruline süsteem

Eile me nääklesime töökaaslasega raamatu disaini pärast. Asi on selles, et mina kasutan palju aastaid raamatute ettevalmistamiseks professionaalset süsteemi, aga tema on harjunud väga primitiivse dokumentide disainiga (nagu Word).

Näiteks, iga peatüki alguses, esimeses tekstilõigus, ma ei tee taanet, aga teiste peatüki lõikudel sellised taanded on. Kolleeg arvab, et see on lihtsalt minu hooletus.

Ma proovin seletada, et tüpograafia või trükikunst on väga keeruline, aga ratsionaalne süsteem. Kui keegi ei tunne reegleid, see ei tähenda, et neid ei ole.

Sellisel juhul (kas taanet on vaja või mitte) me peaksime vaatama, miks taanded on olemas – nad märgivad uue tekstilõigu ära. Esimese peatüki lõik (pealkirja järel) on märgitud nagu uus, sest ta ei nõua taanet.

Читать далее

Homo proponit, sed deus disponit

Viimasel ajal kirjutan ma palju keele õppimisest ja see on loomulik, kui sa õpid keelt, siis volens-nolens peegeldad seda teemat.

Ühes populaarses raamatus polüglottidest autor, olles ise polüglott, mainis kurioosset episoodi: ta tuli samasuguse isepärase inimese juurde külla ja tõdes, et kirjutuslaua peal oleks saanud keeleväljakaevamisi teha — õppematerjalid lebasid kultuurikihtidena laual. Sellega seoses meenutasin ma oma riiulit üliõpilaste ühiselamus: paksud sõnaraamatud (punane — ladina, roheline — kreeka, hall — poola, must — saksa, pruun — bulgaaria), õpikud, luulekogud ja üks vihik, mis ootas tõlkimist kohalike anarhistide jaoks…

Ladina keel oli esimene ja minu kõige õrnem armastus, ladina tegusõnad lipikutel käisid minuga kaasas loengutes ja olid õpitud vahetundides. Liviuse tegelased mitte ainult ei pidanud kõnet Palatinose küngaste peal, vaid läksid ka üles ühika katuse peale, nägid Donetski terrikoonikuid, jalutasid pargis teise ja kolmanda tehisjärve ümber, jälgisid keemilist reaktsiooni gaasimõõteseadmetes, Catilina püüdis ülikooli raamatukogus Albertusest ja Hildegardist aru saada.

Aasta möödus, grupikaaslane võttis tundi poola keele õpiku kaasa. Miks ma tahtsin samuti just seda õpikut, ma enam ei mäleta. Ma ostsin ja läksin õpikuga ülemuse juurde, ta selgitas, kuidas seda loetakse, üllatus, et mäletab lasteluuletusi “Nie pieprz, Pietrze, piepszem wiepsza”… ja siis see algas. Ma ajasin taga poolakeelseid kriminulle küsides neid keemia osakonna töötajatelt. Ma nautisin lugedes poola kohukeste silte, olin kirjavahetuses eakaaslasega Rzeszòwist, õppisin Tuwimi ja Szymborska luuletusi pähe, ei saanud lugemissaalis naeru tagasi hoida lugedes Chmielewska jutte, kirjutasin lauseid sinisesse märkmikku ning õppisin neid elektrirongides Mariupolist Donetskisse sõites.

Tookord toanaaber võttis raamatukogust ühe väikese vana-kreeka keele õpiku. See oli natuke imelik: autor kirjutas palju ajaloolisest foneetikast, aga väga vähe keelest enesest. Seevastu siin olid ilusad tähed! Need olid kirjutatud vatmanile ja me riputasime need seina peale meie voodi vastas ning igal hommikul vaatasime neid. Esteetiline tunne oli rahuldatud, kuid harjutada neid tähti oli raske. Ma püüdsin isegi neid sõnu õppida ladina transkriptsioonis, aga see nägi väga kentsakas välja ning ei inspireerinud üldse. Seetõttu ma pöördusin tagasi alfa ja omega juurde. Revolutsioonieelsete gümnaasiumi õpikutega ei ole võimalik tegeleda — need ei ole õpikud, vaid igavad paksud käsiraamatud paragrahvide ja punktidega, tabelitega eranditest jne. Kui ma nägin, juhuslikult, väikeses raamatupoes Universytetska tänaval Slaviatinskajat, hüppasin rõõmust: riiulil oli minu oma, võib olla, üks parimatest vana kreeka õpik. Elektrirongid, märkmikud, pliiatsid, rand — abikaasa ujub, mina studeerin aoristi… Erinevalt ladina ja poola keelest kreeka kõnet ma ei õppinud — loen, saan aru, lihtsalt käänan nimisõnu ja pööran tegusõnu. Praegu ma ütleksin, et see on А1 tase. Aga mul on peas Homerose, Hesiodose tegelased, Platoni dialoogid ning palju kreeka epigramme.

Ei taha peatuda teistes intriigikestes. Need olid armsad. Pöördun ikkagi raamatu juurde tagasi, millest alustasin — Leningradi polügloti meenutused. Ühes peatükis ta kirjutab, et kuidas ta koos sõbraga uurib, kas tasub eesti keelt (sel ajal eksisteeris veel NSVL ja eesti keel oli ühe väikese liiduvabariigi keel) õppida. Mina arvasin tollal: väga imelikud mehed!? Rohkem kui kakskümmend aastat möödus. Minu hommik algab selle maa sõnadest, siis järgneb raadio, töölaua peal saab keeleväljakaevamisi teha. Kontoris arvatakse, et see on väike hullus. Ma proovin eesti raamatuid lugeda, naudin lugedes kohukeste silte ning rõõmustan, kui Istanbulis seda kõnet kuulen. Kalevipoeg ikka veel unes ei käi, aga kratt on juba kööki tekkinud — praeb pannkooke…

Misjaoks see kõik? Tööleping lõpeb järgmisel aastal — Ars artis gratia

Читать далее

Bach ja Krebs

Pavel Kazarin, üks ukraina ajakirjanik, kes on pärit Krimmist ja pidi sealt ära sõitma vene okupatsiooni tõttu, kirjutas oma arvamuslõigus, et vaatamata sellele, et ta kolis Kiievisse aastal 2015, tunneb ta, et Simferopol on tema jaoks ikka kodulinn, lähedasem kui Kiiev. Ta võib mõttes mööda Simferopoli tänavaid jalutada. Kiiev on mugav, aga Simferopol on südames.

Pühapäeva hommikul, kell kuus, kui ma olin kodus tagasi, panin oma kõrvaklapid pähe ja lülitasin Bachi Suure fantaasia ja fuuga g-moll sisse. Minu tunded olid samad: mulle meeldib Bachi õpilase muusika väga (see on romantiline barokk, ma arvan, et Mendelssohni Laulud ilma sõnadeta on inspireeritud Krebsi teostest), aga ainult kuulates Bachi tunnen ma end kodus.
Читать далее

Poeskäik

Eile ja täna me käisime Sašaga poes. Tavaliselt ma eelistan Solarises või Maximas käia, aga abikaasa viis mind Viru Keskusesse, sellepärast et talle meeldib, et ostmise protsess on täiesti automatiseeritud: sissepääsu registreerime oma partnerkaardiga ning võtame kaasa kaupkoodi lugeja, siis valime kaupa selle lugeja abiga ja lõpuks, väljapääsu ees, kassa loeb automaatselt kaupade nimekirja ning me maksame pangakaardiga.

Mitte keegi ei võrdle seal lugeja andmeid asjadega korvis. Minu jaoks on see veider, aga Saša ütles, et kaupluse veebilehel on kirjutatud ettevaatust: me saame kontrollida. — OK. Ja täna, kui me tahtsime juba maksta, kassiir palus meid tema juurde tulla ning kontrollis meid.

- Kas kõik on korras, küsisin?
- Jah, aitäh! Palun, võtke šokolaad kontrolli eest!

Читать далее

Presidendi mõtted

Űleeile lugesin ma Postimehest Eesti Presidendi intervjuud, mida ta Narvas andis. Kahjuks, eestikeelset originaali mul ei ole (ei tohi tasuta seda ajalehte internetis lugeda), nii et ma pean tsiteerima peast ja vene teksti.

Ta ütles kahte asja, millele pöörasin oma tähelepanu.

Esimene: Narva kodanikud saaksid omavahel meelelahutuseks eesti keelt rääkida.

Minu arvates see oli natuke naljakas — kasutada võõrast keelt on raske. Ma ei arva, et keegi hakkab seda tegema meelelahustuseks. See on töö, mis vajab suurt motivatsiooni. Kahjuks, ma nägin seda Ukrainas Donbassis: kuid Ukraina ja Vene keeled on sugulaskeeled ja sarnased, mitte keegi ei kasuta neid meelelahutuseks. Muidugi, ma võin eksida.

Teine positiivne mõte: B1 tase on piisav, et uudiseid lugeda, näiteks mina (Kersti Kaljulaid ütleb) püüan hommikuti Le Mond‘i võtta, et oma prantsuse keelt treenida.

Jah, see on hea mõte, arvan. Mina ise ka püüan niimoodi teha. Aga samal ajal see on motivatsioon ja distsipliin. See on ka raske. Positiivne on see, et presidendile on tähtis, et rahvas oleks motiveeritud võõraid keeli oskama.
Читать далее

Blog

Enne FB-i ma kirjutasin oma arvamusi siia, blogisse. Ma registreerisin end FB-s aastal kaks tuhat kaksteist. Nüüd ma teen nii, et esialgu tuleb minu post sinna ja siis, umbes kuu lõpus, ma panen oma blogisse üles kõige huvitavamad postitused.

Tavaliselt ma ei loe oma vanu poste, aga eile ma tahtsin sinna märksõnu lisada. Kui ma töötasin oma värskemate postitustega (kahe aasta post), see oli kerge, aga minna tagasi kahesaja kuueteistkümnendast aastast minevikku sai raske olema: sõja algus, tulistamine, okupeeritud Donetsk, ema haigus ja surm... Ma ei kannatanud seda pinget ja lülitasin arvuti välja.
Читать далее

Proovieksam

Ühe eesti keele eksami olin juba sooritanud ning seetõttu ma ei kartnud midagi. Nagu alati ärkasin kell kuus ja kell üheksa läksin jalgsi Pae Gümnaasiumisse proovieksamile. Seal suhtles minuga üks vana mees: „Tulge siia,“ ütles ta ja viitas käega klassi poole.

Istusime. Minuga koos oli klassis üks mees, kelle nimi oli D. Ma suhtlesin temaga integratsiooni kursusel. Ta on vana, pikka kasvu ja sõbralik, aga siis ta ei näidanud oma keeleoskust. Ma olin üllatunud, kui nägin teda B1 tasemeksamil. „Aga miks mitte," arvasin ma. Konsultatsioon algas. Õpetaja küsis D-ilt „Kuidas teie nimi on?“. D ei vastanud. „Kust te olete pärit?“. Jälle ei vastanud.

Hm, võib olla ta lootis, et saab hakkama. Võrreldes Dmitriga teine klassikaaslane, kes oli pärit Lõuna-Aafrikast ja oli sama vana, rääkis eesti keelt väga hasti.

Читать далее

Adaptatsioon

Minu elu Eestis möödus etappidena ja need olid erinevad võrreldes sellega, mis fantastilistes raamatutes kirjeldatud. Seal, näiteks Assimovi “Foundation”, kui keegi tuleb võõrale planeedile ning ta peab uut elu ja uusi kombeid omaks võtma, ta teeb seda ruttu, seejärel ta valdab juba kohalikku keelt. Siin, see ei olnud nii kerge.

Esimesed kaks kuud Eestis kartsin ma kõike. Iga kord, kui mul oli vaja kohvikusse või poodi minna, ma sattusin paanikasse: ma ei saanud aru, mis on siltidel, pole üldse minu emakeelega sarnaseid sõnu. Muidugi, ma teadsin, et ma võin vene keeles küsida, aga ma tundsin Eesti ajalugu ka — see oli okupantide keel ning mul oli häbi seda kasutada.

Edasi oli integratsiooni programm. Kolme õppetunni järel õues ja poodides reklaamid ja sildid hakkasid minuga rääkima. Hurraa!!! Aga ikkagi inimeste kõne oli liiga kiire, nendel oli liiga palju sõnu. Hm, mõtlesin, on vaja veel õppida. Kaks kuud, neli tundi päevas — me kiirustasime, et eksamile jõuda.

A2 eksam sooritatud. Kas ma saan praegu sõpradest aru? Kahjuks, ei. Jälle lahingusse! Aga miks ma ei saa kursusel õpetajast aru?!? Miks ma tunnen end nagu idioot igas tunnis? Õnneks, mul on mobiilirakendus, et sõnu ja fraase treneerida. Edasi lihtsamalt — mul on sõnad peas ja nüüd pean ma harjutama, et neid kasutada. Tekstid, tekstid ja taas tekstid! Väiksed ja suured. Töötan… Ei ole juba hirmu, ainult ebamugavus. Ei ole tragöödiat, kui ma ei saa müüjast aru, ma võin veel kord küsida. Töötan. Eksam ootab.

Читать далее

Riigipüha

Täna on Ukraina iseseisvuse päev. Mõned ajaloolased kirjutavad, et Ukraina on kakskümmend seitse aastat vana, mõned, et oleme rohkem kui tuhat aastat vanad. Aga ma arvan, et tõeline iseseisvus sündis Ukrainas neli aastat tagasi, kui vene väed sisse tulid ja kahest miljonist inimesest said sõjapagulased. Meie Krõm ja Donbass on okkupeeritud.

Nendel suvepäevadel aastal 2014 ukrainlased nägid, et nende keel, kombed ja maa on väärt kaitset. Inimesed võtsid riidekappidest vanavanemate rahvariided (võšõvankad), meeletasid ukraina keelt, sõjavägi loodi nullist. See on uskumatu – riik ja ühiskond oli sündinud!

Isegi välismaal olles mäletame, kes me oleme. Meie võšõvanka on meiega miinimum kaks korda aastas – me kanname seda võšõvanka päeval mais ja iseseisvuspäeval augustis.

Täna ma kannan seda pidulikku riietust ning minu kolleegid Ukrainast ka. Me läheme lõunatama nagu alati ja ettekandja kohvikus küsib, et mis püha on täna ja mina vastan, et Ukraina iseseisvuspäev.
’’Aga mis seob teid ja Ukrainat?’’ – küsib ta jälle. ’’Me oleme pärit sealt’’, vastan ma, ’’ja see on meie isamaa, õnn ja rõõm.’’

Читать далее

Як мені було соромно

Прийом в посольстві України в Естонії. Запрошено естонців. На прийомі звучить українська — ОК, сумнівна англійська — ОК. Жодного слова естонською (точніше, одне було, але від одної запрошеної естонки же). Тяжко було знайти перекладача? В Таллінні? Серйозно?

Далі. Запрошені (персонально!) естонці є депутатами естонського парламенту та учасниками абсолютно волонтерського пікету на підтримку України, що триває вже 4 рік. Чи прозвучало хоч слово подяки їм від працівника посольства? Самі вгадаєте, чи підказати, що ні?

Третє, про колоніалізм у продовження до мови. Презентація проекту місцевої громади про видатних українців в Естонії: тут от наш князь заснував Тарту і взагалі ми такі тут круті як варені яйця. На сайті проекту з естонської — назви міст, решта тексту без перекладу. Короче, #Тартунаш

Як нам сказано, свято в Україні не свято, як нема пісень. Перша арія звучить французькою, друга і третя українською. Мабуть, з поваги до королеви Анни, дочки того князя, який заснував був Тартунаш. Знову, жодної естонської. А нашо? Бо всякі ваші туземні діялекти недостатньо гарні для нас красивих. Не для тебе мама квітку годувала.

Що про це думають естонці, я не знаю. Вони люди виховані. Але мені соромно. Соромно за українську імперську недолугість, дипломатичну зверхність або просто дурну непрофесійність.
Читать далее

Mul oli häbi

Vastuvõtt Ukraina saatkonnas. Siia on kutsunud eestlased. Vastuvõtul räägitakse ukraina keeles (see on ОК), tõlgitakse inglise keelde, aga pole eesti sõnu!!! Absoluutselt!!! Isegi “tere”!!! Kas oli nii raske tõlkijat Tallinnas leida?!? Tõesti?

Järgmine asi. Personaalselt kutsutud eestlased on Riigikogu liikmed ning Ukraina toetamiseks piketi osalejad. See pikett on, tõesti, vabatahtlik ja toimub juba 4 aastat igal nädalal. Kas oli üks tänusõna nendele saatkonna töötajate käest? M-i-t-t-e m-i-d-a-g-i!!!

Kolmas ja see on kolonialismist. Ettekanne veebilehelt, mis kirjutab märkimisväärsete ukrainlaste kohta Eestis: meie suurvürst on asutanud Tartu. See on fakt, aga projekti veebilehel (loodud Eesti Vabariigi rahaga) on eesti keeles ainult linnade nimed.

Laulud. Esimene oli prantsuse keeles (!), kaks järgmist — ukrainakeelset. Võib olla, prantsuse kuninganna Anna mälestuseks, kes oli Tartu asutaja tütar. Ja mitte eesti laulu!!!

Millele minu eesti sõbrad mõtlevad, ma ei tea. Nad on viisakad inimesed. Aga mul on häbi.

Читать далее

Tempus fugit

Praegu ma loen eesti raamatuid väga aeglaselt. Mul on vaja peaaegu iga sõna sõnastikust otsida. Muidugi, see väsitab. Ma mäletan, et kunagi mu lemmikõppejõud, mu armas professor, kannustas mind mingisugust artiklit inglise keeles lugeda ning see oli väga raske ülesanne, sest koolis ma õppisin prantsuse keelt, kuid aspirantuuris seda vaja ei läinud. Oli raske, aga nüüd isegi inglise klassikaline kirjandus paistab lihtsana. Hetkel, kui see mulle meelde tuli, sain inspiratsiooni ja nendel sekunditel ma tõdesin, kui ammu see oli — kakskümmend aastat tagasi! Kas ma olen valmis nii kaua ootama, et vabalt Kalevipoega lugeda?
Читать далее

Raamaturiiul

Kui ma õppisin lugema, siis ma hakkasin aplalt lugema: koolis ööd ja päevad läbi, ma lugesin kõike, mis kätte juhtus: Chestertonist kuni «Pedagoogilise poeemini» ning keemia õpikuni. Meil oli, pealegi, suur koduraamatukogu.

Pärast, juba ülikoolis, ma muutusin laisaks ning väsisin ruttu — üks peatükk ja juba magan.

Harjumus raamatuid ostma jäi. Elades kaks aastat Tallinnas, mul pole kohta riiulil, kuhu mahutada uued raamatud, sest kõik mu eelmises elus ostetud raamatud jäid Mariupolisse. Nüüd muretsen ma raamatuid, mis ei ole nii keerulise sisuga: belletristika väsitab vähem kui näiteks Uurali rahvade etnograafia.

Читать далее

Väike Peeter

Üleeile sõber kutsus mind bussireisile Pilistveresse. Pühapäeva hommikul, kell üheksa tulin ma Raamatukogu juurde Tõnismäel, Kaarli kiriku kõrval. Seal juba seisid vanad mehed oodates meie bussi. Kaks tundi ja olime kohal. Vihma sadas, oli külm. Tseremoonia algas. Inimesed pidasid kõnesid, aga mina uurisin kive.

Väikeses Pilistvere külas, Eestimaa südames, on olemas vana (umbes kaheksasada aastat) kirik. Kiriku lähedal on kalmistu, aga kaugemal asub rist ja kividest kantud mägi. Kivide peal on nimed, kohad ja aastad: Liisa 1957 Sibir, Heino 1941 Vorkuta… Kõik need kivid on erinevad: suured, väikesed, poleeritud ja koredad, graveeringuga või kraabitud tähtedega — inimesed tõid need sinna ja ladusid mäena, igaüks oma valu. Kive on tuhandeid… Niisiis, ühe väikese ümara kivi peal oli kirjutatud „Väike Peeter“. Nõukogude võim võitles isegi laste vastu…
Читать далее

Різне в одному

Що пов’язує контрапункт, попсу, археолоґічний музей та солідарність? — У моїй свідомості тільки Естонія. А тепер по пунктах.

Позавчора я вдруге ходив Національним музеєм в Тарту. Етноґрафічну експозицію я бачив минулого разу, а тепер зосередився на історичній колекції. І тут на мене чекало розчарування, адже в зіставленні навіть з Маріуполем (я вже мовчу про Вірменію та Грузію) вона є бідною — ну яка тут античність і бронзовий вік?!? Одна нещасна дошка, три горщики та скелетик на закусь! (звичайно, артефактів останнього тисячоліття багато, нема мови, — але цього добра всюди не бракує). Орел Вседержителя Зевса до Калевіпоеґа не долетів.

Раніше я писав про свої перші враження від естонської мови як архаїчної. Але потім подумав, що все з точністю до навпаки: вона здається архаїчною саме через те, що вона молода і ще не встигла загубити те, з чого всі починають: багатства звуків і форм. Власне, враження з музею цьому не суперечать: доньки та сини Калева почали пізніше, тому так мало слідів з тих часів, коли Медея помагала Ясонові битися в Колхіді, а Дідона зваблювала Енея.

Ця молодість нації відразу пояснила мені інші феномени, які я спостерігаю вже другий рік поспіль.

Естонська естрада — вона цікава. Цікава тим, що хлопці і дівчата або просто перекладають естонською европейських поп- і рок-зірок, або так точно їм наслідують, що, слухаючи радіо, відчуваєш себе в своїй молодості.

Естонські орґанна школа — композитори так легко вплетають бароковий контрапункт і, навіть, гармонію у свої романтичні твори (стільки фуґато, канонів, остинато і навіть цілісних фуґ я не чув ні в одній іншій, за винятком німецької, музиці).

Іншими словами, естонці як підлітки — вони зняли шкільну форму, їм хочеться все гарне спробувати, вони в захваті милуються багатствами світу за шкільними стінами, вони сміливо стають чолом проти всякої недосконалості, щиро співчувають жертвам неправедних і, водночас, бояться бути слабкими, хочуть зробити все і самі.

Fortuna fortibus favet. Q. D. B. V.

Читать далее