Про вічну мову Вічного Риму

«Nicholas Ostler […] compares Latin’s presence on the internet to a small European language — it is comparable to Icelandic, Lithuanian or Slovenian» (https://www.bbc.com/news/magazine-21412604).

Читаючи вчора про есперанто (https://www.bbc.com/ukrainian/vert-fut-42654538), побачив, що спільнота есперантистів в інтернеті налічує за оцінками 2 млн. Ого, — подумав я, — так це ж більше, ніж тих, хто говорить у світі естонською! А тепер виявляється, що й аматорів і знавців латини в мережі теж більше (і ще скількись мільйонів тих, які принаймні начатки латини в школі чи університеті вчили!). Певним курйозом стала медійна дискусія 2006 року про перспективи латини як офіційної мови ЄС (https://www.bbc.com/ukrainian/vert-fut-42654538). І шкода, що це не вийшло на серйозніший рівень.

Отже, мова Верґілія має незлі шанси вижити — людей не бракує, бракує політичної волі чи грошей!
Читать далее

Ахіллове братство

Фетида, дочь Нерея, от смертного Пелея родила Ахилла. Она купала его в Стиксе, реке, которая делает девять кругов вокруг Ада и водами которой сами боги Олимпа клянутся. Купала, чтобы Ахилл стал неуязвимым. Увы, но даже боги не в силах противостоять судьбе — Ахилл гибнет под Троей. Его погребают на острове Левкос… А где всё это?



Трою Шлиман раскопал в Турции. Чем быть Левкосу — островом или скалой, решал Международный суд ООН. На месте Ахиллова оракула там сейчас сидит поселковый голова и подчиняется Киликийской райадминистрации Одесской области. А Стикс, река ужаса, отделявшая мир живых от мира мёртвых, по-видимому, тоже где-то в Украине — ибо где ж ещё быть месту, где по асфоделиевым лугам вечно бродят герои, не заслужившие ни Элизия, и не сброшенные в Тартар?
Читать далее

Зеркала

Фатализм — это когда случайности неслучайны, особенно в искусстве. Даже если автор думает, что какая-то мелочь появилась просто так, дух sedibus aetheriis всё же водил его пером.



В пьесе Mihkel Seederi «Kihk», Страсть (в том числе, к путешествиям) или Жажда (в том числе, мести) всего двое персон, Карл и Кирке, они встречаются на фильме про вампиров, жаждущих крови, на нём же в конце и расстаются. Он одет в чёрное и собирается на похороны — свои, разумеется. Она одета в белое и сбежала со свадьбы — своей, разумеется. Их имена начинаются на одну букву, они родились в один день, 9 июня, и они Близнецы. Они и хотели бы быть вместе, но что-то мешает; это что-то — поверхность зеркала, в котором они отражают друг друга. Зеркало бывает то некстати зазвонившим телефоном, то мужем, то самим временем.

Страсть или Жажда — она мечтает о воде с мёдом, это воспоминание из прошлого. Она хочет — вроде его, но на самом деле полететь на Юпитер. Её зовут Кирке, его — Карл. Казалось бы, обычные для эстонцев имена. Но для меня, пришедшего из большого индоевропейского мира, где до сих пор живут античные боги и герои, Кирке сразу соотнеслась с Цирцеей, Κίρκη, великой колдуньей, которая была замужем за царём сарматов (одно из сарматских племён называлось аланы, а мужа Кирке в пьесе называют Алланом), отравила его, напоив зельями, и поселилась на уединённом острове, превращая мужчин, жаждущих её, в свиней. Карл — это возможно Карл Саган — американский астроном, причастный к миссии «Вояжер», много писавший о Юпитере и его спутниках, в частности, перечисленных в одном из монологов.

Вся пьеса построена с одной стороны на отражениях — сначала мечтает она о будущем, которое было бы, если бы не проклятие прошлого, потом мечтает он о прошлом, которое было бы, не будь тяготения уже случившегося будущего. Мечтают о путешествиях на Юпитер и его спутники, подобно двум Вояжерам. Юпитер, кстати, для Близнецов — планета в изгнании, вечно недостижимый идеал царственной жизни, тогда как планета-управитель — Меркурий, планета-проклятие. С другой стороны, на сцене как-бы звучит рондо — он и она встречаются трижды, чтобы мыслью полететь в недостижимые миры, сущие одновременно там и здесь.

Пьеса была анонсирована как пьеса про СПИД, о болезни, от которой не уйти, поэтому приходится жить только в мечтах, только в фантазиях, даже с самым нужным тебе человеком — Карл отпускает Кирке к Аллану, не видя будущего, хотя потом снова возвращается к ней, пусть только для совместных мечтаний. Но мне кажется, она более универсальна — о том, как мечты не сбываются или же, сбывшись, становятся проклятием. Волшебным проклятием чародейки Цирцеи

(фото Лачина Алиева)

Читать далее

Трохи гомоеротики з Національного музею Грузії

Блюдо з профілем Антиноя — грецький юнак (судячи із зображення, майже качок), який був улюбленцем римського імператора Адріана та культовою фіґурою Риму протягом кількох століть:



Торс юнака з бронзи в натуральну величину:



Зевс-Орел викрадає свого коханця Ґанімеда, а той, здається, не дуже й опирається:



Бронзова доба, 4 тисячі років до нас, дитяча іграшка — вершник з цікавю деталькою:



І нарешті фреска на камінні «40 мучеників Севастійських», солдати, яких кинуто в крижане озеро замерзати — на фресці вони не мужні бородаті воїни, а безбороді юнаки, що, як пишуть, має символізувати їх переродження у вірі (але ж ми знаємо, як в античності виховувались хлопці…):


Читать далее

До найкращого приятеля

Сенека: стоїк, що нажив фантастичних багатств, язицник, якому приписують листування з Ап. Павлом, духовний лідер сенатської опозиції, який слухняно виконав наказ імператора і скоїв самогубство… Навіть для нас він існує в двох неподібних скульптурах — астеніка в одному образі та опасистого дядька в іншому. Його поезії, попри критику стилю від сучасників, читались у школах західного середньовіччя як взірцеві. Для нас вони теж можуть нести різні смисли — як і будь-що велике — і високі, і низькі.

Кріспе, моя ти снаго, мій спокою після утоми!
Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе,
Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні,
Вихопив з бурі мене: руку подав рятівну.
Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний,
Нині — й прихіст моїй, враженій горем душі.
Вірність — солодка твоя, м’яка — найсуворіша мужність,
Медом Кекропа твої скроплені, Кріспе, уста.
Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда,
Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти!
Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа.
Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй.

Відлуння золотого віку : Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори / Упор. М. Домбровський. — Львів, 2011. — С. 61
Читать далее

Кірн

Пам’ятаєте анекдот про час і натхнення? Писати не буду, бо знову русофобом назвуть. Але менше з тим. Так от, я мав час і натхнення на Теоґніда. Нашо він здався? От уявіть собі — аристократ, колись заможний, втратив усе і став вигнанцем, був багатим, став жебраком, мав коней і зброю, нині ходить пішки і сподівається на долю, мав коханця — коханець залишився на втраченій батьківщині і, мабуть, вже воліє не згадувати свого колишнього покровителя… Теоґнід лежить на випадковому банкеті, п’є вино, згадує минуле і пише листи Кірнові — пише в нікуди. Кірн ще молодий, отже листи повчальні. Вони не систематичні: згадав — написав, нахилив чарку — ще написав, заснув, прокинувся, знову згадав — написав…

Друг незрадливий — опора міцна у пору непевну
Чвар, понад срібло тобі і понад золото він.
Не на словах лиш люби, оминаючи мислі і серце,
Раз мене взявся любить без потаємних думок.
З мужем лихим повестись ніхто хай тебе не намовить,
Кірне: дружити з лихим — користь із того яка?
Кірне, найважча то річ — пізнати мужа-лукавця,
І в обережності це — найнеобхідніша річ.
Часто, чекаючи зла, — добро здобуває нежданно,
А на шляху до добра враз натрапляє на зло.
Тож не збувається все, чого собі зичить людина:
Стислі безвихідь важка межі накреслює їй.

Чи відповідає Кірн? Ні — бо кому потрібні ті п’яненькі сентенції невдахи? А от сам вигнанець, ми б сказали «лузер», згадує свого Кірна ледь не в кожному вірші, бо це єдине, чого в нього ніхто не забере.

Крила для лету я справив тобі; над морем безкраїм
Легко ширятимеш ти й над широчінню землі.
Птахом злетиш, а на учтах мужів, у дружньому колі,
Скільки б гостей не було, — будеш у всіх на устах.
Миле юнацтво на флейтах лунких достойно і красно
Буде вславляти тебе в солодкозвучних піснях.
А коли зійдеш у надра землі, в володіння Аїда,
Де лише сльози-плачі та безпросвітня імла, —
Славу й померлий матимеш ти: у пам’яті люду
Ймення нетлінне твоє житиме, Кірне, в віках.

Теоґнід жив у VI ст. до Р. Х. Вже минуло понад дві з половиною тисячі років. Теоґнід виконав обіцянку: ім’я Кірна, невірного коханця вірного поета досі живе у пам’яті люду


Цит. за: Теогнід. Елегії вигнанця / Перекл. А. Содомори. — Львів: ЛА «Піраміда», 2012. — 112 с.
Читать далее

Батілл

Він був популярний у XVIII–XIX столітті. Його обожнювали і сучасники, бо вмів він догодити і цареві, і граматикові, і посполитому. Він воював, був вигнанцем, але прожив довге життя і помер там, де народився. Його іменем названо малу планету. Він — «поет веселого кохання» Анакреон.

Гуляючи музеєм, я натрапив на стару датську картину «Ґрецький поет Анакреон і Батілл». Старий дядько грає на лірі, біля нього лежить зовсім без одягу зовсім молоденький хлопчик. — Ну і шо? Може просто жарко, а ото всьо ваша збочена уява нарисувала… — Диявол в деталях. Дивіться: там далі зміючка і яблуко, нічо не нагадує? Звісно, біблейський сюжет не був радше відомий ґрецькому поетові, але він точно був відомий тим, для кого ця картина писалась. Легкий натяк. Звісно, глядачі також зі своїми ґувернантками чи в ґімназіях вивчали напам’ять вірші Анакреонта, де бігають, стрибають, пьють вино та кохаються з поетом хлопці та дівчата, де він шкодує на свою старість…

Але хто такий Батілл? Відомо двох хлопців з таким іменем: Батілл самоський та Батілл александрійський. Перший власне був з Анакреонтом, другий був актором, якого згадує Горацій як коханця римлянина Мецената. І ще був анґлієць Обрі Бьордслі, який якось написав: «Французька поліція має серйозні сумніви стосовно моєї статі… але всі охочі можуть прийти та переконатись у цьому самі». Подивіться його «Батілла». Бьордслі помер у 25, але перед тим встиг створити еротичні ілюстрації до книг свого друга Оскара Вайльда, а також на біблійні та античні сюжети.

Так в одному імені і перетнулись долі двох митців, які були поетами веселого кохання
Читать далее

Читаючи класиків

Абсолютна влада розбещує абсолютно — мабуть, чули такий вислів. Історична література не завжди була науковою, часто вона була полемічною, себто пропаґандистською. В дитинстві мені дуже подобався «Священний вертеп» Лео Таксіля, потім було «Життя дванадцяти цезарів» Светонія, потім багато всього іншого.

Коли гормони буяють, то є дуже сексуальне чтиво. Опис діянь принцепсів і первосвященників то такий гардкор, яким певно надихається німецьке порно.

Ось один приклад: Життєписи дванадцяти цезарів, Нерон: «Свою ж невинність настільки розтратив, усе своє тіло настільки осквернив, що вигадав зовсім нову забаву: накинувши звірячу шкуру, вискакував із клітки та накидався на чоловіків та жінок, прив’язаних до стовпів, ґвалтував їх, а коли вдовольняв свою дику хіть, віддавався вільновідпущенику Дорифору, із яким одружився так само ж, як одружив на собі Спора, а коли сходився, то голосом та стогоном вдавав ґвалтовану дівчину…»

Гай Светоній Транквілл. Життєписи дванадцяти цезарів / перекл. П. Содомори. — Львів : СПОЛОМ, 2012. — 280 с.

Читать далее

Гомеричне

Скільки разів я був у Маріупольському краєзнавчому музеї? Навіть не порахую, бо маленьким кожного разу просив папу туди відвести, потім усіх немаріупольськіх бойфрендів туди тягав, студентів з університету, та й сам побути наодинці зі скелетиками та горщиками приходив.

В Одеському археологічному був, на жаль, тільки раз, але то такий яскравий спогад, коли каміння заговорило... В Єревані та Тбілісі — вже двічі, сьогодні навіть не пішов далі першого поверху — там, де первісний лад і античність. На жаль, частіше не вдається, просто через ґеоґрафічну віддаленість. У Тарту теж був двічі, але то таке: музей гарний, великий, новий, однак вся історія там починається з XIII століття, а з часів раніших якійсь один нещасний скелетик і уламок дерева — скучно!

Боюсь їхати в Атени, бо якщо тут накриває видіннями біля кожного ножичка чи мисочки тих часів, коли «у зваді лихій розійшлись ворогами син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий», то там просто помішаються смисли.
Читать далее

Платон і Агатон

Я, Агатона цілуючи, чув на вустах свою душу —
Видно, у нього вона, бідна, хотіла впурхнуть

Не можу не позаздрити Агатонові. По-перше, його коханцем був молодий качок (зараз би ми сказали «дедді»), по-друге, його коханець вже тоді був філософом, по-третє, з ним вже третє тисячоліття дискутують. Ім‘я йому — Платон. А ким був Агатон? — Допитливим учнем, про якого більше нічого не відомо. І якби не кохання вчителя, і імені б не лишилось.
Читать далее

Список кораблів

В першому чи другому класі школи, пам'ятаю яскраво, в читанці було надруковано невеличкий — приблизно в десять рядків — уривок з Іліади. До того грецьку мітологію я знав з радянських діафільмів (була така радість у малечі). А тут якісь довгі рядки, рими, з купою незрозумілих і теж довгих слів. І це чомусь називалось віршами! Страшне! Нє Пушкін! Так  лишився Гомер незнаним аж до університету, та й там, тільки напружившись і прочитавши кілька разів розділ підручника латини про античне віршування, я зміг відчути розмірену неквапливу красу довгого рядка. До речі, чи знаєте, що читання античних епіків уголос з повною серйозністю рекомендують лікарі — це як гарна дихальна гімнастика. Спробуйте!

А мимохідь уявіть грубеньку книгу на 500 сторінок, яку тогочасні моторні козаки знали напам'ять і цитували з будь-якого місця. За Іліадою, Одісеєю, як потім за Вергілієвою Енеїдою ворожили, ці поеми давали поради на будь-який випадок буремного життя і його непозбувної бентеги. На Гомері вчились грецькі діти протягом більш ніж 2000 років, це був стрижень грецької свідомості і в часи, коли держава була, і в тисячоліття, коли її не було.

Так от, в Іліаді, серед отих 500 сторінок неспішного тексту, є одна частина, яка здається непотрібною — там нічого не відбувається, просто йде перелік кораблей і людей, які брали участь у війні. Це якби ви стоїте на параді, а вам читають і читають, імена, звання, з'єднання, багатьох ви не знаєте і скоріш за все і не знатимете. Час ніби зупинився:

…Із Саламіна дванадцять прийшло кораблів із Бантом,
Там поставив він їх, де афінські стояли фаланги.
Ті, що їм Аргос — оселя, й Тірінта, мурована міцно,
І Герміона, й Асіна, міста при затоці глибокій,
Гавань Ейону, й Трезен, й Епідавр, виноградом славетний,
Ті, що в Агіні живуть і в Масеті, і молодь ахейська —
Мали вождем Діомеда, що славен був голосом дужим,
З ними йшов і Стенел, славетного син Капанея;
Був ще третім вождем Евріал у них, муж богорівний,
Син Меністея і внук державця старого Талая.
Над усіма ж Діомед був, уславлений голосом дужим…

Список, з якого уривок, великий, імен там багато. Нащо він? Думаю, що він відіграє ту саму роль, що і списки на монументах (з тою тільки різницею, що це звучащий список). Кожен воїн знав, що його роль не буде забута, наступний поет обов’язково згадає про тебе, твоє ймення звучатиме навіть тоді, коли від тебе навіть кам’янця не лишилось — сотні і тисячі років. Хіба це не мотивація? Судячи з популярності Горацієвого «Exegi monumentum» (я пам’ятник собі поставив незотлінний) — так, це потужна сила, що підживлювала дух  підносила тіло

Читать далее

Väljakutse

Ühes FB-i grupis, ühendades ukraina LGBT veterane, aeg-ajalt kirjutan ma tekste antiikaja lugudest. See on eriline žanr: on vaja selliseid sõnu leida, et inimesed, kes ei ole mitte kunagi lugenud antiikteoseid, tahaksid nende süžeedega tutvuda. Muidugi, ma pean mõnikord autoreid tsiteerima ning siin ma puutusin kokku ühe raskusega: mul on palju vana kreeka või rooma luuletusi peas ja need tulevad meelde, kas siis originaalis või vene keeled tõlgituna (ma olen neid õppinud niimoodi). Selleks, et leida neid ukraina keeles, on vaja püsivust ja aega — neid ei ole tihti internetis. Näiteks, üks kord tahtsin ma Mimnermi eleegiast “Tis de bios, tis de terpnon…” jutustada. Kahjuks, isegi Kiievis polnud seda raamatut. Lõpuks ma leidsin selle vajaliku raamatu Lvivis ja pidin Tallinn—Rakvere bussist sinna helistama ning paluma, et minu jaoks tehti erand ja see raamat saadetakse Eestisse, sest seda teenust neil polnud välismaalaste jaoks… Ukraina keelde tõlgitud antiikkirjandust leida — see on tõeline väljakutse
Читать далее

Аполлон і Гіацинт

Далі буде довге читання. Овідій, Метаморфози, кн. 10, 152–219 (переклад А. Содомори). Читання тяжке, не сюжетом — він романтичний і водночас траґічний. Щоби сприйняти красу античних поем, треба трохи терпіння. Тож візьміть склянку білого або червоного, сідайте біля каміну, накиньте плед і уявіть великий степ, може навіть донбаський, бога мистецтв Аполлона і його юного коханого Гіацінта…

Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
Птахом, який блискавиці його має силу носити.
Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні,
й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,
Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.
Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично
В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів’яле.
То зігріває його, то висушує рани криваві,
Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…
Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій, —
Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів’ялі:
Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю, —
Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
«Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».
Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
Кров’ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»
На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне

Читать далее

Odi et amo

Шоста ранку, не спиться, за дві години буде естонська, але є час і натхнення на римські вірші. Катулл — ім‘я знамените. Маестро. Пристрасті в його житті буяли, за життям йшов стилус: бенкети, бійки, кохання, ревнощі… Вірш про Лесбію, якій Катулл обіцяє тисячу чмоків (власне так, бо слово «поцілунок» для нього було надто заяложеним, прісним), вчать студенти. Ще вони вчать його «Odi et amo» (пер. А. Содомори):

Я і люблю, і ненавиджу. «Як це?» — спитаєш. — Не знаю.
Чую, що так воно є. Чую — і мучуся тим

Ці два рядки потім безліч разів інші поети повторювали по-своєму. І в латинському оригіналі, і в перекладі Содомори стать причини не вказано. По асоціації з тисячою чмоків думають про Лесбію. Власне, росіяне так і перекладають: «И ненавижу её, и люблю…». Дарма, бо в його віршах тисячу чмоків обіцяно і Ювенцію…

І ще один маленький епізод короткого життя (пер. С. Шервинского):

Как забавно, Катон, всё получилось,
Стоит выслушать, стоит посмеяться,
Смейся, друг, потешайся над Катуллом:
До чего всё забавно получилось —
Тут мальчишка с девчонкой забавлялся
Шалуна, так велела мне Венера,
Поразил я копьём своим торчащим
Читать далее

Дві Афродити

Що ви бачите в цій скульптурі? — Два озброєних міцних чоловіки, один молодший, другий старший; вони йдуть на бій, у якому самі загинуть, але заслужать довічну вдячність громадян. Біля їхнього пам’ятника закохані складатимуть обітниці вірності. Вони — тираноборці Гармодій та Аристоґітон, чиє кохання здолало злочинну владу.

«Правителям, мабуть, невигідно, щоб у їхніх підданих зароджувалися великі помисли, кріпилась приязнь і виникали міцні зв’язки, а цьому, окрім іншого, сприяє передусім Ерос… Бо коли любов Аристоґітона і Гармодія переросла в міцну дружбу, це поклало край правлінню тиранів. Отож, у тих краях, де віддаватися закоханим закон уважає за ганьбу, такий звичай утвердився не інакше, як через малодушність законодавців, корисливість правителів і боягузтво підданих» (Платон, Бенкет)

PS: совок, з його малодушністю законодавців, корисливістю правителів і боягузтвом підданих переробив Тираноборців на Робітника і колгоспницю, отже замінив — в платоновій термінолоґії — Афродиту Уранію на Афродиту Пандемос.
Читать далее

Із класиків

Є така книжка «Соціальне конструювання реальності». Так от, один з прикладів того, як, на думку авторів, будується соціум, викладено на незвичному для пересічного читача матеріалі. Насолоджуйтесь!

«для коллектива, в котором институционализирован гомосексуализм военных, упрямая гетеросексуальность индивида сразу делает его кандидатом для терапии — не только потому, что его сексуальные интересы представляют очевидную угрозу боевой эффективности данного подразделения воинов-любовников, но также потому, что его отклонение имеет психологически подрывной характер для спонтанной мужественности остальных. Ведь кто-нибудь из них, вероятно, „подсознательно“ может испытывать искушение последовать его образцу. На более фундаментальном уровне поведение девианта бросает вызов социальной реальности как таковой, ставя под угрозу принимаемые за само собой разумеющиеся когнитивные („зрелые мужчины по природе любят друг друга“) и нормативные („зрелым мужчинам следует любить друг друга“) оперативные процедуры. Безусловно, девиант предстает и как живое оскорбление богов, которые так любят друг друга на небесах, подобно тому, как преданные им делают это на земле. Такое радикальное отклонение требует терапевтической практики, имеющей здравое обоснование в терапевтической теории. Должна иметься теория отклоняющегося поведения (то есть „патологии“), которая объясняла бы такое шокирующее состояние (скажем, предположением об одержимости бесами). Необходима и система диагностических понятий (некая симптоматология с соответствующими навыками ее применения при разбирательстве), которая в оптимальном случае не только позволяет классифицировать острые состояния, но также обнаружить „скрытую гетеросексуальность“ и быстро воспользоваться превентивными мерами. Наконец, должна иметься концептуализация процесса лечения (скажем, каталог техник экзорцизма с адекватным теоретическим обоснованием)»

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. — М.: “Медиум”, 1995. — 323 с.

Читать далее

Национальный исторический музей. Ереван

Меня отговаривали от похода в музей: ну что там нового? горшки, черепки, камешки — всё как и везде! Но я пошёл. Пошёл за эмоциями.

Сложно, наверное, это передать, но так случается каждый раз. Палеолит, неолит, бронзовый век, железный… Когда я вижу эти черепки, ещё грубые обсидиановые ножи, кувшины с простым орнаментом, перед глазами пируют бессмертные олимпийцы. Когда подхожу к медноблестящим щитам, пастырь народов Атрид и герой Ахиллес благородный спорят о Брисеиде. Когда я любуюсь золотыми серьгами и фиалами, к Телемаху из своих благовонных, высоких покоев выходит Елена, подобная светлой с копьем золотым Артемиде… Из двух часов, полтора ушло только на античность — и полчаса на всё прочее. Это прочее слишком близко и оттого скучно.

Читать далее

О грекоцентризме. Тбилиси

По наводке коллеги пошёл в музей — два евро суть мелочи жизни. К слову, музей слегка бестолковый: экспонатов много, но сюжета нет, освещение такое, что освещает не экспонаты, а спину тебя любимого, толпы каких-то галдящих англодедушек и немкобабушек, да и туалет бы не мешало чистить… Ну то таке. На втором этаже, собственно, самом интересном, встретили меня тачки.

Надпись гласила, что этим почерневшим громадным колёсам свыше 5 тысяч лет. Впечатляет. Скрипим дальше: древняя древность (8–4 века до н. э.), бронзовый век (4-2й), железный (2-1й)… Кувшины, фигурки, украшения… В какой-то момент я совсем потерялся в потоке времени, но Клио подала мне помощь: а что в это время происходило в Элладе? — подумал я. Бронзовый век, Парис похищает Елену, Агамемнон плывёт к Трое, ссорится с Ахиллом, его возлюбленный Патрокл погибает… Тесей борется с Минотавром… Ясон плывёт в Колхиду, а Медея, разъярённая его изменой, убивает их детей… Так вот на какой тачке ездила Афина!!!

Быстро сама в колесницу к Тидиду восходит богиня,
Бранью пылая; ужасно дубовая ось застонала,
Зевса подъявшая грозную дщерь и храбрейшего мужа.

Всё — олимпийцы снова помогли мне восстановить порядок в мыслях. Уже потом был стенд классической эпохи: милый Ганимед, римские масляные лампы, театральные терракотовые маски и Антиной — такое уютное, такое знакомое детство Европы.
Читать далее

Элементы культуры

«Потерял я Эвридику…», — ввернул я в заурядную пикировку с коллегами. В ответ на меня посмотрело само непонимание: «Эвридику? Кто это?».

Для меня герои античных мифов были в детстве и, пожалуй, остались сейчас такими же родными как Баба Яга: я сочувствовал Прометею, злился на Зевса, волновался за Геракла, впадал в отчаяние с Орфеем… Папа покупал диафильмы, пересказывал Аполлодора, читал мне на ночь книжку Куна… Конечно, сейчас я могу легко вызвать из памяти Гомера или Гесиода, но ассоциации с сюжетами золотого детства человечества заложены были тогда.

Книг дома всегда было много. Я очень удивлялся, когда в гостях у одноклассников не видел на полках ничего подобного. Удивляюсь и сейчас, когда на меня смотрит само непонимание.

Вино располагает к добродушию, поэтому трагедию Орфея, потерявшего, обретшего и вновь — теперь навечно — потерявшего Эвридику, я рассказал сам. Наверное, я был похож в этот момент на папу. Revertuntur omnia in circula sua
Читать далее

l’esprit d’escalier

‪Закончился курс по охране труда для филологов-эллинистов. К сожалению, только теперь пришла в голову идея, как можно было сделать его менее формальным: пусть бы писали эссе об охране труда по Ἔργα καὶ Ἡμέραι или по Ἰλιάς — с цитатами. Это было бы забавно:

«Предельно-допустимый уровень освещения в ткацком процессе Пенелопы», «Санитарно-гигиеническая классификация посевной зубов дракона в античной Колхиде», «Порядок расследования несчастных случаев в примитивном хозяйстве Циклопа», «Компенсации вредных условий труда служанок Ахилла» или даже «Гесиод как прообраз Українського науково-дослідного і навчального центра проблем стандартизації, сертифікації та якості»
Читать далее