5 лип. 2021 р.

Про добрива під огірки

На початку липня 2014, саме в ці числа, були ми з Святослав Шеремет, Taras Karasiichuk, Lenny Emson на Всесвітньому прайді в Торонто на запрошення Katherine Koszarny Vellinga та її чоловіка Джона. Крим вже був тоді окупований, в Донецьку вже стояли колорадські блок-пости, але ще якась примарна надія мерехтіла.

Саме Катерині спала на думку ідея активізувати українську тематику на Прайді, залучити канадійських українців, адже чим більше рашки, тим більше гомофобії. Власне тому одним з хітів прайду став безсмертний трек харківської футбольної молоді. В останній день перед відльотом ми сиділи в маленькій квартирці Michelle Emson, копирсались в інтернеті і промайнула новина про якесь там офіційне оголошення східним сусідом війни...

По прильоті, коли я їхав з Маріуполя автобусом у Донецьк, колорадський блокпост з’явився у передмісті, де раніше ще стояли українські військові. Власне в цей момент стало ясно: всьо, української влади тут вже нема, час збирати манаткі, всєм спасібо. За каким-то хреном я пёр домой вместе с одеялами, книгами и бойлерами банку с антроном — бо ж тільки дві дисертації є, а на чому ж прийдешнім поколінням аспірантів вправлятись? А з банкою ще автореферат захопив — на блокпостах абізянам показувати, що це не наркота жовтенька в баночці. Помогло.

Почалось чекання звільнення. 17 липня абізяни збивають MH17, тоді здавалось ну якщо Україна сама не може подолати, то тепер-то точно міжнародна спільнота від глибокої занепокоєности перейде до чогось конкретнішого. Зуськи. Глибоке занепокоєння поглибшало. Того літа Маріуполь був сповнений людьми, їх було так багато, як не бувало в кращі часи. Всі відпочивали і сподівались. Чекали. У вересні-жовтні заначки кінчились, похолоднішало, надія померла.

Власне, чого пишу. Прочитав історії білорусів, які поїхали хто в Литву, хто в Київ пересидіти 2-3 місяці до остаточної перемоги революції. А потім і ця надія померла.

Вже сім років як. Ненависть, яка була спочатку палала, нині просто тихо жде — за нагоди вдавити, хай навіть воно і не второпає за що. За все. Просто так. Щоб було. А отам ще огірочки посаджу


Читать далее

4 лип. 2021 р.

Rannarootsi

У Гаапсалу є маленький музей історії та побуту естонських шведів. Оселились вони там так давно, що навіть мова розійшлась зі стандартною шведською, адже в тих маленьких селах на маленьких островах говорили так, як колись, тисячу років тому, говорили і за морем. Жили вони там так-сяк, так, як тоді всюди жило незаможне селянство. І жили б далі, якби не дві катастрофи, обидві пов’язані з Російською імперією.

Перша сталась за Катерини, коли шведів з острова Гійумаа виселили в Україну, де вони створили кілька шведських сел, навіть кірку побудували. Перед виселенням шведи ставили на Гійумаа хрести на знак свого сподівання колись повернутись. Ця традиція на Ristimägi, Горі хрестів біля м. Кярдла, досі жива — гості острова залишають там хрестики, сподіваючись прийти ще раз.

Друга катастрофа, що остаточно викорінила їх, вже припадає на минуле століття — після окупації Естонії Радянським союзом острови в Балтиці, де мешкали шведи, стали прикордонними і там вже не можна було жити аж такому ненадійному елементу. Хоч радянська армія потім пішла, але села так і лишились порожніми.

В музеї збираються старі баби, які говорять естонською і трохи тою — з присмаком тисячоліття — шведською, і згадують традиційні ремесла. Разом вони створили килим, предмет їхної гордости, літопис Rannarootsi


Читать далее