Три книги порубіжжя

Книги збирались принагідно протягом кількох років. Одну знав давно, але не мав, тож її подарували. Другу порекомендував знайомий, про третю дізнався випадково з допису на фейсбуку — і купив їх. Вони лежали, чекаючи свого часу. І ось він прийшов.

Tode E. (Õnnepalu T.) Piiririik. — Tallinn: Hea lugu, 2015. ISBN 9789949538973 

Statovci P. Minu kass Jugoslaavia. — Tallinn: Tänapäev, 2015. ISBN 9789949278312 

Witkowski M. Lubiewo. — Kraków: Korporacja Ha!art, 2005. ISBN 8389911043 

Якщо їх розташовувати хронолоґічно, то першою буде Piiririik (з’явилась 1993-го), наступною Lubiewo (почала виходити фраґментами 2002-го, повним томиком з’явилась 2005-го) і останньою стане Minu kass Jugoslaavia, яку вперше надруковано фінською мовою у 2014-му році і майже відразу перекладено естонською. Lubiewo перекладено українською під назвою «Хтивня» (2006), тоді як решта дві — Мій кіт Югославія та Країна на кордоні — у нас невідомі, хоч їх читають іншими европейськими мовами, передусім анґлійською. Хтивню і Країну на кордоні навіть віднесено до літератури ґейовського гепі-енду [1]. 

Що їх об’єднує? На перший погляд, тільки одне — сексуальність персонажів, а також те, що всі три романи автобіоґрафічні, всюди розповідь іде мовою «Я». Але якби це була єдина спільна риса, може і не варто було б їх об’єднувати, адже тільки в книзі Вітковського вона становить, так би мовити, стрижень написаного. Для Иннепалю та Статовці це хоч і значима, але все ж побічна обставина. 

Відмінні вони також і формою. Вітковський будує Хтивню як щоденник — польові записи коротких історій про плішечних тіток, які ностальґують за тим, що вже не повернеться — радянською молодістю, яка була сповнена сексу і пригод. Ці записи не творять сюжету, але дають панораму субкультури, яка щезає. Вони з’являються одна за іншою майже випадково, як асоціації, спогади чи плітки. Вони можуть бути жахливими або смішними, траґічними або веселими, сповненими насилля і бруду або покаяння і святости. Вони — як кадри в документальному фільмі. 

У книзі Иннепалю на відміну від репортажів Вітковського дії майже нема — перший поцілунок стається десь на шістдесятій сторінці. Це теж збірка, але цього разу листів до радше уявного друга, які описують не стільки події, скільки потік спогадів про польку-бабусю, депортовану і повернуту, яка розповідала свої безкінечно-одноманітні історії заслання хлопчику у бідній радянській квартирі. Хлопчику, який чекав на ядерний кінець світу, та врешті вирвався у омріяну кляту раціональність і стабільність високої культури, де можна спробувати, kuidas ollakse inimesena — як це, бути людиною. 

Дебютний роман Пайтіма Статовці, фінського письменника з албанської родини, що була через еміґрацію врятувалась від етнічних чисток югославської війни, найбільше за все нагадує традиційні сімейні епопеї кінця XIX — початку XX ст., ту ж знайому всім дітям з інтеліґентних радянських родин Сагу про Форсайтів. Разом з тим, якщо Вітковський тримається іронії, а Иннепалю весь час копирсається у власній душі, залишаючись дещо відстороненим, то в книзі Статовці вирують емоції болісної, кількадесятилітньої адаптації двох чи навіть трьох поколінь до світу, що безповоротно змінився. Закономірно, що біля героя також з’являються уявні друзі — мовчазний, апатичний удав, який тим не менш вірно боронить господаря, та спочатку істеричний, еґоїстичний, заздрісний, гомо- та міґрантофобний балакучий кіт, який прямо на першій зустрічі в одному з ґей-барів Гельсинки свідомо-садистично ятрить всі душевні рани свого візаві. Критика [2] порівнює цих хтонічних істот із почтом Воланда — подібність посилюється, коли в кінці вони перероджуються: нечистий кіт фінського андеґраунду стає коханцем, стріченим на батьківщині батьків, а апатичний удав-захисник із гельсинської квартири ще раз трапляється героєві як аґресивна гадюка в полі біля Косова. 

То що ж все ж таки спільного в цих так відмінних книгах? Крім вже згаданої сексуальности героїв, тільки одне — почуття себе на кордоні між світами, коли ти не належиш жодному з них, залишаєшься чужим за ментальністю (Иннепалю), за поколінням (Вітковський), за мовою чи етносом (Статовці). Три книги порубіжжя 

[1] Queer stories of Europe / Eds. Kārlis Vērdiņš, Jānis Ozoliņš. — Cambridge Scholars Publishing, 2016. — 250 p. 

[2] Obreht T. An Uncanny Cat, a Companionable Snake and Displaced Desire // NY Times, April 2017. — https://www.nytimes.com/2017/04/21/books/review/my-cat-yugoslavia-pajtim-statovci.html

Читать далее

Вышла из мрака младая с перстами пурпурными Эос

В одной диссертации моделировалась идея о том, что Гомер подбирал своих сюжеты не как логичное развитие одной линии, а строил поэмы из случайного набора красивых историй, соединённых в лучшем случае близкодейственной ассоциацией, а в худшем просто — хоть и меднолитыми, но всё-таки стандартными фразами. Позднее это, кстати, высмеял Аристофан в Лягушках. Поищите, если не лень, по ключевым словам «потерял бутылочку».

Но я не о том. А о польском Декамероне, сиречь Lubiewo. Конечно, где Гомер, и где Витковский, но то мелочи жизни — структура занимательной книги также мозаична, сюжет распадается на череду милых воспоминаний, связанных между собой загорающим на пляже автором и его перезрелыми подругами. Каждое следующее воспоминание вызывается ключевым словом, точнее кличкой из воспоминания предшествующего, только вот Парис похищает не Елену, а деньги, и не у Атрида, а у пьяной вусмерть «тётки»; по утрам из мрака выходит не младая с перстами пурпурными, а старая глухая баба, шпионящая за своим постояльцем; быстроногий Ахилл борется не со шлемоблещущим Гектором, а с лобковыми вшами...

Характерность персонажей не равна их привлекательности. Они характерны как Бабка Палажка и Бабка Параска, но и столь же типичны — как таких бабок можно было (да и сейчас тоже) встретить в каждом селе, так и своя Писуаресса или Флора торчали на каждой плешке от Берлина до Бухары. Точно также мстительный пастырь народов Атрид и истеричный Ахилл вкушали сладкое мясо на каждом симпозиуме, впрочем вкушают и поныне, надев галстуки и меряясь уже не захваченными землями и рабынями, но отжатыми бизнесами или индексом Хирша.
Читать далее

Майже співпадіння

Колись, пишучи про результати спостережень на плішках Донецької області, ми з Женею процитували «Хтивню» Міхала Вітковського. Потім Miroslav подарував мені ориґінальне видання польською.

Потім я взявся читати маленьку повість «Piiririik» естонською про ту саму субкультуру і ті самі часи, про буття на кордоні — у Вітковського це кордон між поколіннями радянських та емансипованих «тіток», у Иннепалю то кордон між пострадянською та нормальною Европами, причому «Piiririik» ще мимоходом згадує польські корені головного героя і депортацію в Сибір.

І от поки я читав повість естонською та оновлював у пам’яті книгу Вітковського, Ґуґл приніс мені польську літературознавчу статтю про власне український переклад його «Lubiewa», де мене ж і процитовано. Ги, коло замкнулось

https://doi.org/10.31261/PLS.2020.10.01.04
Читать далее

Наскільки складно вступити до вузу?

Якось не спалось уночі. Тому, згадуючи свою епопею вступу до університету, я порівнянював умови прийому в Естонії та Польщі.

Естонія — завантажити один-два PDF (як правило, мотиваційний лист та у випадку магістратури чи докторантури ще план майбутньої наукової праці) через єдину систему для всіх вузів, потім з’явитись на співбесіді (можна скайпом).

Польща (Ґданськ) — протягом 7 днів принести ніжками у папочці із зав’язками не менше десятка власноруч підписаних документів, в тому числі завірених у нотаріуса, з кольоровими фотками. Бракує характеристик від сусідів і довідки з компетентних орґанів… Ага, ще перед тим перечитати всі постанови Сенату і листи Ректора.

Якось після того вимоги українського ВАКу чи як воно там зараз називається про картки на цупкому папері, у такій точно папочці із зав’язками і текстом дисертації на дискеті 3.5 дюйма вже не здаються такими архаїчними
Читать далее

Зашморг минулого

Мабуть чули про Інтермаріум, проект політичного союзу від Балтики до Чорноморья (Польща, Литва, Україна). Сьогодні один з естонських френдів запостив про це мапу «Союзу проти РФ», де крім згаданих трьох країн була ще Білорусь.



Ну ОК, чому б не помріяти. Я наївно питаю в коментарях, а де ж в Інтермаріумі Естонія і Латвія, бо ж балтійські країни і теж мають претензії до РФ, в тому числі територіальні? Естонці не на жарт збудились і почали писати, що мовляв то неможливо, бо Інтермаріум — то Велике Князівство Литовське, а Естонія і Латвія — то землі Ливонського ордену і знову оці польсько-литовські імперські амбіції…

Я читав і не йняв очам віри: Ливонський орден, XIII–XVI ст., ВКЛ, XIII—XVIІІ ст.… Нині MMI на дворі!

Але потім я заспокоївся: якщо люди відчувають у пам’яті єдність із аж так далекими державними утвореннями, то неважко уявити, як болить совєтським те, що совку, принаймні de jure, нема!
Читать далее

Дві моделі

І ще про мову, точніше про її державну підтримку в двох країнах. Отже, Естонія та Польща. Хоч вони обидві належать до ЕС, їхні підходи різняться радикально.

В першій, Естонії, екзамени з мови безкоштовні, чотири рази на рік, весь іспит вкладається в один день, сертифікати без терміну придатності та видаються в електронному вигляді (хочеш — друкуй та вішай на стінку, не хочеш — не треба, держава визнає диґітально-підписаний файл), якщо склав іспит успішно, то можеш клопотати про повернення 320 евро із витраченого на навчання, додатково є безкоштовні курси, веб- і мобільні застосунки (теж gratis!) плюс фантастичні підручники, в кінці року в податковій декларації ти вказуєш свої витрати на освіту (і мовну теж!) та отримуєш повернення податків із витраченого на навчання. Ну і як вишенка на торті — мовна інспекція: спочатку попередить, потім направить на курси, потім звільнить та оштрафує підприємство, якщо ти такий дурний, що не зміг. Окрема тема — тюрма, куди потрапляють (сюрприз!) переважно узкоязичні. Так от, там теж є уроки естонської.

Тепер Польща. Кожен іспит коштує приблизно 150 евро, причому окремо треба платити за сертифікат (ніякої диґітальності — тільки папір, що йтиме до тебе теплою ламповою поштою: загубив — твої проблеми), були екзамени двічі, тепер — тричі на рік, сертифікат дійсний тільки три роки, потім треба перескладати, ніякого повернення коштів і податків (дякуй, що живий). Про підручники, тюрму і наявність мовного патруля ніц нє вєм.

Чому така різниця? Якщо абстрагуватись від ефемерних матерій на кшталт любові до батьківщини, ментальності та віри, то причина майже очевидна: кляте імперське минуле. В Естонії приблизно 30% отих, що понаїхали, та їхніх нащадків, вони живуть компактно (цілі російські райони в містах чи повітах, де можна за життя не почути естонського слова) та не дуже прагнуть інтеґруватись (какая разница? Путін, ввєді!). В Польщі без мови можна хіба що недовго бути туристом, а з понаїхавших тільки українці та білоруси. Яка з цих двох картинок ближча до України? І, отже, яка має бути в Україні модель до популяризації мови?
Читать далее

Kaks e-poodi

Ma võrdlesin kahes e-poes võõrkeelsete raamatute valikut: ukraina “Книгарня Є” (https://book-ye.com.ua) ja poola “Empik” (https://www.empik.com/) ning need tulemused ei teinud mulle rõõmu.

Esiteks, raamatute arv: Poolas on suurem valik (3530 nimetusi) kui Ukrainas (630).

Teiseks, kui poola e-poes on väga palju erinevaid keele õpikuid (49 keelt, isegi väga eksootilised), Ukrainas on väiksem keelte valik (22 keelt).

Kolmandaks, minu armas eesti keel: poola e-poes oli kaks raamatut (mitte õpikud, vaid vestmikud), aga Ukrainas ei olnud eestikeelseid raamatuid üldse: isegi mitte õpikuid ega vestmikke, reisijuhtidest rääkimata.
Читать далее

Музей еміграції. Ґдиня

Рекламу його ми випадково побачили в електричці, це цікаво, — подумав я, — і в останній день ми туди поїхали.

Від станції йти довго — промисловий порт, спека, безлюдні вулиці. Попри це відвідувачів у ньому не бракує.

Для мене це була емоційно виснажлива екскурсія, майже в кожному залі включались якісь спогади: то як мама розповідала про татину хату на Хмельниччині без підлоги, то як вчитель згадував їх виселення по війні з хати, коли можеш взяти тільки те, що зможеш сам нести, і стоїть вибір між сохою та іконою, то бабціни слова як вони їли кору з дерев, то пам’ять підказувала рядки з Міцкевича і звуки Шопена… Та й свій досвід покинутого Донецька нікуди не дінеш.

Вийшовши звідти, відчув полегшення. Але надіюсь, колись такий музей буде створено у нас, адже канадійських поляків, нащадків тих, які рятувалися в Новому світі від голоду та злиднів, взявши з собою тільки те, що можна винести на руках, і зробивши вибір між іконою і сохою, приблизно стільки ж, скільки канадійських українців: 1 і 1,2 млн відповідно; адже Польщу ділили і душили так само жорстоко, як і Україну — 1794 року з’явилось гасло «Za naszą wolność i waszą»
Читать далее

Тракт Св. Войцеха

Всё так мило начиналось: анонс филармонии о концерте у иезуитов, Бах, Мендельсон и прочие няшки. Саша проложил маршрут, мы выпили белого кофию для куражу и пошли в кассу.

Кассир, услышав желаемую панами станцию, достала гроссбух, нашла её там пальчиком и сказала, что нам повезло: через 20 мин поедем. Кто ж знал, что это был первый знак Провидения?!? Как оказалось, она не просто как не помнила эту станцию: ходит туда поезд редко и мало кто туда едет. Поезд опоздал на 15 мин — это был второй знак.

Мы уже опаздывали: концерт должен был начаться, когда мы бы слезали с электрички, в связи с чем мы ещё спорили, взять такси или как обычно? И вот мы на станции: вопрос такси отпал сам собой: сэло и покачивающиеся парубки на обочине.

Мы не привыкли отступать — Бах, Мендельсон и прочие няшки манили усталых путников. И мы пошли. По Тракту Св. Войцеха. Мимо парубков, развалин, выбитых стёкол и концептуальных граффити «Lechia ponad wszystko».

В конце нас таки ждал костёл иезуитов, он был велик, чист и богато украшен, в нём не было свободного места, даже дети стояли снаружи… но, вместо Баха, Мендельсона и прочих няшек ex cathedra вещал человек в чёрном. Неужели, думали мы, проповедь так затянулась, а публика не расходится из-за концерта? Человек в чёрном всё вещал и вещал, Провидение уже устало нам подмигивать и просто мордой ткнуло в смартфон: концерт идёт в костёле иезуитов, но не тут, а на другом конце Гданьска.

И мы пошли дальше Трактом Св. Войцеха. Домой. Пока шли, я читал деяния сего достойного мужа. Вслух. Urbi et orbi. Парубкам, стенам, стёклам и граффити. Как Св. Франциск птицам.

Так вот, мужик он был, как все святые, принципиальный. Куда бы не приезжал, везде умудрялся со всеми рассориться. Один раз даже это закончилось резнёй (какие, право, мелочи!). И тут его послали проповедовать в Померанию, сюда, где на месте нынешнего Гданьска ловили рыбку и горя не ведали дикие пруссы. Местного наречия он не знал, а местных почему то это волновало — фашисты, наверно. Его один раз стукнули веслом, — говори, мол, по-людски, — не помогло, мужик упорствовал, вещая. И через неделю, когда местные убедились, что программа интеграции экспатов провалилась, Св. принял мученичество в виде топора по темечку. Ибо языки нужно знать. Amen. Pax vobiscum. Ite. Missa est.
Читать далее

Прогулка по Лодзи

Cмешанные чувства. С одной стороны, это достаточно небогатый миллионник, дома небольшой этажности, много граффити, полуразрушенных зданий и очень много — почти в каждом квартале — объявлений «сдам помещение». С другой стороны, поскольку расцвет города пришёлся на начало 20 в., даже не слишком отремонтированные строения в стиле модерн радуют глаз. К тому же, никто не торопится.

Тип мужчин — голубоглазые, русоволосые и среднерослые. Люди одеты без претензий — как наши, мариупольские. Архитектура чем то напомнила мне чудом оставшиеся кое-где уголки старого Мариуполя. Вкупе с тем, что язык, к моему удивлению, совершенно не напрягал меня — я понимал, меня понимали, выученные в студенчестве польские слова сами складывались во фразы — мне здесь очень комфортно. Это не провинциальное высокомерие Львова, и не многочеловечие Киева, и не вальяжная неспешность Николаева. Это, пожалуй, обаяние Винницы, Чернигова или прежнего Севастополя.

Музей города не был вместилищем привычных по нашему краеведению трипольских скелетов, черепков и скифских баб. Он — о людях, которыми Лодзь гордится, деятелях искусства совсем недавнего времени, ста лет ещё не прошло. Смотреть на рояль, награды, письма и фотографии Артура Рубинштейна было мило, но не трогало особо душу. Но в комнате рядом меня ждал Тувим. Опять случилось маленькое чудо — стены ожили, заговорили запомненными когда-то стихами, будто и не было тех 18 лет, когда случайно оставшаяся у одногрупника книга этого грустного гения преодолела лень студента-очкарика последнего курса универитета:

Nieciekaw jestem świata,
Ogromnych, pięknych miast:
Nie więcej one powiedzą,
Jak ten przydrożny chwast.

Nieciekaw jestem ludzi,
Co nauk zgłębili sto:
Wystarczy mi pierwszy lepszy,
Wystarczy mi byle kto.

I ksiąg nie jestem ciekaw
— Możecie ze mnie drwić -
Wiem ja bez ksiąg niemało
I wiem, co znaczy żyć.

Usiadłem sobie pod drzewem,
Spokojny jestem i sam -
O, Boże! O, szczęście moje!
Jakże dziękować Ci mam?
Читать далее