30 жовт. 2018 р.

Із класиків

Є така книжка «Соціальне конструювання реальності». Так от, один з прикладів того, як, на думку авторів, будується соціум, викладено на незвичному для пересічного читача матеріалі. Насолоджуйтесь!

«для коллектива, в котором институционализирован гомосексуализм военных, упрямая гетеросексуальность индивида сразу делает его кандидатом для терапии — не только потому, что его сексуальные интересы представляют очевидную угрозу боевой эффективности данного подразделения воинов-любовников, но также потому, что его отклонение имеет психологически подрывной характер для спонтанной мужественности остальных. Ведь кто-нибудь из них, вероятно, „подсознательно“ может испытывать искушение последовать его образцу. На более фундаментальном уровне поведение девианта бросает вызов социальной реальности как таковой, ставя под угрозу принимаемые за само собой разумеющиеся когнитивные („зрелые мужчины по природе любят друг друга“) и нормативные („зрелым мужчинам следует любить друг друга“) оперативные процедуры. Безусловно, девиант предстает и как живое оскорбление богов, которые так любят друг друга на небесах, подобно тому, как преданные им делают это на земле. Такое радикальное отклонение требует терапевтической практики, имеющей здравое обоснование в терапевтической теории. Должна иметься теория отклоняющегося поведения (то есть „патологии“), которая объясняла бы такое шокирующее состояние (скажем, предположением об одержимости бесами). Необходима и система диагностических понятий (некая симптоматология с соответствующими навыками ее применения при разбирательстве), которая в оптимальном случае не только позволяет классифицировать острые состояния, но также обнаружить „скрытую гетеросексуальность“ и быстро воспользоваться превентивными мерами. Наконец, должна иметься концептуализация процесса лечения (скажем, каталог техник экзорцизма с адекватным теоретическим обоснованием)»

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. — М.: “Медиум”, 1995. — 323 с.

Читать далее

Про різницю сприйняття

Сьогодні на уроці вчителька сказала, що 2 листопада в Естонії — День душ, Hingedepäev. Не той, коли влітку, а місцевий, коли естонці у вікна ставлять запалені свічки, щоби души предків знайшли доми нащадків і завітали в гості.

І тут я відрефлексував, що наші поховальні звичаї (оті всі «вперед ногами», «не приносити ніц з цвинтаря додому» etc) мають протилежну мету — щоби душа померлого забула, куди вертатись.

В обговоренні на ФБ мені дві жінки написали про свої спогади, гадаю, що вони цікаві самі по собі, тому даю, як є.

(1) Це не наші традиції. У нас душі померлих предків — це прмічники, захисники. Їх не бояться. Наприклад, на Полтавщині перш ніж сісти на лавку в хаті, спочатку здувають або змітають рукою «душок», щоб не сісти на них. Вважається, що «душки» (душі померлих родичів) можуть іноді приходити додому. А «вперед ногами» — це для того, щоб після смерті душа знайшла спокій на небі, а не бовталась між небом та землею. Тому, що дух, який не знаходить спокій, стає злим і шкідливим. Мама розказувала про цікавий обряд. Коли хоронили мою бабусю, пізно ввечері після поминок в хаті за столом залишились лише близькі родичі. Після 12 ночі всі сіли за стіл. На покуті під образами запалили велику свічку. Всі повинні були сидіти мовчки і не рухатись. Через якийсь час свічка замерегтіла і на стіні почали з‘являтись тіні. Навіть були чутні кроки. Коли полум‘я свічки вирівнялось і тіні зникли, родичі увімкнули світло і почали обговорювати, чиї «душки» приходили, що робили і що це означатиме для членів родини. Таким чином померлі предки ніби передавали інформацію про майбутні події для живих. Але ні в кого страху цей обряд не викликав. Спілкування з померлими родичами але в певний спосіб вважалося нормою.

(2) Насколько я помню, прабабуля говорила, что до 9 дней душа пребывает в доме и рядом с родственниками. Потом до 40 дней шляется по мытарствам, а затем ей определяют ПМЖ в загробном мире. И пару раз в год души из рая та ада отпускают повидаться с родней. Сама она была кацапка из Орловской области, село Сосково, бежавшая на Донбасс от раскулачивания. И по поводу общения с родственниками, жальники у славян не только огораживались, но и окапывались рвом. Видать не всякое общение с ушедшими доставляло удовольствие Традиция практически не сохранилась. Хотя в Козелецком районе мне попалось такое кладбище. Место естественно не скажу из-за чорноархеологического интереса. Бо село рядом старое, места камрадами не битые и белые историки нафик рядом не упали.

Читать далее

27 жовт. 2018 р.

Не про військових, але про радикалів

Якось друг (тоді ще в студентському гуртожитку) купив виданий в Росії переклад англійського роману «Отсос». Назва, звичайно, обіцяла 🙂 Тому читано було це нами всіма — як натуралами, так і не зовсім. Роман про життя радикальних лондонських тусовок, як правих, так і лівих, де все крутиться довкола ідей, насилля і орального сексу, які виступають трьома іпостасями влади. Стюарт Хоум, здається, гіперболізує, та книга йде на одному подихові — як порнофільм. Але коли я слухав, як Дмитро Різниченко розповідає про свій досвід, я згадував саме цей текст — коли весь світ стискається до розміру тусовки, тексти пишуться для своїх, а з чужими можна взаємодіяти тільки в два способи: дати в рило або дати в рот.
Читать далее

26 жовт. 2018 р.

Трохи про національну ідентичність

З подивом дізнався, що дуже багато радянських мультиків (оті всі Чебурашка, Таємниця третьої планети, Вовк і ягня etc — список великий) за совка і часів аґресивної русифікації студія «Талліннфільм» дублювала естонською. Повторюю — не субтитри, а повноцінний художній дубляж. І це в маленькій (1 млн) країні, окупація якої в 1944 році була в пам’яті аж ніяк не дідів, третина якої була депортована і ще скількись там втікла від окупації буквально на човниках через неспокійну Балтику. За всіх цих умов люди вперто тримались мови навіть у дитячих розвагах… Чи дублювались ці мультики в Україні? Не пам’ятаю. Навіть якщо і було це, то воно пройшло повз моє дитинство.
Читать далее

6 жовт. 2018 р.

О кладбищах

В детстве, начитавшись Гоголя и наслушавшись историй, которые шёпотом рассказывают малыши друг другу, я очень боялся кладбищ. Даже сейчас я бы не рискнул ночью там гулять (в этом возрасте не столько из соображений мистики, сколько от понимания, что шляются там всякие — как говорила бабушка: не мёртвых надо бояться, а живых). А вот в Эстонии, которая в сознании ну никак не связывается с вием и прочей восточно-славянской чертовщиной, кладбища мне кажутся милыми и уютными, я спокойно могу там бродить и днём, и ночью. Зараза заразу не берёт: местные демоны или не видят меня (а я — их), или принимают за своего. Tule meile külla, гостем будешь, lilleke!
Читать далее

5 жовт. 2018 р.

О важности терминологии

В эстонском, как учат самых маленьких, есть два инфинитива — на «-ma» и на «-da». При этом, ma-инфинитив употребляется с глаголами движения как цель, легко склоняется по падежам и вообще ведёт себя как заправское имя. Тю, — думал, — что за хрень?!? Копался, вспоминал, что славянский инфинитив — это тоже не глагол, а застывший дательный падеж супина, а уж супин, как помнится из латыни, употребляется с глаголами движения и тоже изменяется по падежам, правда только двум, но не суть. Сегодня рылся в эстонской грамматике (книжке), а там этот ma-инфинитив собственно супином и называется… И сразу всё в голове стало на свои места. Вот зачем, спрашивается, в погоне за внешней простотой путать термины и сбивать с толку приличных людей?!? Написали б сразу — супин, и все нормальные люди, которые как прилежные мальчики в школе латынь зубрили, сразу бы поняли, что к чему!
Читать далее