Показ дописів із міткою varia. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою varia. Показати всі дописи

29 серп. 2026 р.

Arboretum, или что-то подобное

Есть книги, которые через тридцать лет помнишь не текстом, а каким-то оставшимся от них ощущением. «Arboretum» львовянки Марины Козловой я прочитал в донецкой «Антологии странного рассказа» 1998 года. Сам квир-текст был создан в 1994-м.

Я помнил сюжет. Помнил, что написано это мастерски, легко, почти невесомо. Помнил, что история очень грустная. И помнил некоторое раздражение: уж слишком всё там складывалось как в сказке. Слишком вовремя открывались двери, находились нужные люди, корабли шли именно туда, куда требовалось герою, а случайности исправно являлись на службу сюжету.

Перечитав повесть почти тридцать лет спустя, я обнаружил, что насчёт сказки был прав. Только это, кажется, не недостаток повести, а один из её законов.

Рассказчик сам в конце формулирует его: «Мне кажется, — сказал я то, в чем к этому времени был почти уверен, что в этой истории никто не виноват. В ней нет ни причин, ни следствий. В нашем понимании. И вообще, имя этому — судьба или что-то подобное».

А Ленка объясняет ещё проще: «Знаешь, как в сказках: „в эту дверь не входи, а то случится беда“. Но, если дверь указана, ещё не было случая, чтобы кто-то не зашёл».

Так что оставим пока причинно-следственные связи в покое. Посмотрим на совпадения.

Монастырь

Рассказчик родился уже после смерти старшего брата. Брата звали Гошкой. Он был семейным бедствием: разгильдяем, вылетал отовсюду, появлялся неизвестно откуда и исчезал неизвестно куда.

Был не от мира сего — и Козлова подчёркивает именно эту модальность: «Гошка не мог стать взрослым. Не в том смысле, что старался, но не мог, а — не суждено».

Он умер в двадцать лет.

Но ещё до того, как рассказчик начинает выяснять, как и почему умер брат, возникает первая загадка: где он похоронен.

Мать показывает могилу в восточной части Борисоглебского монастыря. Место неожиданное: мирян там не хоронили. Оказывается, мать когда-то обратилась к протоиерею Георгию с просьбой сделать исключение. Тот согласился, но сначала задал совершенно естественный для священника вопрос: «О том, был ли он грешен, даже не спрашиваю. Но хоть каялся? По крайней мере, вам?» — Мать понимает, что правильный ответ мог бы решить дело, — и всё-таки отвечает: «Никогда».

Тем не менее разрешение было получено.

То есть первая характеристика Гошки дана даже не через его жизнь, а через аномалию его посмертного места. Нераскаявшийся мирянин чудом оказывается внутри монастырского пространства, куда его вообще не должны были положить.

И только теперь имеет смысл посмотреть на название монастыря.

Борис и Глеб — первые канонизированные святые, почитаемые на Руси как страстотерпцы: молодые князья, принявшие насильственную смерть и не ответившие насилием на насилие.

Двадцатилетний Гошка, которому «не суждено» стать взрослым, после насильственной смерти оказывается не просто за монастырской оградой, а в пространстве, носящем имена двух молодых страстотерпцев.

Я бы не стал отсюда выводить «Гошка — святой». Но сама повесть уже поставила вопрос в религиозных категориях: грех → покаяние → право на сакральное место. И сама же нарушила ожидаемую последовательность.

Как будто над обычной системой оценки здесь действует какой-то другой закон. Позже Ленка сформулирует его почти прямо: «Мораль выдумывают люди, а нравственные законы устанавливаются свыше».

Есть ещё одна маленькая деталь. В жизни брат рассказчика почти всегда Гошка. Но в монастыре вдруг восстанавливается его полное имя: протоиерей Георгий «уважил память своего двадцатилетнего тёзки».

Мёртвый Гошка становится Георгием. Это имя нам ещё понадобится, как и Борис с Глебом.

Requiem

Впрочем, что-то подозрительное происходит с Гошкой ещё при жизни.

Тётка вспоминает его моющим окно: «Гошка весь какой-то светящийся, в изодранной черной майке и в шортах, трет губкой стекло...» Она смотрит на его сильные мужские руки и «белым пламенем» горит от искушения.

Гошка при этом не делает вообще ничего соблазнительного. Просто моет окно жёлтой губкой. А на всю улицу звучит моцартовский Requiem.

Живой двадцатилетний парень, солнце, голые руки, жёлтая губка — и месса по умершим. Причём Requiem обещает умершему вечный свет и пребывание со святыми. А мы уже знаем, где окажется этот светящийся нераскаявшийся Гошка.

Сакральное и бытовое у Козловой почему-то всё время ходят парами.

Сад

Настоящий Сад появляется позже. Рассказчик приезжает туда, где когда-то работал Гошка. Не в ботанический сад. В Сад.

За оградой меняется воздух, меняется ощущение пространства: «мир как бы выгнулся зелёной линзой с неправдоподобно чётким центром и акварельно размытыми краями, и я был в фокусе...»

Сад не просто зелёный. Он заставляет видеть мир через зелёное.

А у входа сидит его основатель — Христиан Христианович Стевен, реальный исторический человек, обрусевший швед. В изображении рассказчика: «Стевен был как птица». И кто-то мазнул ему по носу зелёнкой.

Дважды Христиан, швед, птица, зелёная отметина — можно было бы уже начать заниматься символизмом, но Козлова немедленно подсовывает старое объявление профкома Сада о распределении репчатого лука, привозного, из Синопа.

Объявлению «лет сто. Оно выглядит как пергамент».

Рассказчик замечает: «Метафизический привкус Сада как имени собственного в этом контексте странно искажался ... Профком Сада организует творческую встречу с Захер Мазохом».

Вот так эта повесть и устроена. Стоит чему-нибудь вознестись, как Козлова хватает его за ногу.

Requiem — но жёлтая губка. Сад — но профком и лук. Пергамент — но объявление.

Зелёный человек

Зелёный после входа в Сад никуда не исчезает. Когда рассказчик впервые видит живого Гошку на старой плёнке, тот оказывается совсем не таким, каким брат представлял его по рассказам.

Взрослый человек в очках с тонкой золотой оправой, с белой манжетой, в хорошо сшитом костюме пыльно-зелёного цвета. А на безымянном пальце два тонких нефритовых кольца.

Зелёная линза Сада. Зелёнка на птице-Стевене. Пыльно-зелёный Гошка. Зелёный нефрит.

Потом становится ясно, что цвет здесь совершенно не одинок.

Гошка говорит, что пришёл в Сад и пустил корни. «Я и моя Монстера». Лев пишет ему: «Если жизнь — это прирастание ветками и корнями к другой жизни, то придется сказать, что человек вообще не живёт один. Что человек это два человека. Что я — это я и ты». И ещё: «Ты приезжаешь — и всё. Вся жизнь переворачивается... Иногда мне кажется, что я присутствую при создании нового мира... Вдруг оживают деревья. С ними можно говорить».

Гошка не просто живёт в ботаническом саду. Текст постепенно делает его растением. Причём растением неизвестного происхождения.

Старый садовник Филаретыч описывает его так: «пацан был без роду, без племени, кто его знает, что он такое... нарисовался, тоже не поймёшь откуда».

Что особенно забавно слышать от биолога в ботаническом саду. Потому что бумаги о Гошке в конце обнаруживаются в архиве отдела адвентивной флоры, то есть растений, пришедших извне, не принадлежащих исходной местной флоре. «Нарисовался, не поймёшь откуда». Пришёл. И пустил корни.

Что он такое

И именно в Саду рассказчик впервые узнаёт, что связывало Гошку с профессором Львом Веденмеером.

«— Он был его другом? — Сожителем, — спокойно произнес Филаретыч и сплюнул... — Не понимаю я этих мужиков».

Реакция вполне ожидаемая. Но дальше: «Жалко парня. — Которого? — Да обоих... А тот — пацан был без роду, без племени, кто его знает, что он такое. Может, ему такая судьба. Царство ему небесное».

Сплюнул — и отправил в Царство Небесное. Причём снова возникает судьба.

«Не суждено». «Может, ему такая судьба». А в конце: «имя этому — судьба или что-то подобное».

Филаретыч вообще предлагает совсем другую систему координат, чем отец Георгий. У священника: грех → покаяние. У садовника: кто его знает, что он такое → такая судьба → жалко → Царство ему небесное.

И именно второй порядок вещей сбывается: Гошка не покаялся, но покоится со святыми.

Земля обетованная

У Льва была жена Ирина. Яркая, умная женщина. Она занимается, между прочим, биохимией почв и микробиологией. И зовёт Льва в Израиль, «на землю обетованную» — «А Лёвке нужен был Сад».

Здесь две метафоры сталкиваются уже непосредственно в тексте.

Земля обетованная — место, куда можно уйти. Сад — место, которое Лев оставить не может.

Ирина занимается землёй буквально, как почвой, и уезжает на Землю библейскую. Лев остаётся в Саду, потому что там появился Гошка. После смерти Гошки этот мир кончается. Рассказчик говорит, что произошли сразу две смерти: Гошкина — физическая, абсолютная, и Левина — «полная атрофия личности, паралич сознания». Ирина «почернела». А через неделю местные подростки подожгли Сад.

Позднее архивная запись так и будет датировать документы: «21 год после пожара».

Гошка умер. Лев умер, оставаясь живым. Ирина почернела. Сад сгорел. Мир, который, по словам Льва, возник вместе с Гошкой, закончился вместе с ним.

Два кольца

И теперь два нефритовых кольца на безымянном пальце выглядят немного иначе.

Лев пишет: «Человек это два человека. Что я — это я и ты». Позже Ленка скажет: «каким-то чудом встретились два человека».

Два человека. Два кольца. На одном безымянном пальце. Не золотые обручальные — зелёные, нефритовые. В повести, где человек пришёл в Сад, пустил корни и стал Монстерой.

Третья

Потому что на самом деле их, конечно, трое. Лев. Гошка. Ирина.

В конце выясняется, что Гошку двадцать два года назад убила Ирина. А почти единственное содержательное высказывание живого Гошки на старой любительской плёнке выглядит вот как. Его просят: «Скажи что-нибудь» — Он отвечает: «Квадрат гипотенузы равен сумме квадратов катетов».

Пифагор. Теорема о трёх сторонах треугольника.

Запишем на полях и пойдём дальше.

Отражение и тень

Гошка родился 17 апреля. Рассказчик, родившийся после его смерти, — 18-го.

Его рождение было попыткой заменить умершего ребёнка. Это особенно и не скрывают. Но повторить Гошку не получается. Один — разгильдяй. Другой — «умница и надежда семьи».

Рассказчик едет искать брата, которого никогда не видел живым. Собирает его из рассказов, фотографий, плёнки, писем, архивов. И наконец понимает: «Я хотел увидеть отражение и не подумал о том, что я сам есть отражение и тень».

Вот, оказывается, что он расследовал. Самого себя. После этого ему хочется «прийти на корабль, выпить много водки и желательно умереть».

Он пьёт полночи. Потом ещё полночи возле него сидит Ленка с мокрым полотенцем. Потом полдня он лежит у неё на коленях, на палубе в тени черно-белого тента и обессиленно пьёт лимонный сок.

Сначала отражение и тень. Потом он буквально оказывается в тени. А потом оживает.

И женщина, на коленях у которой это происходит, раньше была представлена совершенно исчерпывающе: «Ленка — повар и всеобщая мать».

Первая мать родила его вместо Гошки. «Всеобщая мать» возвращает его к жизни после того, как он понял, что сам является тенью Гошки.

«Европа»

У морских ворот Сада оказывается яхта. Называется она, разумеется, «Европа». Порт приписки — Петербург.

Почему-то снова вспоминается Христиан Христианович Стевен — обрусевший швед у входа в Сад.

Петербург, конечно, никогда не был шведским городом: он возник уже после петровского завоевания этих земель. Но Ингерманландия и невские берега до Северной войны были шведскими, а рядом с будущим Петербургом стояли шведские Ниен и Ниеншанц.

В истории Льва мелькает Стокгольм. В Саду — обрусевший швед Стевен. Среди хранителей памяти Сада — Лина Эриковна. А рассказчика уносит от Сада петербургская «Европа».

Возможно, ничего. Но на «Европе» вообще удивительно много людей, чьи имена при ближайшем рассмотрении оказываются не совсем тем, чем кажутся.

Гошка, Юра и Димка

Капитана зовут Юра Кайро. А ведь Юрий и Георгий — исторические формы одного имени. То есть Гошка и Юра — тёзки.

Более того, греческое Γεώργιος происходит от γεωργός — земледелец, человек, работающий на земле. В повести под названием Arboretum. О человеке, который пустил корни в Саду. Где женщина занимается биохимией почв. И зовёт мужа на Землю обетованную.

Причём есть ещё отец Георгий, который помещает умершего Георгия-Гошку в монастырь.

Получаются три Георгия: первый принадлежит Саду, второй после смерти помещает его cum sanctis, а третий везёт его брата от Сада дальше — к Земле обетованной.

Хорошо. Но на яхте есть ещё Билли, которого «на самом деле зовут Димкой». Билли, кстати, английское уменьшительное от William.

Дмитрий. Δημήτριος. Имя, связанное с Деметрой. Богиней-матерью, землёй, хлебом и растительностью. И рядом с Димкой на яхте женщина, которую текст прямо назвал: «повар и всеобщая мать».

Тут я зачем-то полез выяснять, какой именно Борисоглебский монастырь имела в виду Козлова, и обнаружил, что по крайней мере два возможных кандидата опять тянут за собой имя Димитрия. На этом месте следовало закрыть браузер. Я не закрыл.

Тем временем Билли-Димка и рассказчик закупают корицу, мускатный орех, стручки ванили, болгарский перец, помидоры, зелёный горошек. И тридцать пять метров нейлонового шнура.

Чтобы мы, не дай бог, не слишком увлеклись Деметрой.

Мак

У Деметры среди атрибутов был мак — растение сна, забвения и смерти.

Мака у Козловой нет. Это следует подчеркнуть. Зато есть человек, который говорит: «желательно умереть», потом пьёт полночи, проводит ещё полночи в почти беспомощном состоянии, лежит в тени на коленях у «всеобщей матери» и наконец оживает.

Смерть. Ночь. Тень. Мать. Питьё. Оживание.

Можно собрать прекрасную Деметру. Но мака всё-таки нет. Хотя неподалёку Кайрович объясняет поведение летучих рыб: «Чисто для кайфу».

Вот тут филологу следует медленно положить карандаш на стол и отойти от текста.

Кайро

Есть ещё одна проблема. Капитан — Юра Кайро. Cairo. Каир. Пифагор, которого мы оставили в ожидании, подаёт нам знаки.

Гошка с плёнки произносит теорему Пифагора. Капитан Кайро почему-то похож на преподавателя математики. А античная традиция упорно отправляла Пифагора в Египет учиться у египетских жрецов. И Кайро везёт рассказчика через Средиземное море в Израиль.

Египет. Море. Земля обетованная.

На этом месте Оккам уже стоит в дверях с бритвой. Но перед тем, как его впустить, посмотрим на рыб.

Делают радугу

В Средиземном море рассказчик видит летучих рыб. Одна из них залетает на палубу и долго бьётся, прежде чем затихнуть. Он спрашивает Кайро: «Зачем они летают?» — Тот думает и отвечает: «Чисто для кайфу. Делают радугу».

Это, пожалуй, одна из самых красивых сцен повести. Рыба выходит за пределы стихии, в которой ей положено существовать. Рыба становится немного птицей. Иногда она залетает слишком далеко. И умирает. Но из её смерти не следует, что ей не следовало летать. На вопрос «зачем?» Кайро не предлагает причинного объяснения: «Чисто для кайфу». И делают радугу.

К 1994 году радуга уже много лет была международным символом гей-движения. Можно ли доказать, что Козлова именно это имела в виду?

Нет!

Но в повести о любви двух мужчин рыба, нарушающая собственную классификацию, летит, иногда погибает и при этом «делает радугу» — совпадение такого рода, которое после прочтения уже невозможно сделать непрочитанным.

Тем более, что Ленка позже объяснит историю Гошки и Льва: «каким-то чудом встретились два человека, которым просто по судьбе... ни в коем случае нельзя было встречаться».

Не потому, что два мужчины. Летучая рыба погибла не потому, что рыбам нравственно запрещено летать.

Птицы, рыбы и систематика

В Средиземном море рассказчик видит летучих рыб. Само слово «рыба» в уже порядком христианизированном тексте небезопасно: греческое ἰχθύς — один из древнейших христианских знаков, Ἰησοῦς Χριστὸς Θεοῦ Υἱὸς Σωτήρ. Но перед нами всё-таки повесть биологов. Поэтому пусть рыба пока останется рыбой.

Только вот ведёт она себя неправильно. Она летает. А потом смерть на палубе «чисто для кайфу», радуга.

У входа в Сад человек был «как птица». Теперь на пути к Земле обетованной рыба становится почти птицей.

Гошка оказывается растением.

Рассказчик — отражением и тенью другого человека. Его родили на место умершего Гошки. А на «Европу» он попадает на место другого отсутствующего человека — спившегося и выгнанного второго помощника. Он вообще движется по повести, занимая чьи-то освободившиеся места.

Может быть, главный биологический анекдот Arboretum состоит в том, что повесть, населённая биологами, всё время отказывается признавать устойчивость классификаций.

Но, может быть, мы всё время задаём неправильный вопрос?

Рыба — это то, что плавает? Но ведь иногда летает.

Человек жив, пока его сердце бьётся? Вот Лев после смерти Гошки физиологически жив, а рассказчик говорит о его смерти.

Гошка физиологически мёртв, но через двадцать лет продолжает определять жизнь всех остальных.

Что тогда вообще значит «живой»?

Исследователи жизни

Это тем более странный вопрос, что почти все учёные в повести профессионально заняты жизнью.

Ботаники. Цитогенетики. Микробиологи. Биохимики почв. Исследователи адвентивной флоры.

Вся научная среда Arboretum классифицирует, описывает и изучает живое. Именно повесть о биологах последовательно показывает, что биологическое существование и жизнь — не одно и то же.

Гошка мёртв — и существует. Лев жив — и мёртв. Сад — научное учреждение и одновременно живой мир, который рождается и погибает.

И только в самом конце появляется учёный совсем другого рода.

Марк

Марк — сын Льва. И Марк — физик.

В современном разделении наук он как будто приходит с другой стороны границы живого. После ботаники, цитогенетики, микробиологии и почвенной биохимии — физика, которая жизнью специально не занимается.

Сквозь обыденные слова опять начинает просвечивать их природа, φύσις, связанная с φύω — возникаю, расту. То есть древнее имя современной небиологической науки ведёт нас обратно к росту.

К Саду. К корням. К ветвям. К тому самому вопросу, что значит жить.

Однако Марк появляется, когда практически всё живое в этой истории уже погибло или разрушено.

Гошка мёртв. Сад сгорел. Лев существует как оболочка. Остаются письма. Дневник. Архив. Плёнка. Память. Отражение. Тень.

И именно физик Марк передаёт рассказчику то, что сохранилось после всей этой жизни: письменное свидетельство Льва.

Заметьте: традиционный символ евангелиста Марка — лев. Марк — сын Льва. И Марк передаёт весть.

Тут бритва Оккама почему-то снова останавливается. Тем более что этот перегруженный культурными функциями физик-евангелист впервые появляется вовсе не в сиянии.

Трубку снимает раздражённый мужчина: — А вы, наверное, Марк? — Чего вы хотите?? ... Да, я Марк. Я тороплюсь.

Профком Сада снова распространяет лук.

Дверь

Есть ещё одна сцена, которую после финала трудно забыть.

На старой любительской плёнке рассказчик видит «тёмный узкий коридор, в конце его была дверь». Он иронически угадывает наивный замысел оператора: сейчас дверь распахнётся, там будут свет, шум и музыка. Так и происходит. И за дверью появляется живой Гошка.

Мёртвый человек возвращается через технический носитель из тёмного коридора — в свет, шум и музыку.

Именно там, в пыльно-зелёном костюме и с двумя нефритовыми кольцами, он подмигивает брату, который родится только после его смерти, и сообщает ему теорему Пифагора.

А потом Ленка объясняет закон сказки: «„в эту дверь не входи, а то случится беда“. Но, если дверь указана, ещё не было случая, чтобы кто-то не зашёл».

Возможно, это и есть вся повесть. Лев и Гошка увидели дверь. Входить было нельзя. Но раз дверь была указана — они вошли.

Бритва

Вот теперь разумный человек должен спросить: не слишком ли много?

Мы сидим в 2026 году перед интернетом. За несколько секунд можно проверить, что Юрий и Георгий — варианты одного имени, что Γεώργιος связан с земледелием, что Δημήτριος ведёт к Деметре, что символ Марка — лев, что φύσις связана с ростом и возникновением, что античная традиция отправляла Пифагора в Египет.

Мы способны за вечер найти в небольшой повести вагон и маленькую тележку аллюзий.

Это, безусловно, говорит что-то хорошее о нас. Но говорит ли всё это что-то о Марине Козловой? Неужели в 1994 году она действительно построила всю эту машину?

• Назвала Гошку Георгием из-за земли и корней. • Второго Георгия сделала капитаном Кайро. • Подложила между ними Пифагора и учителя математики. • Посадила рядом Димитрия-Деметру со «всеобщей матерью», овощами, смертью и оживанием. • Поместила убитого Гошку в монастырь убиенных святых, который к тому же связан с Димкой-Димитрием. • Заставила ἰχθύς взлететь, погибнуть и сделать гейскую радугу. • А в Израиле произвела от биолога Льва физика Марка, чтобы тот передал весть своего отца.

Нет. То есть во всё сразу — не верю. Некоторые конструкции явно сознательны.

• Метафизический привкус Сада объявлен самим текстом. • Земля обетованная противопоставлена Саду непосредственно. • Гошка сам пускает корни и становится Монстерой. • Судьба и сказка названы своими именами. • Зелёный проходит через Сад, Стевена, костюм Гошки и нефрит без всякой помощи Википедии.

Другие совпадения слишком хороши, чтобы легко списать их со счёта. • Марк — сын Льва. • Марк приходит с вестью.

Здесь я почти готов поверить Козловой на слово, которого она не произносила.

• Но Деметра с овощами? • Пифагор с Кайро? • Георгий-земледелец? • Мак, которого вообще нет?

И последнее. Мы только что позвали Оккама, чтобы он прекратил это безобразие. Оккам — Уильям. William — Bill. Bill — Billy. Билли уже сидит на «Европе».

Всё! Вот это Марина Козлова точно не закладывала. По крайней мере, я отказываюсь в такое верить. Зато трудно придумать лучший пример того, что произошло с текстом за тридцать два года между автором и двумя читателями.

И, возможно, знать не нужно. Автор пишет не из пустоты.

Вместе со словом Сад в текст входит память обо всех садах.

Вместе с Георгием приходит греческое имя, даже если персонажа всю жизнь зовут Гошкой.

Вместе с Димитрием где-то очень далеко стоит Деметра.

Лев тащит за собой тысячелетний зверинец символов.

А φύσις продолжает помнить о росте спустя две с половиной тысячи лет после того, как физика перестала быть наукой обо всём возникающем в природе.

Автор может всё это знать. Может помнить наполовину. Может чувствовать, что слово почему-то подходит. Может не знать вовсе. Текст всё равно уже написан.

Когда-то я написал о другой вещи, что автор мог ни о чём таком не думать, а spiritus e sedibus aetheriis всё-таки водил его пером. Сейчас я, пожалуй, сказал бы менее мистически. Этот дух называется языком и культурной памятью. И потому бритва Оккама здесь нужна не для того, чтобы отрезать Марка, Деметру, Пифагора, зелёного Гошку, птицу Стевена и летучую рыбу с радугой.

Она отрезает только лишнее предположение, будто все они непременно и одновременно существовали в сознании автора.

Не всё, что есть в тексте, автор положил туда сознательно.

Не всё, чего автор сознательно туда не клал, отсутствует в тексте.

А если уж дверь указана, ещё не было случая, чтобы кто-нибудь в неё не зашёл. Мы зашли. Оккам тоже. Дальше — судьба.

Или что-то подобное.


Читать далее

28 серп. 2026 р.

Crucified, або double jeu

На початку дев’яностих я закохався в однокласника. Пісня «Crucified» просто лунала з маґнітофона в майстерні нашого технікуму. Так вони й залишилися в пам’яті разом — він і Crucified. Вже пізніше я побачив кліп і зрозумів, що пісня, яка випадково стала музикою тієї закоханості, сама побудована на дивній грі між християнським і сексуальним, святим і тілесним, смертю і бажанням.

У Crucified майже кожна фраза має два значення. Перше лежить на поверхні й задається вже назвою: розп’яття, святість, молитва, Бог, воскресіння, Єрусалим, Великдень, пророки, смерть і душа. Друге — сексуальне, причому текст раз у раз ніби навмисно обирає трохи не те слово, якого очікуєш.

I stand before my Maker. Постати перед Творцем — традиційна формула смерті: людина померла й постала перед Богом. Але чому Maker, а не Creator? Maker — ще й той, хто тебе «робить», виробник; слово легко провокує друге, сексуальне прочитання.

І відразу — Like Moses on the hill. Але Мойсей в англійській біблійній традиції стояв не на hill, а на mountain, на Mount Sinai. Навіщо міняти гору на пагорб? У hill вистачає переносних і сленґових значень, а кліп до того ж досить наполегливо тицяє глядача носом у найпростішу тілесну метафору — жіночі груди.

Водночас Синай — місце, куди Мойсей допускається як обраний. Бог прямо забороняє іншим сходити на гору; це простір безпосереднього контакту з божеством, доступний лише посвяченому. Тож постати перед своїм Maker, «як Мойсей на пагорбі», можна водночас перед Богом і перед коханцем, як обраний і як підлеглий.

А трохи далі пісня наче сама повідомляє правила, за якими її треба читати:

I play the double jeu.

Подвійна гра.

І кліп негайно починає буквально грати в цю гру. Один із солістів раз у раз грає на маленькому дитячому роялі. Солісти б’ються іграшковими мечами. Потім один із цих мечів перестає бути мечем: ним грають на скрипці замість смичка.

Один предмет не замінюється іншим — він залишається самим собою і водночас стає чимось іншим. Меч залишається зброєю, але стає смичком; бій перетворюється на музику; англійське play — на буквальну гру на музичному інструменті. Усе це іграшкове, театральне, несправжнє — і водночас усі ці несправжні речі відсилають до цілком справжніх смерті, насильства й сексу.

Саме так влаштований увесь кліп: знак постійно перетворюється на інший знак, не втрачаючи попереднього значення.

Навіть рояль після цього починає викликати підозру. Саме слово прийшло до нас із французької: royal — королівський, roi — король. А король у кліпі незабаром з’являється буквально: камера демонстративно наближається до портрета Carl XVI Gustaf.

Тим часом double jeu продовжується вже французькою:

jeu — adieu — Dieu.

Гра, прощання, Бог. Причому adieu буквально виростає з à Dieu — «до Бога». Навіщо раптом Dieu, а не God? Найпростіше пояснення — рима й французька манірність. Але весь відеоряд тим часом наполегливо відсилає до XVIII — початку XIX століття, до двору, монархії, Французької революції та ампіру. А Dieu має ще одну стару монархічну асоціацію — Dieu et mon droit, «Бог і моє право», девіз британської монархії.

Виходять дві паралельні нитки: рояль — royal — roi — король; mon Dieu — Dieu et mon droit — монархічний девіз. І на екрані при цьому справді висить портрет короля.

Але французька веде ще далі.

У кліпі є ванна. У ванні лежить один із солістів — у відверто BDSM-шкіряному вбранні. Є ніж. Є жіноча постать у білому з трояндою між ніг — там. Є червоні, майже кумачові знамена з вишитими серцями. Є костюми XVIII — початку XIX століття.

Ванна й ніж дають майже автоматичну асоціацію — смерть Марата. Жан-Поль Марат, один із найвідоміших проповідників Французької революції, був убитий у ванні Шарлоттою Корде. Його смерть стала одним із канонічних образів революції завдяки картині Давіда. І раптом строкатий набір деталей починає збиратися навколо одного історичного сюжету.

Причому ванна в кліпі стоїть у клітці. Чоловік у ній водночас сексуально зв’язаний кодом BDSM і буквально ув’язнений ґратами. Знову немає сенсу запитувати: це Марат чи сексуальний образ? Це double jeu: ванна Марата стає BDSM-декорацією, ув’язнення — bondage, історична смерть — сексуальною сценою.

Шарлотта Корде після вбивства Марата була засуджена до ґільйотини. Частиною її посмертного образу стала незайманість. На білому костюмі солістки — троянда, стара «квітка дівоцтва». Сама по собі вона нічого не доводить. Але поруч уже є ванна й ніж.

За солісткою — червоні знамена із серцями. Серце на революційному знамені насамперед належить до революційного tableau, але всередині вже заданої гри виникає ще одна необов’язкова бисерина: Corday — cor — cœur, серце.

Перед однією з найдивніших сцен солістка демонстративно позіхає. Потім її несуть між двома жердинами, наче в паланкіні.

Тільки в паланкіні сидять або лежать. Вона ж гордо стоїть.

Шарлотту Корде до місця страти везли у відкритому возі; описи її останньої поїздки особливо підкреслюють її незворушність і самовладання. Тому й демонстративне позіхання раптом може бути не випадковою манірністю, а карнавальним ennui: нудьга й презирлива незворушність жінки, яку везуть на страту. Навколо тим часом чоловіки б’ються іграшковими мечами — пародійний конвой, у якому зброя за мить перетвориться на музичний інструмент.

Знову: окремо це можна було б назвати фантазією. Але ванна, ніж, клітка, біла жінка, революційні знамена, французька, костюми й дивна процесія починають натякати одне на одне.

А потім камера показує Carl XVI Gustaf.

Carl і Charlotte — чоловіча й жіноча форми одного германського імені. А нинішня шведська династія Бернадоттів сама народилася з тієї самої революційно-наполеонівської доби: її засновником став французький маршал Jean-Baptiste Bernadotte.

І тут починається вже справжня гра в бісер.

Baptiste — батист.

На чоловіках у кліпі — легкі батистові сорочки.

Цілком можливо, що на цьому місці я вже остаточно знахабнів. Але в тому й дивина: кожна наступна випадковість уперто повертає до тієї самої мережі образів.

Навіть коти й собаки можуть бути просто котами й собаками. Але в англійській є настільки затерте it’s raining cats and dogs, що в кліпі, де речі постійно переходять із буквального значення у фразеологічне й назад, навіть вони починають викликати підозру.

Є, однак, ще одна партія цієї гри, якої взагалі не видно.

Її можна тільки почути.

В основі Crucified лежить хроматичний низхідний тетрахорд — старий європейський музичний знак плачу й смерті, так званий lament bass. Протягом століть такий рух баса супроводжував музичні образи страждання, смерті й жалоби.

Один із найвідоміших його прикладів — Crucifixus із Високої меси Йоганна Себастьяна Баха.

Але збігається не тільки риторична фіґура. І Crucified, і бахівський Crucifixus використовують її в мі-мінорі.

Тобто маємо вже не просто lament bass у випадковій поп-пісні: Crucified — Crucifixus. Розп’ятий — розп’ятий.

Та сама музична риторична фіґура. Та сама тональність. І тоді меч, яким грають на скрипці, теж раптом опиняється всередині цієї конструкції. Зброя перетворюється на смичок; смичок створює музику; музика несе старий знак смерті; знак смерті веде до Crucifixus; Crucifixus повертає нас до Crucified. Коло замкнулося.

Це трохи нагадує центони Авсонія. Був такий пізньоримський поет, який у Cento nuptialis складав новий текст із фраґментів Верґілія, не змінюючи в них жодного слова. Цілком пристойні верґіліївські рядки, поставлені в іншому порядку й контексті, раптом починали описувати майже порноґрафічні речі, яких Верґілій, звичайно, не мав на увазі. Crucified робить щось подібне з уламками європейської культури.

Християнська формула залишається християнською формулою — і стає сексуальним натяком. Меч залишається мечем — і стає смичком. Ванна залишається ванною Марата — і стає BDSM-декорацією. Клітка означає в’язницю — і bondage. Бах залишається Бахом — і стає басом дискотечної пісні. Монархія віддзеркалюється революцією, незайманість — сексуальністю, святість — тілом, смерть — бажанням.

Звичайно, тут дуже легко загратися.

Майже кожну окрему деталь можна пояснити випадковістю. Навряд чи можна довести, що троянда означає саме незайманість Корде, серце — натяк на її ім’я, Dieu — саме Dieu et mon droit, рояль — royal, батист — Jean-Baptiste Bernadotte, а дивна процесія — останню поїздку Шарлотти на ґільйотину.

І якби таких деталей було дві, найрозумніше було б посміятися й забути.

Але їх багато. Вони належать до різних систем знаків — слова, музика, костюми, предмети, жести — і раз у раз підтримують одна одну. До того ж автори майже нахабно залишили інструкцію:

I play the double jeu.

І навіть це не просто сказано. Нам показують, як саме грати в цю гру: беруть меч і грають ним на скрипці.

Тому, мабуть, цікавіше не вгадувати, що саме «мали на увазі автори». Мистецький твір не кросворд із відповідями наприкінці. Цікавіше дивитися, скільки взаємно сумісних значень він здатний утримувати, перш ніж інтерпретація справді розсиплеться.

Мабуть, саме тому Crucified через тридцять із гаком років залишається для мене не просто дуже вдалою поп-піснею. Це маленька гра в бісер, замаскована під дискотечний кітч. Для одного слухача там є ритм, яскраві костюми й красиві люди. Для іншого — християнство, Бах, Мойсей, Марат, Корде, Бернадотти, Верґілій та Авсоній.

І однокласник у майстерні.


Читать далее

31 лип. 2026 р.

Моё тело — моё дело или о суициде

В ряде греко-римских элитных и философских контекстов добровольная смерть не была безусловно стигматизирована. Стоическая традиция, например, допускала «разумный выход», если жизнь становилась несовместимой с достоинством или свободой.

Но это касалось прежде всего свободного человека. Для раба вопрос ставился иначе: его тело принадлежало владельцу, и попытка самоубийства воспринималась как порча имущества, как бунт вещи. В римском праве склонность раба к самоубийству могла рассматриваться как дефект при продаже.

Похожую, хотя и не тождественную, логику можно увидеть в японской воинской культуре: сэппуку могло быть способом сохранить честь или избежать позора, но одновременно оно было сословно регулируемой практикой и иногда формой предписанного наказания.

С приходом христианства ситуация меняется: жизнь всё чаще мыслится не как собственность человека, а как Божий дар, которым нельзя самовольно распорядиться. Уйти самому — значит не просто умереть, а присвоить себе право, принадлежащее Богу и санкционированной власти.

Если кто своевольничал, то его наказывали. Посмертно — через отказ в погребении на освящённой земле, конфискацию имущества и бесчестие тела; прижизненно — через покаяние, церковную дисциплину, заключение или, уже в более позднюю эпоху, психиатрическую изоляцию.

Для тоталитарных режимов добровольная смерть всегда была проблемой: человека, готового умереть, труднее запугать и дисциплинировать. Поэтому неслучайно многие представители нацистской верхушки держали при себе ампулы с живительным цианидом — вспомним Геринга, который позорной виселице предпочёл яд. Кстати, в советской научной фантастике есть похожий пассаж: у Ивана Евремова в Часе быка астронавты способны волевым усилием навсегда остановить своё сердце, чтобы не достаться на поругание недругам — почти стоический образ последней свободы.

А теперь посмотрим, что в Эстонии. Ни суицид per se, ни ассистированный суицид (дело Пауля Таммерта) преступлением не являются. Точка.

Но если тебе не повезло, и тебя таки спасли — тебя накажут: минимум 40 дней в дурке по решению суда, 40 дней принудительного лечения, включая электросудорожное. Адвокат тебя не слушает (он лучше знает, что тебе нужно), судья полагается исключительно на «экспертов», а не на свои глаза, завдуркой не стесняясь фактов из Дигилугу будет письменно врать судье, а медсестра в отделении будет каждый день заглядывать в глаза и спрашивать про «плохие мысли». Особо заботливый медперсонал ещё и предупреждает: если ты не будешь врать и отрицать наличие мыслей, не важно как ты их оцениваешь, то останешься здесь ещё на несколько месяцев.

Вот такая полиция нравов. Свобода совести? Свобода мысли? Щас!

Отсюда два вывода:

1) если ты выжил, тебя будут лечить так, будто само выживание уже сделало тебя виновным! 2) ты не свободен, ты раб — божий, государев, судьев, лекарев и санитаров. Жри, скотина, свои таблетки и даже не думай.

PS: все упомянутые персонажи имеют конкретные эстонские имена, а события и факты описаны в конкретных эстонских документах


Читать далее

27 лют. 2026 р.

Eesti geide ja biseksuaalide kasv

Mõnda aega on mind huvitanud idee seosest meeste populatsiooni üldiste tunnuste ja selle gay- ja biseksuaalse (GB) osa vahel — täpsemalt täiskasvanud meeste kasvu muutus ajas. Näiliselt ei tohiks ju mingeid erinevusi olla. Võib küll eeldada, et saledama kehaehituse tõttu võivad GB-mehed olla veidi lühemad, kuid isegi siis peaks see vahe eri aastatel olema ühesugune.

Tegelikkus osutus keerulisemaks nii Ukrainas kui ka Eestis. Kuna Eesti ei suuda oma suuruse tõttu anda piisavat „mastaapi“, siis GB-meeste andmed — kuigi kasutatud allikate raames representatiivsed — ei näita neid peensusi, mida ma nägin Ukraina andmetes.

Andmeallikad

Ühelt poolt on mul WHO andmed Eestis eri aastatel sündinud meeste keskmise pikkuse kohta (joonis 1, https://www.ncdrisc.org/data-downloads-height.html).

Teiselt poolt saab GB-meeste sünniaasta ja pikkuse andmeid kätte tutvumisportaalide profiilidest. Neist kaks kõige populaarsemat ja „elusamat“ on: https://www.iha.ee (umbes 2000 peamiselt eestikeelset meest on seal märkinud, et nad on GB; lisaks ilmub iga päev umbes 200 kiirkuulutust „mees otsib meest“, sh ka neilt, kes nimetavad end heteroseksuaalideks) ja https://meat.bluesystem.me (umbes 500 profiili peamiselt venekeelsetelt Eesti GB-meestelt; lisaks iga päev umbes 10 kiirtutvuse kuulutust).

Andmete kogumine

Kolme päeva jooksul käsitsi (25.–27. veebruar) tegin mõlemas portaalis juhuslikud valimid profiilidest (sh nendest, mis vilksatasid kuulutustes): iha.ee: 515 profiili ja Bluesystem: 355 profiili.

Fikseerisin: kasutajanime (nick), sünnikuupäeva, linna, kasvu sentimeetrites, deklareeritud seksuaalse orientatsiooni. Kui profiilis puudus sünnikuupäev või kasv, jätsin selle vahele.

Tulemused

GB-kuuluvus ning samuti pealinna ja muude asulate elanikud ei erinenud ühe ja sama saidi sees keskmise pikkuse poolest statistiliselt olulisel määral (võimalik, et erinevused eksisteerivad, kuid andmeid pole piisavalt, et erinevused ületaksid mõõtmis- ja valimivigu).

Eri sünniaastate lõikes kõiguvad keskmised kasvud samuti juhuslikult ühe väärtuse ümber (analoogselt: juhuslik viga on suur väikeste alamvalimite tõttu) (joonis 2): mõlematel portaalidel lineaarne regressioon "kasv vs sünniaasta" annab R ≈ 0 ja p > 0,05.

Kuid iha.ee ja Bluesystemi võrdlusest on hästi näha (joonisel horisontaalsed jooned), et eestikeelsed (iha.ee) kasutajad on süstemaatiliselt pikemad: (180,8 cm [95% usaldusvahemik 180,2–181,5] vs 179,0 cm [178,3–179,8] vastavalt). Sellega seoses tuleb märgata, et mitte-eestlaste absolüütse vaesuse määr oli eestlastest suurem kuni vähemalt 2003. aastani (joonis 3, https://stat.ee/et/avasta-statistikat/valdkonnad/heaolu/sotsiaalne-torjutus-ja-vaesus/absoluutne-vaesus).

Kõige huvitavam on aga võrdlus kõigi meeste kasvu dünaamikaga: mehed muutuvad pikemaks koos riigi jõukuse kasvuga, kuid GB-mehed sellist trendi ei näita. Miks? Ma ei tea — Ukraina andmed viitavad, et asi ei pruugi olla ainult väikese valimi juhuslikes vigades…


Читать далее

17 груд. 2025 р.

Самогубство в Естонії

За даними Tervise Arengu Instituut'а чоловіки приблизно уп'ятеро більше стають жертвами суїциду в Естонії, ніж жінки.

Для мене це була шоста спроба з 2022 р. Майже успішна, реанімація з трубочками в усіх місцях, психушка, побої та пограбування... в цілому тиждень удавсь.

Проблема не в тому, як пом’якшити кризу, а в тому, що її першопричини непереборні — щоб я або хтось інший не робив, (1) до Донецька/Маріуполя в найближчому майбутньому не повернутися, (2) чоловіка я сюди не витягну (а сьогодні я дізнався, що він у цей час спокійно відпочивав туристом). А коли на це все накладається те, що ти ніхто, і взагалі твої роботи нікому не здалися... Вийшов би у вікно, але поверх лише третій... тиждень я спеціально ходив на червоне світло і перед трамваєм — а ці суки зупинялися, дехто, правда, матюкавсь. Найкращий спосіб діда/баби — пояс від халата або білизняна мотузка і на батарею/ручку дверей.

У психлікарні був такий К., 23 років, високий, лисий, ух... та й кури з коровами в господарстві. Одна проблема — читав єванґелію та ворожив на ній. Цукерку взяв, мармеладну, за годину віддячив іншою. Потім іспанця привезли, мітинґував англійською, але було і російською. Як бачив мене, зиґував, потім увірвався до палати. Сказав йому «mine persse», а ця падла пішла välja.

Співробітники ЕМО не зняли побої (і тому це для психушки зараз формально виглядає так, що травми трапилися у них під наглядом). Ні ЕМО, ні психлікарня не надала доступу до АРВ-терапії. У психушці персонал спробував привласнити мій нутикель... Та й прекрасна енерґоефективність палат наче родзинка на торті — радіатори розжарені, а вікна цілодобово навстіж — це щоб зима в Таллінні не була холодною. У будь-якому з відділень можна легко вдавитися, якщо є непереборне бажання, або встромити металевий ніж у себе чи сусіда за сніданком, обідом та вечерею. Із позитивного: годують добре і за розкладом. І навіть сортир не загальний, на відміну Донецька. Але проносного мені теж незважаючи на запор не дали, клізмив я себе сам душовим шланґом.

Як тільки історія з незнятими побоями дійшла до свідомості заввідділенням, то почався ВІП-сервіс: лікар особисто дзвонила в телефонну компанію заблокувати номер, принесла мені зубну щітку (на 6-й день), старша медсестра збігала за 100 метрів у наккусклінік, персонал дрібніше рангом зичив увечері приємних сновидінь і міняв труси. В Естонії так прийнято — поки не потиснув по-дружньому шийку, ти ніхто, а якщо потиснув — то найцінніший пацієнт/клієнт. Вже вкотре з 2018 р. таке бачу — у банку, поліції, міністерії, емо та інших місцях.


Читать далее

14 лист. 2025 р.

Частота викликів швидкої в Естонії з 2020 по 2024 рр.

Після того, як я побачив співпадіння між сплесками злочинності та фазами Місяця, закономірно було перевірити, чи є така ж закономірність у викликах швидкої, адже принаймні на рівні слів окремих медичних працівників кожен повний місяць в приймальній швидкої аншлаґ. На відміну від поліцейських даних статистика про виклики швидкої у відкритому доступі є або сумарно за роками, або — в окремих випадках — за місяцями. Разом з тим, естонська аґенція TEHIK має опцію запиту даних у відносно вільній формі (треба тільки вказати, з якого саме документу, який рутинно заповнюють медичні працівники, можна взяти потрібні цифри). Одним словом, я пішов за інструкцією, написав їм листа та приблизно за тиждень отримав потрібні дані, а саме число щоденних викликів швидкої в Естонії в розбивці за статтю (чоловік, жінка, невідома) з 1 січня 2020 по 31 грудня 2024 р.

Ґрафіки з цими даними (перший — всі виклики сумарно, другий — в розрізі статі) ось:

Отже, перше, що кидається в очі, з часом середня кількість викликів і серед чоловіків, і серед жінок зменшується. Навряд чи це зумовлене здоровішанням населення (воно старіє), зменшення загальної чисельности теж цими роками не було (приїхали у 2022–23 рр. українці), а от невпинна пропаґанда «не кличте, кохані, швидку поміряти тиск» мабуть працює.

Також видно, що жінки звертаються по допомогу частіше, ніж чоловіки, і що частота цих викликів також коливається. Однак на відміну від поліцейської статистики виклики швидкої утворюють більші хвилі, максимуми яких припадають на початок (1 січня) та середину року.

Відмінності між чоловіками і жінками краще видно на ґрафіку змін з часом середніх за сім днів (R-пакет «xts») — у чоловіків колективна криза двічі на рік — початок року і середина літа, у жінок — один раз на початку року.

Сумніваюсь, що це якось повʼязано з космосом — скоріш за все збільшення частоти викликів швидкої в січні є наслідком різкого збільшення зʼїтого і випитого. Більш цікавим є горб середини літа в чоловіків, який суто гіпотетично може бути зумовлений як спекою, так і бажанням цю спеку полегшити — приміром, випити пива і після цього викупатись. Перевірити це можна було б, заглибившись у конкретні діаґнози, повʼязані з викликами, але ще туди я б лізти не хотів.

Для того, щоби перевірити, чи є статистичний звʼязок з такими природними явищами як активність Сонця (і, відповідно, маґнітна активність Землі) та фази Місяця, я використав ідентичний попереднім постам підхід. Іншими словами, я попробував увʼязати значення частоти викликів зі значенням видимості місячного диску в радіанах (доступні через R-пакет «lunar»), а також тільки з днями повних фаз (Новий місяць, Перша чверть, Повний місяць, Остання чверть), доповнених попередніми даними про активність Сонця і Землі. Обидва підходи (на скриншоті — другий) не продемонстрували жодних звʼязків.

Таким чином, комбінуючи ці результати з описаними в попередньому пості, можна сказати парадоксальну річ: частота злочинів у якійсь спосіб узгоджується з ритмом Місяця, тоді як частота випадків раптового і серйозного погіршення здоровʼя — ні. Це, мʼяко кажучи, нелоґічно — якщо припустити, що Місяць дійсно «впливає» на «чутливих» людей настільки, що деякі з них порушують громадський порядок, то чому ця «чутливіть» не проявляється у хворих людей, які, здається, мали б бути більш уразливими перед зовнішніми впливами?


Читать далее

7 лист. 2025 р.

Злочинність і фази Місяця

У продовження статистичних розваг спробував я подивитись, чи повʼязана естонська злочинність з фазами Місяця. Для цього я використав раніше вже аналізовані дані естонської поліції про порушення громадського порядку (зокрема злочини проти власності, www.politsei.ee) за 2024 рік і спрощені дані про дати фаз Місяця (https://aa.usno.navy.mil/data/MoonPhases).

У створеному аналітичному масиві кожній даті найбільше вираженої відповідної фази була співставлена зафіксована кількість злочинів, а також дані з попереднього посту про кількість плям на Сонці та ґеомаґнітна активність Землі у балах. Далі — аналіз.

Зі скриншоту видно, що Сонце та маґнітна активність Землі звʼязку з порушеннями громадського порядку не проявляють (співпадає з попереднім постом), тоді як у день повного Місяця злочинів стає в середньому систематично більше на 4 випадки, ніж у дні інших фаз.

На всяк випадок я перевірив ще такі гіпотези:

1) звʼязок зумовлено кінцем місяця, себто з 25 по 5 число (дві можливі причини: у людей можуть закінчуваться гроші від зарплат, пенсій etc. і вони вдаються до майнових злочинів, таких напр. як дрібні крадіжки продуктів у супермаркетах; поліція в кінці місяця довносить дані),

2) звʼязок зумовлено вихідними днями і святами (в тому числі неофіційними типу 14 січня чи 23 лютого) включно з попереднім днем, напр. пʼятниця, субота і неділя (у ці дні люди можуть пити більше алкоголю і отже бути менш схильними до «правильної поведінки»),

3) звʼязок з теплим сезоном, себто з 15 травня по 15 жовтня (на даних видно, що улітку злочинів стає більше).

Перша гіпотеза відкидається через те, що майнові злочини (кража, грабунок, ошукування) однаково з усіма іншими не повʼязані з кінцем місяця. Вихідні і свята, а також теплий сезон так само не демонструють звʼязків. Тільки повний Місяць (який інколи припадає на середину, інколи на кінець календарного місяця) стабільно асоціюється з більшою кількістю злочинів (як всіх, так і майнових).

Наче відкриття? — Аж ніяк!

По перше, самі реґресії далекі від ідеалу (R^2 значно менший від 1, а його p-value значно більше навіть від 0.05).

По друге, наукова література дає суперечливі результати: у деяких статтях звʼязок фаз Місяця зі злочинністю є [1,2], в інших — нема [3,4]. Додатково зауважу, що можливий звʼязок із фазами не є містичним, приміром дані показують, що повний Місяць асоціюється з гіршою якістю сну [5].

Тому, йдучи услід фінському дослідникові [1] я взяв у R пакет xts (time series analysis) і провів безсонну ніч із поліцейськими даними з 2015-го по жовтень 2025-го.

Оскільки з 2015 по 2020 середня кількість порушень зменшувалась, а дані за 2025-й ще можуть бути уточнені, то варто для аналізу все ж таки взяти дані з 1 січня 2020-го по 31 грудня 2024 року.

Спроба побудувати реґресію «напряму» (злочинність vs фази у радіанах) успішною не була (здається, забагато шуму),

і тому я ще спробував спосіб, описаний на початку (взяти тільки дати найбільше виражених фаз). Закономірність проявилась, проте R^2 все одно залишився дуже далеким від одиниці (отже, не можна казати про лінійність цієї закономірності).

Отже, замість висновків. Звичайно, злочинність повʼязана з багатьма факторами (напр. стать/ґендер, освіта, дохід, район проживання та багато інших). Саме тому, звʼязок з такими слабкими факторами як цикли фаз Місяця (якщо припустити, що вони діють) проявляється слабко і навіть губиться на тлі інших. Проте очевидно, що якась періодичність у кількості злочинів є — приблизно раз на тиждень, але не обовʼязково у вихідні, вона закономірно збільшується і поки дані кажуть, що існує слабка асоціація між кількістю злочинів та фазами Місяця. На жаль, природа цього звʼязку не є для мене зрозумілою, але дані літератури кажуть, що він існувати дійсно може.

Так само можна припустити, чому асоціація з Місяцем є (причому не завжди з повним, так вбивства у Фінляндії були повʼязані з іншою фазою [1]). Кількість злочинів коливається довкола якогось середнього і, судячи з ґрафіків, там є як короткі періоди (день-два), так і довгі (літо-зима). Фази Місяця є також періодичним процесом. То чи не може бути так, що ми маємо просто статистичне співпадіння у двох коливальних системах? Або, як варіант — Місяць не напряму впливає, але слабка і опосередкована дія одних коливань призвела з часом до синхронізації з іншими коливаннями (як метрономи у відомому фізичному експерименті).

Посилання

1. https://doi.org/10.1136/bmjopen-2018-022759

2. https://doi.org/10.11594/ijmaber.02.09.07

3. https://doi.org/10.1016/j.comppsych.2009.01.002 (у цій статті також наведено кілька гіпотетичних механізмів звʼязку між фазами і поведінкою)

4. https://doi.org/10.1016/j.jcrimjus.2010.04.003

5. https://doi.org/10.1016/j.sleep.2014.06.020


Читать далее

29 жовт. 2025 р.

Злочинність і сонячна активність

Відомо, що активність Сонця впливає на атмосферу Землі, а тому і на передачу електроенерґії, радіозвʼязок, супутникову навіґацію тощо. Існують також дані про те, що цикли сонячної активності можуть асоціюватись з гіршим ментальним здоровʼям людей, ембріональний розвиток яких припадав на місяці більш активного Сонця [1], патолоґічні стани цервікального епітелію [2], інтенсивність масових заворушень [3] тощо. Ці дані стосуються тривалих циклів (роки і століття).

Популярним уявленням є те, що активність Сонця та відповідні заворушення у земній маґнітосфері зумовлюють, принаймні частково, головний біль загалом і міґрень зокрема. Перевірка цієї гіпотези на великих даних про скарги на хвороби у Твітері та дані про добові цикли сонячної активності показала [4], що головний біль та маґнітні бурі статистично не повʼязані між собою.

Я взяв відкриті дані Департаменту поліції Естонії про порушення громадського порядку (зокрема злочини проти власності, www.politsei.ee), перший ґрафік, та зіставив їх із даними про кількість плям на Сонці (www.sidc.be) та про рівень збурень земної маґнітосфери (т. з. шкала G, www.swpc.noaa.gov, яка базується на показнику Kp [5]), другий ґрафік.

Як видно, протягом пʼяти років (2020–пер. пол. 2025) злочинність в Естонії радше не змінювалась — були, звісно періоди дещо більшої та дещо меншої за середнє (червона лінія реґресії) добової частоти порушень, проте перший ґрафік вказує, що періодичність очевидно привʼязана до пори року — влітку злочинів більше, ніж взимку.

Відповідно, другий ґрафік (власне зіставлення поліцейських і астрономічних даних) демонструє, що добовий рівень злочинності, фіксований протягом 2024 р., також не асоціюється ані з добовим ритмом сонячної активності, ані з найвищим рівнем інтенсивності збурень земної маґнітосфери протягом відповідної доби.

Коли я написав і нарисував те, що вище, я задумався, чи є це все науковим фактом. — Ні, поки що другий ґрафік є простою візуалізацією трьох наборів даних, які стосуються одного року. Чого бракує? — Очевидно, механізму, який би міг повʼязувати частоту злочинів з активністю Сонця. З наведених на початку фактів випливає, що якісь асоціації між Сонцем і біолоґією (принаймні на рівні активно розмножуваних клітин плоду і епітелію) існують, але це проявляється в 11-річних циклах. Якась асоціація між поведінкою великих мас і активністю теж ніби є, але знову-таки це питання не днів, а століть. На рівні годин і днів — приклад з головним болем — нічого такого статистично не проявляється.

Звичайно, починаючи збір даних, я собі уявляв певний ланцюжок: довкілля унаслідок сонячної активності стає менш спокійним, це, мабуть, якось чують люди і теж стають менш спокійними, у свою чергу це могло б розхитувати найменш витриманих (а дрібні злочинці якраз такими є — мій особистий досвід), отже частіше стаються порушення громадського порядку. Водночас видно, що цей уявний ланцюжок причин і наслідків є і довгим, і суто гіпотетичним у більшості ланок. Якщо активність Сонця не впливає навіть на головний біль, то годі чекати, що сила сонячної дії буде аж настільки значна, що передасться через усі перелічені елементи.

Однак із того всього додатково можна зауважити дві речі, які не стосуються Сонця. По-1, зусилля хронічно недофінансованої естонської поліції не мали суттєвого впливу на частоту злочинності — вона, якщо і зменшувалась, то ненадовго і радше через погоду. По-2, прибуття протягом 2022–2024 рр. в Естонію 40 тис. українських біженок і біженців (andmed.stat.ee) також ніяк на цій частоті не позначилось.

Посилання

1. DOI 10.1016/j.mehy.2006.03.011

2. DOI 10.1089/ast.2010.0574

3. Mikulecký M. Solar activity, revolutions and cultural prime in the history of mankind. Neuro Endocrinol Lett. 2007 Dec;28(6):749-56. PMID: 18063926

4. DOI 10.1038/srep39769

5. Matzka, J., Stolle, C., Yamazaki, Y., Bronkalla, O. and Morschhauser, A., 2021. The geomagnetic Kp index and derived indices of geomagnetic activity. Space Weather, DOI 10.1029/2020SW002641


Читать далее

3 бер. 2024 р.

Чоловіки та жінки серед українських біженців у Естонії

З початком війни і оголошенням загальної мобілізації Україна закрила свої кордони для чоловіків, тоді як жінки та діти могли виїзжати вільно. Однак міжнародний захист для українців і українок надається в інших країнах незалежно від статі. Можна було б очікувати, що з огляду на масовий виїзд українок співвідношення між українськими жінками і чоловіками в діаспорі буде непропорційним. Проте дані Естонії дають іншу картину.

На рисунку представлено дані естонського Статистичного департаменту (https://www.stat.ee) про чисельність населення країни з 2018 по 2023 р. у розрізі статі та громадянства. Як видно, загальна чисельність за цей період змінилась незначно — з чоловіків стало більше на 4%, а жінок на 2%. Водночас людей з українським паспортом стало відчутно більше — чоловіків побільшало в 3.5 рази, а жінок у сім разів, причому основний приплив громадян і громадянок України припав на 2022 р. у звʼязку з війною.

Цікавим однак видається той факт, що прибуття біженців змінило співвідношення між українськими чоловіками та жінками в Естонії. Так, станом на 1 січня 2022 р. воно було майже 2:1 (8994 чоловіків і 4919 жінок), то за рік війни воно практично зрівнялось (16513 і 20592 відповідно).

При цьому слід підкреслити, що серед біженців, попри введені Україною обмеження на виїзд чоловіків, були не тільки жінки — принаймні 8 тис. чоловіків з українськими паспортами приїхали в Естонію протягом року після початку війни. Виникає закономірне питання, як?

Найбільш правдоподобною мені видається гіпотеза про те, що левова частка із цих майже 8 тисяч (з 8994 у 2021-му до 16513 у 2022-му) припадає на колишніх мешканців окупованих територій, які їхали через територію росії. Здебільшого це Донецька і Луганська області, в тому числі жертви маріуполької руїни.


Читать далее

29 жовт. 2023 р.

De linguis ac phantasia

Скільки ото зарікався не купувати книжок, бо важко з ними бомжувати. Але в черговий раз купив збірку старої естонської фантастики. А в ній оповідання «Ubi est hortus botanicus?».

Давно-давно один естонський аспірант, будучи в Бельґії, мучився питанням, як спитати дорогу до Ботанічного саду. Мучився, поки не побачив монаха і стала тоді латина в нагоді. За 40 років, коли аспірант став вже професором, орґкомітет професорського юбілею вирішив того монаха знайти. Знайшли, ще був живий і пам’ятав ту зустріч, бо ніхто ні до, ні після не питав його латиною про дорогу в ботанічний сад.

А ще той монах був, як і професор, поліґлотом, що мав за мету вивчити всі європейські мови, серед них естонську, а на його книжковій полиці стояла книга професора (він не знав, що це був він) з естонської фонетики. Потім, вже після дня народження, монах розповів, що тоді, в ботанічному саді, він, розпізнавши в аспіранті естонця, пішов за ним, сподіваючись поговорити про УФО. Але не склалось... Звали монаха Поль Ліло де Крімі — Павло Кримострів


Читать далее

11 черв. 2023 р.

В подражание народному

Маленький мальчик в море заплыл,

Рядом папаша тюльку ловил.

Рыбка схватила мальца за конец —

Больше не станет дедом отец


Читать далее

6 черв. 2023 р.

Parturiunt montes, nascetur ridiculus mus

Хронічно занепокоєне ООН каже, що сьогодні день російського язика. Я люблю Ломоносова. Людина він був, так би мовити, специфічна — скандаліст і хуліґан, але вірші, на відміну від Державіна чи боже борони Тредіаковського, писав гарні:

Дерзайте ныне ободренны Раченьем вашим показать, Что может собственных Платонов И быстрых разумом Невтонов Российская земля рождать

Проте якість віршування і здатність до передбачень, як відомо, слабко пов’язані — І де ті бистрі розумом? Рожала-рожала, а все тільки на добрива і придалось, бо memento homo quia pulvis es et in pulverem reverteris.

Але що цікаво: у репортажі з Нарви з нагоди дня народження їхнього всього Пушкіна з натхненням розповіли про свиню… Власне, а чом би ні? Дивно тільки, що там ще собак не було


Читать далее

23 серп. 2022 р.

Mu Hirvepargi kõne

Lugupeetud sõbrad!

Tulin siia Ukrainas ja Mariupolist, seal olin 53 päeva pommide all. Pärast filtratsiooni laagrit elasin veel üks nädal Donetskis, vene okkupeeritud ukraina linnas.

Kas teate, mis oli minu jaoks kõige raskem seal? - See, et kunagi õitsev ukraina linn, kus olid ukrainakeelsed koolid ja kus õppisin ja õpetasin mina ülikoolis keemiat ukraina keeles, selles linnas ei jäänudki ühtegi ukraina sõna tänavatel ja inimesed seal olid täielikult venestunud.

Muidugi me, ukrainlased, siiralt täname Eestit Ukraina toetuse ja ukraina kodanike varjupaiga eest. Aga tulin ma siia mitte ainult seda ära ütlema, vaid ka oma muret jagama.

Lapsed-põgenikud. Küsimus on selles, kuidas neid mitte venestada.

Tallinn lõi nende jaoks kooli, Vabaduse kooli, kui täpne olla. Kuid mul on kahju: juhtkond on venelaste hulgast, nn Ukrainast pärit õpetajad ei oska eesti ega enamuses ukraina keelt. Millest siis see vabadus on? - Tallinnas ilmuski veel üks vene kool, Eestist ja Ukrainast Vabaduse kool. Ja see ongi teie turvalisuse küsimus


Читать далее

11 черв. 2022 р.

Muinasjutt

Ühel päeval käis põder metsas, ta oli kurb, sest ta kaotas oma sõbra ära. Ta vaatas igale poole, põõsaste alla, puude vahele, aga ei olnud sõpra mitte kusagil.

Järsku hakkas ta nälga tundma, võttis ühe rohukese suhu ning tema tujus muutus paremaks. Võttis veel ühe, näris ja ta kurbus kadus ära. Ime, — mõtles põder, — kanep või? Sellest ajast nimetatakse seda rohtu põdrakanepiks.


Читать далее

3 черв. 2022 р.

Edasi

Ну ось і закінчився місяць в Литві, коли я трохи прийшов до тями і навіть від’ївся. Miroslav і його мама гостинно поселили в свому домі та возили разом з Rolandasом по країні, Ганна не давала загаснути голові, Aida вчила мови, Garry разом з чоловіком подарували кавоварку, а інші знайомі і незнайомі люди теж всіляко підтримували...

Ačiū, Lietuva, ir iki pasimatymo! Nüüd Eestisse, koju.


Читать далее

30 квіт. 2022 р.

Вільнюс воєнний

Сьогодні ми ходили по закупи — бо як з Маріуполя біжиш без трусів, то чомусь хочеться нарешті приєднатись до цивілізації H&M-у. Перші потреби задоволено, є білизна та халат.

Але разом з тим це був шок, бо весь Вільнюс в жовто-блакитних прапорах. На тролейбусах написано «Вільнюс любить Україну», оголошення українською «для вас проїзд безкоштовний», в магазинах навіть дрібниці кажуть тобі, що ти тут свій... Я ще не був в Естонії, думаю, там те саме, бо amicos res adversae probant. Ačiū! І дві фотки з папірця після т. з. «фільтрації» в дирі


Читать далее

27 лют. 2022 р.

Дегуманизация

Когда я начал работать в международной организации, я начал сталкиваться с необходимостью фильтровать базар или по крайней мере долго его объяснять, поскольку речь, насыщенная аллюзиями к украинским неполиткорректным анекдотам, в том числе про беларусов и других, казалась обидной. Собственно, не только казалась, но и была.

Сейчас я вижу, что меня читают как люди с русским паспортом, так и те, кто считает себя русским/русской, но живёт вне РФ. И как бы по логике вещей, стоило бы тоже фильтровать базар, чтобы не казаться кровожадным монстром из анекдотов про «прикре самогубство» и не портить имидж Украины, которая стала модной.

Дегуманизировать противника некрасиво. Но я не буду приглаживать речь. По одной простой причине: украинцы не жертва, которая смиренно просит помощи, — они очень злы, но смеются и поэтому более чем опасны. Это последнее, что успели в своей недолгой жизни почувствовать пришлые.

Так что прошу прощения, но речь была и будет сложной, с далеко не всегда ясным для людей из других стран гипертекстом, и вполне возможно даже обидной. Не принимайте это на себя. Так работает всякая культура в интеркультурном контексте


Читать далее

3 груд. 2021 р.

Lapsepõlv

Mu lapsepõlv oli päris tavaline Nõukogude ajal. Mu esimene pilt, mis lahvab meelde, on päikseline ja suvine päev, mina istun lapsevankris ja minu ees on tee vanavanemate aias. See on kõik, mis kuulub aega, millal ma ei osanudki rääkida. Pärast vanaema ütles mulle tihti, et kõik teekonnad on mu ees, mina kuulasin ja kujutasin seda pilti ette.

Järgmine — mitte pilt vaid juba klipp on seotud lastesõimega. Ühel päeval, tegelikult ei mäleta, kas oli see päris esimene päev seal või mitte, istume väikeste lastena ringis, kõik nutame, isegi upume pisaratesse, tuppa tuleb kasvataja mopiga käes ning karjub «Aitab!». Loomulikult ei mõjutanud see meid üldse.

Meie lasteaeda mäletan ma üsna hästi: ei tahtnud me seal keset päeva magada, seal õppisime tähti ja kuidas imiteerida kiirabi sireeni. Samuti juhtusin ma seal nägema lasteaiakasvataja laual hiiglaslikku dinosauruse pilti. Tol ajal isa ei elanud juba emaga koos ja nende vahel tekkis kogu aeg konflikte. Ükskord kinkis isa mulle vildikad, mis olid suur defitsiit. Muidugi olin nende üle väga uhke olnud, aga õhtul tuli ema, sai pahaseks ja käskis «need tagasi heita, näkku» — seda ma ei osanud, ja kõigepealt ei suutnud aru saada, mis on halba vildikates, on nad ju nii ilusad!

Meie kool Mariupolis oli väga vana — seal asus ainus eragümnaasium tüdrukutele ja kooli kelder oli saladusi täis. Näiteks olin väga üllatunud, et raamatukogu keldrisse olid pandud ukrainakeelsed prantsuse keele õpikud — meid ju õpetati vaid vene keeles ning ukraina keel ehk «Рідна мова» (Oma kõne) ei olnud üldse õppimiseks kohustuslik. Meie esimene klassijuhataja kandis hüüdnime «Гарбузиха», sest oli ta paks nagu гарбуз ehk suur kõrvits. Mulle tundus, et ta ei olnud hea, me kartsime teda, kuid tegelikult oli ta lihtsalt nõudlik. Teises või kolmandas klassis tuli meie juurde uus klassijuhataja, noor ja ilus, ma püüdsin talle anda õunu ja krimme — õunad kasvavad vanavanemate aias ja meie kodus olid ja praegu ongi palju raamatuid: vanaema luges väga aeglaselt, silphaaval, valjusti rääkides, et tal ei olnud koolis käinud.

Ühel korral korraldasid koolis vanemate klasside õpilased algklassidele keemia päeva. Katsed, nagu ma nüüd tean, olid elementaarsed: klaasis muutus vesi punaseks, magneesium põles ja tekkis lumivalge suits klaaside vahel, meile jutustati, et neid trikke kasutasid vanasti preestrid, et kavalusega rahvast kirikusse meelitada. Selle ma muidugi jätsin meelde, aga esitlus meeldis rohkem. Ma arvasin, et meie uus klassijuhataja peab kindlasti keemiat oskama, ning ma leidsin kusagilt kodust keemia õpiku 7-ndale klassile ja tulin tema juurde, et ta kontrolliks, mida ma olin õppinud. Ema terve elu ütles, et mul vedas õpetajatega. Klassijuhataja ei olnud keemik üldse, mu palve oli naljakas, aga ta võttis õpiku kätte ja hakkas mind kontrollima.

Koole on elus olnud palju, aga igal pool mul tõesti vedas. Emal on õigus: vedas õpetajatega, kes tegid kõik teed minu ees lahti.


Читать далее