Три книги порубіжжя

Книги збирались принагідно протягом кількох років. Одну знав давно, але не мав, тож її подарували. Другу порекомендував знайомий, про третю дізнався випадково з допису на фейсбуку — і купив їх. Вони лежали, чекаючи свого часу. І ось він прийшов.

Tode E. (Õnnepalu T.) Piiririik. — Tallinn: Hea lugu, 2015. ISBN 9789949538973 

Statovci P. Minu kass Jugoslaavia. — Tallinn: Tänapäev, 2015. ISBN 9789949278312 

Witkowski M. Lubiewo. — Kraków: Korporacja Ha!art, 2005. ISBN 8389911043 

Якщо їх розташовувати хронолоґічно, то першою буде Piiririik (з’явилась 1993-го), наступною Lubiewo (почала виходити фраґментами 2002-го, повним томиком з’явилась 2005-го) і останньою стане Minu kass Jugoslaavia, яку вперше надруковано фінською мовою у 2014-му році і майже відразу перекладено естонською. Lubiewo перекладено українською під назвою «Хтивня» (2006), тоді як решта дві — Мій кіт Югославія та Країна на кордоні — у нас невідомі, хоч їх читають іншими европейськими мовами, передусім анґлійською. Хтивню і Країну на кордоні навіть віднесено до літератури ґейовського гепі-енду [1]. 

Що їх об’єднує? На перший погляд, тільки одне — сексуальність персонажів, а також те, що всі три романи автобіоґрафічні, всюди розповідь іде мовою «Я». Але якби це була єдина спільна риса, може і не варто було б їх об’єднувати, адже тільки в книзі Вітковського вона становить, так би мовити, стрижень написаного. Для Иннепалю та Статовці це хоч і значима, але все ж побічна обставина. 

Відмінні вони також і формою. Вітковський будує Хтивню як щоденник — польові записи коротких історій про плішечних тіток, які ностальґують за тим, що вже не повернеться — радянською молодістю, яка була сповнена сексу і пригод. Ці записи не творять сюжету, але дають панораму субкультури, яка щезає. Вони з’являються одна за іншою майже випадково, як асоціації, спогади чи плітки. Вони можуть бути жахливими або смішними, траґічними або веселими, сповненими насилля і бруду або покаяння і святости. Вони — як кадри в документальному фільмі. 

У книзі Иннепалю на відміну від репортажів Вітковського дії майже нема — перший поцілунок стається десь на шістдесятій сторінці. Це теж збірка, але цього разу листів до радше уявного друга, які описують не стільки події, скільки потік спогадів про польку-бабусю, депортовану і повернуту, яка розповідала свої безкінечно-одноманітні історії заслання хлопчику у бідній радянській квартирі. Хлопчику, який чекав на ядерний кінець світу, та врешті вирвався у омріяну кляту раціональність і стабільність високої культури, де можна спробувати, kuidas ollakse inimesena — як це, бути людиною. 

Дебютний роман Пайтіма Статовці, фінського письменника з албанської родини, що була через еміґрацію врятувалась від етнічних чисток югославської війни, найбільше за все нагадує традиційні сімейні епопеї кінця XIX — початку XX ст., ту ж знайому всім дітям з інтеліґентних радянських родин Сагу про Форсайтів. Разом з тим, якщо Вітковський тримається іронії, а Иннепалю весь час копирсається у власній душі, залишаючись дещо відстороненим, то в книзі Статовці вирують емоції болісної, кількадесятилітньої адаптації двох чи навіть трьох поколінь до світу, що безповоротно змінився. Закономірно, що біля героя також з’являються уявні друзі — мовчазний, апатичний удав, який тим не менш вірно боронить господаря, та спочатку істеричний, еґоїстичний, заздрісний, гомо- та міґрантофобний балакучий кіт, який прямо на першій зустрічі в одному з ґей-барів Гельсинки свідомо-садистично ятрить всі душевні рани свого візаві. Критика [2] порівнює цих хтонічних істот із почтом Воланда — подібність посилюється, коли в кінці вони перероджуються: нечистий кіт фінського андеґраунду стає коханцем, стріченим на батьківщині батьків, а апатичний удав-захисник із гельсинської квартири ще раз трапляється героєві як аґресивна гадюка в полі біля Косова. 

То що ж все ж таки спільного в цих так відмінних книгах? Крім вже згаданої сексуальности героїв, тільки одне — почуття себе на кордоні між світами, коли ти не належиш жодному з них, залишаєшься чужим за ментальністю (Иннепалю), за поколінням (Вітковський), за мовою чи етносом (Статовці). Три книги порубіжжя 

[1] Queer stories of Europe / Eds. Kārlis Vērdiņš, Jānis Ozoliņš. — Cambridge Scholars Publishing, 2016. — 250 p. 

[2] Obreht T. An Uncanny Cat, a Companionable Snake and Displaced Desire // NY Times, April 2017. — https://www.nytimes.com/2017/04/21/books/review/my-cat-yugoslavia-pajtim-statovci.html

Читать далее

Індекси

Якщо подивитись на деякі індекси, пов’язані з якістю життя, (а в них я брав ті країни, де я частіше буваю чи які поруч), то помітні цікаві речі.

Індекс людського розвитку (2018). На першому місці (в комплексі за очікуваною тривалістю життя, освітою та доходом на душу) Норвеґія, на 30-му Естонія, на 88-му Україна. Фінляндія — 12-те, Польща — 32-ге. Литва — 34-те, Латвія — 39-те. Від України навіть бідна Ґрузія вище — на 70-му, а прасті-господі РФ з Білоруссю ще вище — на 49-му і 50-му відповідно. На останніх місцях (188-ме і 189-те) — Центрально-Африканська республіка та Ніґер.
https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_Human_Development_Index

Індекс ґендерної рівности (2020). На першому місці (себто жінки та чоловіки не мають великих відмінностей у можливостях і якости життя) — Ісландія, друге та третє — наші сусідки, Норвеґія та Фінляндія відповідно. Естонія — на 26-му місці, Україна — на 59-му. Де інші країни нашого реґіону? Латвія — 11-те, Литва — 33-тє, Білорусь 29-те, Польща — 40-ве, РФ — 81-ше. Найгірша ситуація (останні місця, 152-ге і 153-тє) — в Іраку та Йемені.
http://www3.weforum.org/docs/WEF_GGGR_2020.pdf

Частота самогубств (2016). На першому місці — Росія (48.3 на 100 тис. населення), далі йде, як не дивно, Литва (47.5), потім Білорусь (39.3), Україна — на четвертому місці (34.5), потім Латвія (31.0) і Естонія (25.6). Фінляндія в цьому спискові — найблагополучніша (20.8).
http://gamapserver.who.int/gho/interactive_charts/mental_health/suicide_rates/atlas.html

Отже, загальна тенденція виглядає так, що з півночі на південь та із заходу на схід життя погіршується.

Ще один індекс — загальної реліґійности населення (2017). На першому місці — Румунія (55% «високореліґійних» дорослих), на останньому, 34-му, — Естонія (7%). Польща — восьме місце, Україна — 11-те, Білорусь — 13-те, Литва — 16-те, РФ — 20-те, Латвія — 23-те, Фінляндія — 25-те. https://www.pewresearch.org/fact-tank/2018/12/05/how-do-european-countries-differ-in-religious-commitment
Читать далее

Імміґрація в Балтійському реґіоні з Білорусі, Росії, України

Департаменти статистики — цікаве джерело даних. Отже, діаґрами країн-сусідок: Естонія, Латвія, Литва і Фінляндія, імміґрація за роками з трьох країн: Білорусі, Росії та України.



По-перше, бачимо якійсь естонський феномен: з 2012 по 2017 імміґрація з РФ спадала, але в 2018 раптом стрибнула вгору. Можна було б списати на «дєнег нєт, но ви дєржитєсь» — перемогу холодильника над телевізором, однак у сусідніх країнах (навіть у такій русифікованій як Латвія) зменшення кількості прибульців зі сходу триває, тоді як Україна та Білорусь дедалі роблять більший внесок в імміґрацію.

По-друге, феномен білоруський: з цієї країни імміґрація найменша. Білоруси більше їдуть до Литви — якщо в інших країнах Балтії білоруська щорічна імміґрація менше п'ятиста, то в Литві вона вимірюється тисячами.
Читать далее

Спадок радянщини

В одному відеоблозі для естонських школярів я почув про економічні наслідки перебування в СРСР: якщо на момент Жовтневої революції розмір прибутку особи в Естонії і Фінляндії (обидві були частинами Росімперії) не відрізнялись, то на 1991 рік (момент розвалу СРСР) кожний естонець був у середньому уп’ятеро бідніший за жителя Фінляндії.

Зараз, через більш ніж два десятиліття, естонці дещо скоротили цю різницю (тепер прибутки відрізняються приблизно в 2,5 рази), але ще не наздогнали фінів — от така вона спадшина клятої минувщини. І тут у мене виникло закономірне питання: Україна ще довше перебувала в тенетах «руського міру», чи означає це, що ми наздоганятимемо навіть маленьку Естонію приблизно наступну сотню років — за умови, звісно, що нічого гіршого не трапиться?
Читать далее

Беглые заметки о Финляндии в целом

Когда вы прибываете в Хельсинки на пароме (на самом деле, это достаточно большие круизные суда), то первое, что видите — большой и не очень чистый порт. Впрочем, большая часть вокзалов и портов не могут похвастаться идеальной чистотой. Вы садитесь на трамвай или такси, едете дальше, но совсем рядом с портом проезжаете большого писающего мужчину — очевидно, брюссельский мальчик вырос, переехал в Хельсинки, но привычкам не изменил.



Потом вы гуляете по Хельсинки. Если брать известные по гидам туристические места, то ничего особенного — это центр города, многое в пешей доступности, но впечатления так себе, город как город. Много строек, ремонта, пыли и неудобств. А вот если отъехать дальше от центра, туда, где нет толпы, супермаркетов и вокзалов, то вам откроется другая, более размеренная, ненапряжная жизнь, старающаяся быть в гармонии с природой.

В этот раз я особо не останавливался в столице, меня ждал оперный фестиваль в Савоналинна, маленьком (33 тыс. населения) городке на востоке Финляндии. Там эта вписанность в природу ощутимее. Вот вид из окна городской квартиры: лес, скалы, кикиморы (с кикиморами я загнул, но почему бы не представить, что в этих лесах и болотах они ещё обитают?). Это так называемый «финский стиль» в урбанистике, когда здания вписываются в ландшафт так, чтобы ничего из ландшафта не уничтожить, горы не выровнять и долы не засыпать. Если вы посмотрите на гранитные скалы, которые на поверхность выступают везде, иногда даже доминируют, то поймёте истоки этого стиля — любое растение, растущее здесь, в прохладном северном климате, где мало солнца, оказывается ценностью.



Здесь можно было бы порассуждать о свойственном уральським народам анималистическом восприятии мира, но тут мы скатываемся в область непроверяемого. Очевидно одно — природу здесь любят, даже автобусные остановки возле деревень делают так, чтобы они были как бы на рубеже природы и культуры, а пункт сбора бытовых отходов не был бы местом нечистоты.



Немного о языке. Вполне естественно, что на пароме из Таллинна и даже в трамвае возле порта в Хельсинки слышна преимущественно эстонская речь. Значительно большим сюрпризом для меня стало то, что эстонский можно услышать повсюду в Хельсинки — начиная от сферы обслуживания и заканчивая проповедью в церкви. На вопрос, а где же финны, мне отвечено: «в Таллинне развлекаются». А эстонцы в это время зарабатывают в Финке — как украинцы в Польше и как сами поляки в Германии. Но вот стоит выехать из Хельсинки и тогда окружение становится преимущественно финноязычным. Впрочем, сюрпризом оказалось и то, что даже мой далеко не свободный эстонский позволял понимать повседневные диалоги и объявления на финском. Правда меня на эстонском финны не понимали — и другой язык, и ужасный славянский акцент... Проще было донести свою потребность на английском.

Финский хлеб ужасен. Не в том смысле, что плоха мука или несвеж, а потому, что сама технология приготовления даёт на выходе твёрдый кирпич. Белый, чёрный, серый — неважно. Важно то, что им можно бить неприятеля.

Ну а море… море и рано утром, и вечером сейчас, в середине лета, очень спокойное и очень красивое.



Читать далее

De angelorum vita ehk Märgid

Sel korral minu reis Savonlinna ei läinud hästi. Mis juhtus? Vaatamata sellele, et jõudsin kohale peaaegu ilma seiklusteta, kuid kontserdile ma ei pääsenudki. Asi oli selles, et kontsert pidi olema vanas kirikus, mis asub 30 km kaugusel linnast. Nagu tavaliselt, festivali korraldajad andsid bussi, aga…

Juhtus õudne «miscommunication» nagu kirjutati järgmisel päeval. Festivali veebilehel oli eraldi info «Kuidas etendusele jõuda?», kus olid ka festivali bussi väljumisajad. Vastavalt sellele infole läksin ma peatusesse 30 min varem. Armuline taevas andis mulle märku linnuna, aga mina ei ole augur: üks kalakajakas istudes laternapostil hõikas mulle midagi väga kõvasti, kui ma läksin sellest postist mööda, ta tõusis õhku, lendas järgmise posti otsa ja hüüdis taas midagi… see kajaka tegevus kordus kogu minu teekonna vältel bussipeatuseni. Nii tüütu kajakas! — mõtlesin… Kuid bussi ei tulnudki. Ma olin hirmus vihane, sest reis siia, mis kestis 8 tundi, oli asjatu! Ma tahtsin Miikaeliks saada, tule ja mõõga kihutada, patuseid hingi pärapõrgusse ajada… Selle asemel tulin ma koju, tegin kohvi, sõin õuna, leidsin Mozarti CD ning jäin magama. Niimoodi sai kuri peaingel taas inimeseks


Читать далее

Savonlinna

У середині літа в маленькому містечку посеред сходу Фінляндії була страшна спека, +12. Змучені морозивом і нарзаном люди освіжались на Синьому озері (район такий, що куди б не вийшов, обов’язково увіпрешся у воду). Ну а я, гуляючи, натрапив на маленьку Катедру — в 1940 році, під час Зимової війни з рашкою, її було зруйновано бомбами, але нема ради, відбудували, і не забули.



Всяке сусідство з москальщиною добра не несе — перед Зимовою війною, у 1918 була так звана Громадянська війна, коли фінські т. з. пролетарії, червоні фіни, хотіли возз’єднання з пролетаріями на сході, а фінські селяни і підприємці, білі фіни, чомусь цього не хотіли. І перед Катедрою є маленький цвинтар тих, кого тоді розстрілювали. На камнях дати 1900–1918, 1902–1918, 1897–1918: пацани 16–19 років. А туристи... туристи з рашки лізуть — на рыбалку под ключ. Нашо та війна, жерти неси!
Читать далее

Tom of Finland

Täna, keskööl, ETV2 näitas Soome filmi ühest pikast keskmise välimusega tagasihoidlikust soome mehest Touko Laaksonen.

Keeleliselt oli see minu jaoks raske, sest ma pidin üheaegselt eesti subtiitreid kiiresti lugema, süžeed ekraanil jälgima, kusjuures soomekeelsed dialoogid viisid mu tähelepanu kõrvale…

Peategelane võitles kogu elu oma traumajärgse stresishäire vastu — ta oli Talvesõja veteran. Oma häiret muutis ta kunstiks. Sõda lõppes kõigi jaoks, aga mitte tema ja tema sõprade jaoks: politsei korraldas haaranguid homoseksuaalsetele meestele, peksis ja arreteeris neid. Touko joonistas, ta pliiatsijoonised olid erootilised, need tundusid hirmus kõlvatutena, aga need muutsid kogu põlvkonna elu (näiteks, tema ajal said populaarseks jõusaalid).

Nüüd Soome riik on väga uhke selle mehe üle, kelle nimi on Tom of Finland, Touko Laaksonen, leitnant
Читать далее