Про різницю сприйняття

Сьогодні на уроці вчителька сказала, що 2 листопада в Естонії — День душ, Hingedepäev. Не той, коли влітку, а місцевий, коли естонці у вікна ставлять запалені свічки, щоби души предків знайшли доми нащадків і завітали в гості.

І тут я відрефлексував, що наші поховальні звичаї (оті всі «вперед ногами», «не приносити ніц з цвинтаря додому» etc) мають протилежну мету — щоби душа померлого забула, куди вертатись.

В обговоренні на ФБ мені дві жінки написали про свої спогади, гадаю, що вони цікаві самі по собі, тому даю, як є.

(1) Це не наші традиції. У нас душі померлих предків — це прмічники, захисники. Їх не бояться. Наприклад, на Полтавщині перш ніж сісти на лавку в хаті, спочатку здувають або змітають рукою «душок», щоб не сісти на них. Вважається, що «душки» (душі померлих родичів) можуть іноді приходити додому. А «вперед ногами» — це для того, щоб після смерті душа знайшла спокій на небі, а не бовталась між небом та землею. Тому, що дух, який не знаходить спокій, стає злим і шкідливим. Мама розказувала про цікавий обряд. Коли хоронили мою бабусю, пізно ввечері після поминок в хаті за столом залишились лише близькі родичі. Після 12 ночі всі сіли за стіл. На покуті під образами запалили велику свічку. Всі повинні були сидіти мовчки і не рухатись. Через якийсь час свічка замерегтіла і на стіні почали з‘являтись тіні. Навіть були чутні кроки. Коли полум‘я свічки вирівнялось і тіні зникли, родичі увімкнули світло і почали обговорювати, чиї «душки» приходили, що робили і що це означатиме для членів родини. Таким чином померлі предки ніби передавали інформацію про майбутні події для живих. Але ні в кого страху цей обряд не викликав. Спілкування з померлими родичами але в певний спосіб вважалося нормою.

(2) Насколько я помню, прабабуля говорила, что до 9 дней душа пребывает в доме и рядом с родственниками. Потом до 40 дней шляется по мытарствам, а затем ей определяют ПМЖ в загробном мире. И пару раз в год души из рая та ада отпускают повидаться с родней. Сама она была кацапка из Орловской области, село Сосково, бежавшая на Донбасс от раскулачивания. И по поводу общения с родственниками, жальники у славян не только огораживались, но и окапывались рвом. Видать не всякое общение с ушедшими доставляло удовольствие Традиция практически не сохранилась. Хотя в Козелецком районе мне попалось такое кладбище. Место естественно не скажу из-за чорноархеологического интереса. Бо село рядом старое, места камрадами не битые и белые историки нафик рядом не упали.