Аполлон і Гіацинт

Далі буде довге читання. Овідій, Метаморфози, кн. 10, 152–219 (переклад А. Содомори). Читання тяжке, не сюжетом — він романтичний і водночас траґічний. Щоби сприйняти красу античних поем, треба трохи терпіння. Тож візьміть склянку білого або червоного, сідайте біля каміну, накиньте плед і уявіть великий степ, може навіть донбаський, бога мистецтв Аполлона і його юного коханого Гіацінта…

Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.
Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
Птахом, який блискавиці його має силу носити.
Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні,
й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.
Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,
Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.
Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично
В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів’яле.
То зігріває його, то висушує рани криваві,
Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…
Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій, —
Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів’ялі:
Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю, —
Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
«Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».
Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
Кров’ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»
На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне