Спадок на ТОТ. Маріуполь

Якби не почалась війна, то цієї, як і багатьох інших історій, не було б. Це трюїзм. Але не є трюїзмом те, як далі реаґують причетні, себто Україна та її чиновники.

Отже, в де-факто на той момент окупованому Маріуполі помирає мій батько. Смерть можна було б назвати природною, якщо відсутність медичної допомоги такою є. Сусіди ховають його біля будинку — єдина на той момент доступна опція. Я, живучи в іншому районі, дізнаюсь про це постфактум, коли стало можливо пройти по вулицях. Дізнався, сфотоґрафував те місце, прибрався наскільки можливо в квартирі... Ці всі перипетії, якщо треба, то є моє інтерв’ю Остапові Дроздову (https://www.youtube.com/watch?v=QVXQszHV_Og) і мій Маріупольський щоденник в Додатку до моноґрафії (https://www.researchgate.net/publication/371110543_Ukrainian_LGBT_in_the_context_of_the_war).

Ще будучи на фільтрації в Донецьку я подав заяву в поліцію про смерть, а оскільки всі свідки Маріуполі і тіло там-таки, то формально це заява про розшук безвісти зниклого. Це 27 квітня 2022-го. Далі — тиша, прийняли і прийняли.

20 вересня 2023-го, себто за півтора роки, випадково дізнаюсь про те, що потрібен Витяг з реєстру зниклих безвісти за особливих обставин. ОК, перевіряю наявність батька в Реєстрі, звісно не знаходжу (не здивований, бо поліція з поліцією і МВС з МВС даними ніяк не обмінюються), пишу вже на нову адресу лист про надання Витягу з реєстру. І знов тиша — отримали, не отримали, не моє хлопське діло знати.

Законом визначений термін в 30 днів для відповіді, спокійно чекаю і знову не дивуюсь, коли нічого не отримую. Тому 20 жовтня 2023-го пишу ще один, вже роздратований лист на міністра. Стається чудо, за годину мені відповідають, що вони ще працюють.

Ще за 10 днів, 30 жовтня, знову нагадую, бо чомусь йож птиця горда — не пхнеш, не злетить. 31 жовтня стається неймовірне — сонечки всю ніч писали і нарешті зробили Витяг про те, що нічого нема. Дякую. Рік вони нічого не робили. І не зробили.

Починається друга глава: власне оформлення спадщини, маленької квартири без вікон і дверей на околицях вже давно зруйнованого та окупованого міста. Хто там заселився, не знаю, але хай — оформлення спадщини потрібне не для продажу. Спадщина потрібна на момент звільнення і виганяння поганою мітлою тих, хто туди вселився, якщо раптом такі є.

Пишу одному нотаріусу, другому, третьому — не беруть. Пишу на т. з. гарячу лінію Мінюсту. Наш фантастичний діалог можна було б розібрати на цитати: консультантка Ірина (юристка, працівниця Мінюсту):

— не читає питання,

— не знає, що Маріуполь — окупований і весь час мене направляє то до державних органів за «місцем відкриття спадщини», то рекомендує «отримати спадщину за місцем її відкриття».

Ну і вішенка на торті: коли таки з’ясувалось, що треба йти до суду, то назва суду — тадам! — Ленінський районний суд м. Дніпропетровська. Декомунізація? — Мінюст не чув, не панська ця справа.

Що зараз по факту: відповідей я так і не отримав, зате знову не здивувався — останнє, що потрібно Україні, це люди. Ходють тут, мішають. Дякую, дуже дякую! Саме тому я не вірю ні в які реформи — головне для нас це бити себе п’ятою в груди і пишатись. Можна створити десять тисяч електронних сервісів, чат-ботів та інших офісів реформ, написати плани відновлення і повернення. Але працювати вони будуть рівно так, як раніше: б’ючи себе п’ятою в груди та пишаючись.

Читать далее

Полонез

Маріуполь, школа № 30, була. Коли я прийшов туди вчитись (в 7-й клас), її тільки-но побудували, навіть ще частина робіт тривала. Я помагав облаштовувати кабінети фізики, хімії та біології. Кабінет біології, кабінет нашого класу, ми з батьками доводили до нормального стану, себто вішали штори, збирали шафи, малювали щось на стіні типу кругообігу води в природі, а наша класна, Калпашнікова Людмила Григорівна, щойно приїхала в Маріуполь із самого Ленінграду.

Вона подарувала мені свій інститутський підручник хімії. Вона була єдина, хто тягала нас на екскурсії в ліси, разом ми їздили вже в СПб та Вільнюс, вона знала англійську та була надзвичайно делікатною людиною. Весь клас, навіть наші хулігани, обожнював її. Вона довела нас до випускного, організувала перший шкільний бал, який відкривався справжнім полонезом і закінчувався віденським вальсом... Після випуску ми охоче ходили до неї в гості, вона завжди була рада бачити нас. Я не знаю, чи вижила вона, в тій школі останніми роками вона вже не працювала, була на пенсії. В класі було і моє перше кохання, платонічне — Саша Мартишевський. Після 2014-го, коли однокласниці додали мене до групи у вайбері, протримався я там недовго — однокласникова вата була страшна, хтось працював у Москві, хтось весь час дивився російське... Бачив народження школи, побачив і її смерть. Sic transit gloria mundi

Читать далее

Про колективну вину росіян

Презентація книги «Ukraina päevikud» (Українські щоденники) естонського журналіста та режисера Vahur Laiapea, матеріалами якої стали інтерв’ю з українцями як в Україні, так і в Естонії під час цієї війни. На жаль, його інша книга «See habras elu» (Це крихке життя) залишилась в моєму Маріуполі.

Із залу було два питання, які, скажімо так, неоднозначні.

Перше про Волинську різанину, мовляв, от українці різали поляків, а ті тепер помагають... Я відразу згадав розповіді мого вчителя, який тоді був там дитиною і пам’ятає події яскравіше, ніж певно хотів би. Так от він казав, що ті села, де сусіди здавали одне одного — прийшла Армія крайова, вирізала українців, потім прийшла УПА і вирізала поляків, більше не існують. Натомість ті, де захищали одне одного — поляки молили Армію крайову не чіпати сусідів, а українці відповідно УПА не давали наводок на «поганих сусідів-поляків», ці села більш-менш ці жахи пережили. Власне, в Маріуполі я чув всяке від сусідів і сам боявся, що мене здадуть як проукраїнського ще й ґей-активіста, бо ж мовчки спостерігати за «звільненням» не можна, але попри те не здали і я не здам, бо дуже добре пам’ятаю ті розповіді вчителя.

Друге про вину росіян, мовляв от є знайома, вона в Росії активно проти і чим може помагає українцям... Так, згоден, є люди, сповнені совісті, є однак інші. Напр. моя тітка в Москві, яка на звістку про смерть мого батька та її брата в Маріуполі змогла сказати тільки те, що шкода, але ми хотіли як краще. І ще я вийшов уперед, вдягнув на руку маску — бачите, ось так мусили ходити маріупольці, позначені подібно до євреїв у Німеччині. Звісно, вина росіян є, вона колективна попри кілька праведників. Так само, як я відчуваю крихту провини за мільйони вирізаних радянською армію (в якій не тільки росіяне були) афганців, хоч тоді я був ще маленьким.

На жаль, та вина є. На прикладі Волинської траґедії ми бачимо, що було потрібно три покоління — не для того, щоби забути, а для того, щоби можна було тверезо про це говорити одне з одним.

Фотки тут: https://raamatud.postimees.ee/7710050/fotod-ja-video-vahur-laiapea-esitles-sotta-lainud-inimeste-lugusid-jutustavat-ukraina-paevikut
Читать далее

Пам’ятник Маріуполю

Я був першим, хто в Маріуполі в 2010 р. провів IBBS та оцінив чисельність ЧСЧ (це вже потім місто ввійшло в загальнонаціональні дослідження Альянсу та згодом ЦГЗ і було там аж до 2022 р.). Я був першим і поки єдиним, хто дослідив мережеву структуру (в тому числі сексуальну) в місті. Всі ці знахідки звісно мали купу обмежень через те, що це робилось уперше і з дуже малим бюджетом, майже на волонтерських засадах. Допомагала Anna Stulova і нині покійний Женя Лещинський. Книгу [1] уважно прочитала і прокоментувала Tatiana Andreeva, за що їм усім щира подяка. Але кому то все потрібно — і тоді, і тим більше зараз? Питання риторичне. Мені. В тому числі як досвід праці з даними.

Так от, я подумав, що з урахуванням нового, чого я навчився в оцінках чисельності, звідти можна витягнути ще крихту. Заразом і виправити помилки, які тоді були (на щастя, всі дані опубліковано, тому можливо перерахувати). Отже, тоді ми питали в респондентів їхні контакти та контакти їхніх знайомих. Два списки можна співставити — в 2012-му з’явився метод «Телефункен» [2], в 2019-му створено метод «Ancored Multiplier» [3], який трохи впорядковує вибір оцінок з кількох наявних, а в 2020-му UNAIDS випустила рекомендації з мінімальних прийнятних значень оцінок [4].

Отже, 2011 р. для чисельності ЧСЧ отримано такі значення: Телефункен 639 (526–752), коефіцієнтів за сайтом «Мамба» 192 (173–211), за сайтом «Блюсистем» 618 (373–863), за сайтом «Лавпланет» 2400 (2269–2531). Чоловіків у віці 16+ було тоді 185000, тобто обмежувальний мінімум 1% був би 1850 і це автоматично відсікає все, крім лавпланету, і з урахуванням цього 1% як апріорного значення оцінка буде 1853 (95% ДІ 1350–2414) або 1 (0.7–1.3)% чоловіків.

Що зараз? За останньою довоєнною оцінкою (2021-й, коли всі ще були дома та живі) це 1488 (1441–1580). Хай це і буде маленьким пам’ятником великому місту.

***

[1] Стулова А. В., Касянчук М. Г., Лещинский Е. Б., Остапенко А. И. Биоповеденческое и сетевое исследование МСМ г. Мариуполя : отчёт / ЛГБТ-центр «Донбас-СоцПроект». — Донецк, 2013. — 120 c.

[2] doi: 10.4236/aasoci.2012.24032

[3] doi: 10.1093/ije/dyz101

[4] https://www.unaids.org/sites/default/files/media_asset/2020-recommended-population-size-estimates-of-men-who-have-sex-with-men_en.pdf

Читать далее

Вчителька

Згадав свою сусідку, вчительку математики на пенсії. Вона в Маріуполі мешкала з сином, його дружиною та двома онучками.

Ми всі без води та електрики ходили замурзані і змерзлі, щось там стріляло і падало. А вона займалась з дітьми — і математикою, і мовою, і природознавством... Діти, звісно, не дуже хотіли, бо типу такі специфічні канікули, коли не те що з дому не вийдеш, подекуди навіть з погребу не дуже висунешся. Але нема ради, мусили. Мусили відволіктись і зберегти крихту глузду в безглузді довкола

Читать далее

Подяка

Зараз я хочу написати напевно патетичний пост. Подяку батькам і дідам. Що мене врятувало в Маріуполі і зараз помагає?

Баба Віра з дідом Іваном побудували будинок, де ми ховались 50 днів, і дружили з сусідами, діти й онуки яких помагали там і навіть зараз приглядають з будинком. Мама стільки накрутила в погріб огірків, що навіть після її смерті в 2016-му нам їх вистачило принаймні на місяць у 2022-му. Батько так хотів мати свою окрему квартиру, що отримав її, а після його смерті я провів там тиждень за прибиранням і три дні перед евакуацією, коли мене виселили з дому. Всі цінували книги, заохочували навчання — і наша домашня бібліотека не дала зовсім з’їхати з глузду всі 53 дні там, а вихована повага до мов сильно придалась тут, в Литві і Естонії. Є звісно і інші причини, але was ich geschrieben habe, das habe ich geschrieben

Читать далее

Vahur Laiapea intervjuu

Попри деякі фактичні неточності саме по собі інтерв'ю https://maailm.postimees.ee/7528216/vahur-laiapea-ukraina-paevik-mariupol-sai-otsa Вагуру Лайапеа мені сподобалось. Нижче копіюю його текст.

VAHUR LAIAPEA UKRAINA PÄEVIK ⟩ Mariupol sai otsa

Vahur Laiapea, filmirežissöör, -produtsent ja -operaator

18. august 2022, 13:13

Isa haigus viis Maximi selle aasta jaanuaris Tallinnast Mariupolisse, kodulinna. Et isa eest hoolitseda. Alles isa surm andis talle vabaduse sealt lahkuda. Oli juba märtsi keskpaik, kui peale suuri pommitamisi läks Maxim jälle isa vaatama. Eksis teelt, sest linna ei olnud enam olemas. Tänavad rusude vahel mõjusid võõrastena. Maxim ei tea, mis päeval tema isa suri. Naabrid olid ta juba kortermaja õue matnud.

Maxim elas Mariupoli sõjanädalad üle oma kodumajas, ema majas. Ema suri 2015. aastal, aga maja keldris oli veel riiulitel tema sisse tehtud toitu. Nii aitas ema armastusega varutud toit pojal seitse aastat hiljem ellu jääda.

Maxim oli väike, kui isa pere juurest lahkus. Kui ta käis viiendas klassis, kinkis isa pojale ladina keele õpiku. Maxim hakkas iseseisvalt ladina keelt õppima. Esimesi sõnu, mis meelde jäi, oli aurum – kuld. Ehk sai siit alguse huvi keemia vastu – ja ka keskaegsete ladina keeles kirjutatud alkeemia alaste tekstide vastu. Üks Maximi õppejõududest, keemia korüfee Donetski Ülikoolis oli teinud alkeemilise katse – varunud haiglast patsientide uriini ja pannud pudelitega kuuks ajaks päikese kätte. Pärast uuris muutusi, mis uriinis oli toimunud. Kas kulda leidis, küsin Maximilt. Ei leidnud.

47-aastane Maxim on juba kuus aastat Eestis elanud. Ta tuli siia läbi viima teadusprojekti LGBT uuringute alal. Kirjutab oma teist doktoritööd. Selle teema on seotud LGBT kogukonna mõjuga ühiskonnale. Esimese doktoritöö kaitses ta aastate eest keemias. Maxim lahkus märtsi lõpus hävitatud ja okupeeritud Mariupolist. Esmalt jala Ljapino külla, sealt juba bussiga järgmisse. Filtratsioonilaagris toimetasid noormehed, seljas särgid kirjaga «Molodaja gvardia» («Noor kaardivägi» eesti keeles – toim). Aleksandr Fadejevi välja mõeldud kvaasikangelased elavad Venemaal igavest elu. Nende looja lõpetas 1956. aastal oma elu enesetapuga.

Filtratsioonilaagris istus Maxim ühe ööpäeva üksikkongis. Aastaid Eestis elanud mees oli 2019. aastal Donetskis kuulutatud tagaotsitavaks kommunaalmaksude maksmata jätmise pärast. Asi lahenes ja Donetskisse jõudes tasus Maxim nõutud maksud. Mida sa selle ööpäeva jooksul mõtlesid ja tegid? Lugesin Indrek Hargla raamatut «Apteeker Melchior ja Oleviste mõistatus». See oli esimene raamat, mille Maxim eesti keeles läbi luges. Kongis oli soe, oli valgus ja oli vesi. Kõik need asjad, mida purustatud kodulinnas ei olnud. Ma unustasin küsida, kas keemia, alkeemia ja keskaeg olid lektüüri valikul otsustavad. Meie vestlus toimus eesti keeles – seda valdab Maxim juba päris hästi – ladina keele ja mitmete teiste kõrval.

Nädal Donetskis Aleksandri juures. Matemaatiku haridusega Aleksandr on aastaid olnud Maximi armastatu. Tema mees. On või oli, ei oska vist isegi Maxim ise kindlalt öelda. 2014. aastal valisid Aleksandr ja tema pere separatistid ja Vene maailma. Ka Maximi seal oleku ajal mängis nende majas korraga kolm telerit, kõigist huilgamas Venemaa propaganda. Kui Maxim oli juba Donetskist ja Venemaalt pääsenud ning Vilniusesse jõudnud, helistas ta Sašale ja püüdis teda veenda niinimetatud Donetski Rahvavabariigist (DNR) lahkuma. Enda juurde Vilniusesse tulema. Asjatult. Aeg-ajalt nad suhtlevad. Harva.

Venemaalt lahkus Maxim Lätisse. Bõtalovo piiripunktis kuulasid föderaalse julgeolekuteenistuse (FSB) uurijad teda pikalt üle. Kaevasid arvutist välja info, et ta oli seotud 2013. aasta terroriakti planeerimisega Kõjivi Pride 'il. Tegelikult oli ta selle kuriteo lahendamise juures tunnistajaks. Ülekuulajad ei leidnud oma venekeelsete otsingumootoritega Maximi kohta midagi kompromiteerivat, midagi «Vene-vastast». Kui nad oleksid kasutanud ukrainakeelset otsingut, oleks pilt hoopis teistsugune olnud. Sellised spetsialistid.

Kolme nädala eest helistas Eestis olevale Maximile Mariupolist isa naabrinaine. Tulge ja matke oma isa ümber. Ei saa tulla? Siis teeb seda ekskavaator. Aetakse auku nagu kodutu.

Maxim pidas Mariupolis pommide all elades päevikut. Kirjutas enamasti ukraina keeles, aga mõned lõigud poola ja eesti keeles. Siin paar eestikeelset sissekannet. Kirjaviis muutmata.

14.03.2022 Esmaspäev

Täna on üsna «rahulik» päev, rahulik selles mõttes, et mitte midagi pea peale ei kukkunud, kuigi naabertänavatel nagu alati lahingud käivad. Päev algus kell 4.20 sellega, et artilleria püüdis lennukid pihta saada ja see lennuk tuli palju kordi nagu sääsed. Pärast seda kestas kõik tavaliselt – keegi tuleb idast, keegi vastab läänest, mürsid lendavad edasi-tagasi pea kohal. (...) Suhtlesime Bykovitega aia läbi. Nad mõnikord toovad kuulata raadiot. DNR karjatab kogu aeg «andke alla», Ukraina aga arutleb, kuidas Putinit ära hävitada, kahjuks pole väärtuslikku infot üldse. (...) Teine asi, mis Bykov ütles, et see laip, kes üleeile lebas Laso tänaval, oli alguses elus, temal ühe jala ära rebitud oli, ta karjus ja palus abi, aga ei osanud keegi sellega tulla ja mees suri siis vere kaotamisest. Selline oli emakeele päev.

27.03.2022 pühapäeval, kolmekümne teisendal päeval? Mariupol sai otsa. Pärast kuumat lahingust eile öö oli tormiline. Puhus tugev tuul, aga samal ajal oli rahulik – lennuk tuli siia pommitamiseks ainult kaks korda. Hommikul oli täiesti põletatud veel ainult kaks maja meie tänaval ja kell 12 Laso tänavat mööda sõitis tank märgitud Z-ga. Kohe pärast seda Trudovoje tänavat mööda läksid vene sõdurid läbi. On kõik.

Читать далее

Інтерв'ю для Постімеес

Сьогодні експромтом дав інтерв’ю найбільшій приватній ґазеті Естонії «Постімеес». Російською мовою — бо російська редакція. Текстова розшифровка не дуже точно відбиває сказане усно, напр. критика т. з. Vabaduse kool в Таллінні туди не ввійшла. Але тим не менше даю посилання як на відео, так і на текст.

https://rus.postimees.ee/7573875/intervyu-bronya-nemeckogo-tanka-ot-deda-partizana-spasla-zhizn-ego-vnuka-v-2022-godu

Читать далее

Dimitte mortuos sepelire mortuos suos (Mt 8:22)

Сиджу, нікого не чіпаю. Телефон з дировсько-рашкінського номера: Это Касянчук?

Соседка Гриши (мій тато, — МК). Я тут вернулась в квартиру (поруч в тамбурі, — МК), солнце, кто его перезахоранивать будет? — Так, первое, не солнце. Второе, там у вас есть новая власть, вот пусть и озаботится. — Это не власть должна делать, а ты... — Третье, не ты. — Ах, ну простите, ты ж мне как сын... — Милочка, мы не знакомы. — А что я должна копать? — Вопрос не ко мне. — Так вы ж тут были. — Был, теперь нет. — Ну так мы его как бездомного зароем. — Как скажете...

Це, мабуть, таки така тактика окупаційної влади, заманювати людей назад. Та ще й щоби самі записались на ексгумацію, платну звісно.

Тел. т. з. сусідки: +78633184200

Читать далее

Я знаю: саду цвесть

Ще в березні, коли лячно було вилазити на вулицю, взяв я в орків гнилої картоплі, в сусіда Васі семена редиски та бураків, скопав і посадив. Посадив попри те, що знав — не для себе роблю. І ось-о, сусід прислав фотки — картопля зійшла без колорадів, черешні та редиска вже готові... Не дарма робив!

Читать далее

И мёртвые с косами

Відео від Дениса Казанського — центр Маріуполя нині. Тут видно зелений будинок (ДК «Молодіжний»), де вперше в місті давали концерти органної і клавесинної музики Nadiya Velychko, Olga Chundak, Jean-Marie Leroy, Andrey Pracht, Людмила Глебова, Elena Richter, Anna Shpak

Читать далее

ЛҐБТ і окупація

Це сьогодні було чергове моє інтерв’ю. Всіх цікавить, як воно було.

Та ніяк. По-1, коли нема зв’язку, а вийти за паркан не можеш, бо за кілька десятків метрів йде бій, то якось не про те думається. Точніше, взагалі не думається. По-2, на тлі загальної небезпеки люди намагаються взагалі не виділятись нічим — ані одягом, ані надто щасливим лицем, не кажучи вже про те, щоби сперечатись про права із не дуже тверезими носіями автоматів. І якраз єдиний випадок, який стався — коли рашапатруль причепився до чоловіка з сірьожкою у вухах.

А от значно серйозніших проблем, на які втім звертають меншу увагу, є дві:

— ЛҐБТ-рух як мережа суб’єктів громадянського суспільства в Україні by default проевропейський, тобто ворог проффесорові і його покровителям з ФСБ;

— коли твій коханий починає писати про те, що «в Буче всё срежиссировано и вообще ничего не было», а «в Мариуполе стреляли только по военным объектам с нацистами», то чомусь зриває дах.

Читать далее

А ручкі-то вот оні!

В Маріуполі в мене була соняшна станція, з моменту її запуску вона окупила себе наполовину — ще б два рочки, і все б відбилось. Але не судьба. Звісно, я знав про те, що її система така, що вона не працює без під’єднання до загальної мережі, тому, коли чергова граната обірвала на вулиці дроти, я просто сприймав цю станцію як красиві декорації. Так тривало 30 днів, надії на звільнення вже давно пішли як діти в школу і задача стояла дуже проста — вижити. Панелі, водночас, допомагали збирати сніг і дощову воду — який же багатофункційний прилад!

І тут, пригинаючись від куль, прийшов Андрій, сусід і електрик з Азовсталі: дай, — каже, — одну панель, а краще дві на експерименти, бо може воно і вдасться. Та бери, — кажу, — все одно завтра все спалять (у вже мертвого сусіда на розі Каховського і Лазо ті панелі горіли майже красиво), але взамін ти мені скажеш, як зробити самому, бо легше мені вивчити естонську, ніж закон Ома.

День нема, два нема — приходить, несе два дроти і лампочку. Ото все ми почепили ще на одну панель, на дві третини перекрили її ковдрою (це такі нанотехнолоґії для реґулювання потужності) і дас іст фантастіш — лампочка засвітилась, акумулятор зарядився, телефон і ноутбук ожили, навіть вдалось помолоти зерна кави... Лампочка, до речі, потім згоріла, але відтоді щоранку ми ставили панель з ковдрою проти сонця, вдень переставляли, і вечір закінчувався вже на третьому місці.

А ще один сусід, Ігор, теж з Азовсталі, спитав за нагоди, нащо ми весь час провітрюємо ту зелену ковдру... Потім і він в нас заряджав свій павербанк. Короче, бачте, яка гарна штука — і воду дає, і електрику, і навіть підручник фізики примусила прочитати...

Читать далее

Війна і тварини або про псів і котів

Коли в Маріуполі щось важке підлітало, ми звісно пригали в погріб, бахало десь поруч, потім затихало. Але не зовсім — звідти страшно скавучить собака, бо хазяїв або нема серед живих, або просто нема. Він, мабуть, постраждав від прильоту, але з цепу не зіскочиш. І нема ради — він там, ми тут.

Разом з тим, ще живі не викидали тварин на вулиці. Один з наших сусідів спочатку ходив до розбомбленого будинку іншого годувати його великого чорного пса, а потім просто з будкою забрав собі.

Коли вже ніде було щось купити, хіба тільки винести зі спаленого магазину, котиків не їли, ба більше — ще в квітні, після більш ніж місяць проїдання всього, що є в погребах, у котів і псів ребра не стирчали, хоч вони вже вправно ховались по закутках раніш, ніж ми самі чули літак.

Звісно, винятки були — до наших харчів вперто проривався бруднючий жовтий домашній кіт якогось сусіда, а в один з днів під яблунею інший сусід застрелив з пневмата свого собаку, бо вже не було чим його годувати. Сусід Вася роздавав своїх перепьолок на суп, бо теж вже не було що їм дати. Але загалом, тварини тримались людей, а люди — тварин.

Одна жінка на сусідній вулиці щоранку йшла з цебром до отих прішлих, просила недоїдки, щоби погодувати всіх своїх 30 кішок і скількісь там собак. Не всі були її від початку, вона підбирала осиротілих і жила з ними посеред руїни.

Наші кішки спочатку їли тільки корм, потім гордували кукурудзою, потім їли її, а насамкінець, вже перед моїм виїздом навчились полювати... А Вова, їхній господар, навіть відмовився евакуюватись, бо на кого тих трьох лишити!

Читать далее

Їх нічого не виправить

Отже, телефоную батьковій сестрі, яка мешкає в Москві у щасливому шлюбі з російським військовим, кажу, що батько помер тоді то, похований у воронці від російського снаряду перед будинком...

Вона: «Мариуполь мы знаем, уже нет ничего» — «Подякуйте вашому керівництву і чоловікові» — «Мы хотели как лучше»...

На фото: місце поховання

Читать далее

Про концерти

Здається, я це не раз вже говорив, але все ж напишу ще, бо це такий яскравий приклад, що вартий підручника «Як не треба робити».

Отже, якось в середині березня прокидаюсь у вже окупованій нашій частині Маріуполя від бравурної музики. Перша думка була: що, сукі, вже мітинґ вдячних за визволення збираєте? Музика голосна, не почути і тим більше далі заснути просто неможливо. Репертуар — совкова попса: С чего начинается родина, Земля в иллюминаторе, Вышел в степь донецкую, Не думай о секундах свысока... Знову подумав: навіть ці спогади споганили. Потім пішов текст, мовляв, солдати і офіцери ВСУ здавайтєсь! А далі вже якійсь новодєл: Русские идут нерусских защищать, русские идут... І відразу по тому прилітало щось важке.

В чому тут свинособаче рукожоп’я?

1) попса мала б викликати ностальгію, але в кого? В солдат ЗСУ? Справді? Репертуаром радянських піонерів-пенсіонерів? ДБ!

2) рускіє ідут і сразу снаряд, ракета, бомба — дуже прям чіткий рефлекс в лобі. ДБ!

Такі концерти повторювались багато разів, але нічого не мінялось. А потім якось замовкли. Мабуть, тамаді сокирку проміж очі вставили.

Читать далее

Інтерв’ю Остапові

Спочатку я думав коротити трохи це інтерв’ю, але потім вирішив, що ні. Нехай це буде повна, подетальна, додрібничкова розповідь реальної людини, якій вдалося вибратися з Маріуполя.

https://www.youtube.com/watch?v=QVXQszHV_Og

Maksym Kasianczuk — мій давній товариш, останні 4 роки працював в Естонії. Перед війною, в грудні, приїхав до Маріуполя доглядати за немічним, майже незрячим батьком. Там усе й сталося. Максим розповідає про пережиту блокаду на диво структуровано, спокійно, поетапно. Це дуже осмислена оповість чоловіка, якому «соромно за те, що вижив» — дуже поширений емоційний самозахисний стан у людей, які пережили екзистенційне дно.

Топити сніг, аби була вода. Вночі кожні 10 хвилин ставати робити руханку, щоб зігрітися. Ходити босоніж по снігу, бо ніде і нічим прати шкарпетки. Покинути свій будинок з усіма сімейними реліквіями й одягом. Пройти фільтрацію в «ДНР». Пробратися на латвійський кордон і пройти допит ФСБ. І зараз починати фактично з нуля.

Я запитував Максима також про проросійські погляди маріупольців, про переважний вибір на користь переселення в росію, про поведінку кадирівців і ру-солдат.

Це буде дужий реальний розказ дуже реальної людини. Без перегинів ні в бік емоцій, ні в бік прикрашань, ні в бік надривного драматизму.

«Зараз, коли я бачу синьо-жовтий прапор, я плачу». Ось і все.

Читать далее

Закупи в тилу

Спочатку дирівці казали нам «Не волнуйтесь, вы в тылу» — такий собі тил, прямо скажемо, все літає над головою, поруч горить і бахкає. Але потім дійшли до нас чутки, що десь в якомусь міфічному АТБ можна навіть щось купити...

Отже, АТБ на Східному. Поруч т. з. «Приймальня Пушиліна» і магазин. Там-таки можна отримати тарілку безкоштовної каші від «асвабадітєлєй». Всюди, звісно, черги. На кашу вже о 6 ранку 79-й (починається в 9), в магазин 34-й (але цей номер додається до вчорашнього і позавчорашнього списку, отже в реальності ти зайдеш в магазин через 4 дні та щовечора о 16-30 мусиш прийти на перекличку, щоби підтвердити свій номер). І є ще третя черга в той-таки магазин — з чорного входу, черга жива, тб. можеш постояти 4-5 годин і сьогодні ж купити все те саме, що і в черзі за 4 дні... Де тут смисл, не питайте. І ще окрема черга (на фото) до віконця, де була надія впіймати хоч слабенький вай-фай. Власне, звідти я написав перший лист, що «я живий, але це не точно». Того вайфаю радше не було, але люди стояли годинами, щоби хоч якось датись про себе чути.

От такий той тил і дирівське щастя на «звільненій від нацистів землі». А, забув — ще був запис на «волонтерів в Стройотряд», дуже такий гарний розподіл праці: ми вас вбиваємо, а ви як комсомольці самі собі вікна полагодите. Все при деле. Отак постоїш в чергах на перепустку, на ексгумацію, на тушонку і на кашку, бач і день плідно минув. Щастя єсть, воно не може нє єсть

Читать далее

Пешая прогулка по Мариуполю

Хмурым апрельским утром я шёл по Набережной в Мариуполе к врачу. Хмурым оно было не только потому, что какие-то облака пролетали высоко в небе, но также из-за дыма комбината «Азовсталь», который закрывал солнце. А запах! Мечта диетолога! Вдохнёшь так полной грудью сероводорода и пыли — и множество необходимых микроэлементов сразу пополнят изнурённый организм. Посреди Набережной висит плакат, на месте которого в 80-е красовалась «Экономика должна быть экономной. Л. И. Брежнев». Нынче экономить не принято, поэтому на фоне дыма и призывно мигающих огоньков адских печей рабы божьи молят о благословении пути. Ибо труд освобождает и каждому своё.

К врачу я так и не попал, кстати, но не о том речь. Итак, в центре Мариуполя есть уютный моржик. Справа от него Онкодиспансер, слева — Фонд развития Мариуполя. Чтоб клиентам далеко не ходить.

Так вот, клиника, второй этаж, кабинеты врачей закрываются бронированными дверьми, стульев не особо много, народ толпится под стеночками с ритуально надетыми масками, то есть на шее. По коридору идут парень с девушкой. Мило беседуют, аж в другом конце слышно. Парень басит: «Да я сейчас этим ковидом болею!» — Я в плотном респираторе под той же стеночкой тихо седею, бежать некуда.

Какая-то женщина сама с собой общается: «Ну вот, озадачили, помирать буду. Где тут аптека? Шприц сказали принести и ватку...» — Для эвтаназии?

Другая бежит за старосветской врачихой с гнездом на голове: «Мне никто не сказал...» — «Женщина! Вы к гинекологу шли! Вы что, не знаете, что смотровой набор нужно взять?!? Перчатки, полотенце, зеркала... Чем я вас смотреть должна?!?»

И на финал: из кабинета 12 выходит медсестра, на цыпочках подходит к кабинету 15, молча стоит, потом крестится, потом тихооонечко, одиними ногтиками стучит. Можно?...«. На двери написано: «Заведующая отделением». Вот же ж как дрессировать сотрудников надо! А не эти ваши демократии!

Читать далее

Человек-карма

Пока я искал отделение банка, прошёл по улице Рижской, переулку Рижскому и соединяющиму их тупику Рижскому, который на самом деле не тупик, но кого это волнует. Я бы не удивился, если б где-то посрединке (а там есть ещё улочки) был бы ещё бульвар Рижский с Рижским же проспектом. В общем, все улицы ведут на восток, к России. Ещё там мне вспомнилось два пошлых, но чудесных анекдота «Видела-видела, но чтоб на носилках!!!» и «Мать-мать-мать, привычно отвечало эхо». И как оказалось, не зря.

Итак, банк. Приват, конечно. Проблемы со счётом, поскольку он формально был открыт в Донецке, и хоть и работает в Мариуполе, но тонкая душа банка всё-равно чувствует какую-то ауру и карму. Второй счёт, кстати, открытый в том-же банке, но в Мариуполе, несварения не провоцирует.

Дальше в лес, толще партизаны. Сотрудница банка (!) мне: ой, знаете, у вас же регистрация фирмы донецкая, а мы должны раз в квартал (!) проверять, ходим на место деятельности, фотографируем и по геопозиции устанавливаем, что вы не лось, не верблюд и даже не сепаратист... — Я такой: эээ... ну, приходите, час ходьбы канешна до меня, но так и быть, жду! — Она, радостно опять: а ещё, а ещё вы платите налоги в Донецк, по месту регистрации, финансируете, значит! — Я: девушка, я тут недочув, глазик дёргается, повторите, кого я там финансирую? — Она: в Донецк платите. — То есть вы хотите сказать, что госказначейство и ваш банк работают на оккупированных территориях? То есть то, что тёток-наложниц перевели в Мариуполь на Таганрогскую, и они от меня принимают отчёты и даже налоги, это значит, что я финансирую Моторылу? Вы вот это сейчас серьёзно? — А ещё у вас паспорт потерян! — А у меня в руках сейчас что? — Ну у нас так в системе написано. Вы, наверное, человек-карма, на вас всё ломается...

Мать-мать-мать, привычно отвечало эхо

Читать далее