Це сьогодні було чергове моє інтерв’ю. Всіх цікавить, як воно було.
Та ніяк. По-1, коли нема зв’язку, а вийти за паркан не можеш, бо за кілька десятків метрів йде бій, то якось не про те думається. Точніше, взагалі не думається. По-2, на тлі загальної небезпеки люди намагаються взагалі не виділятись нічим — ані одягом, ані надто щасливим лицем, не кажучи вже про те, щоби сперечатись про права із не дуже тверезими носіями автоматів. І якраз єдиний випадок, який стався — коли рашапатруль причепився до чоловіка з сірьожкою у вухах.
А от значно серйозніших проблем, на які втім звертають меншу увагу, є дві:
— ЛҐБТ-рух як мережа суб’єктів громадянського суспільства в Україні by default проевропейський, тобто ворог проффесорові і його покровителям з ФСБ;
— коли твій коханий починає писати про те, що «в Буче всё срежиссировано и вообще ничего не было», а «в Мариуполе стреляли только по военным объектам с нацистами», то чомусь зриває дах.
Немає коментарів:
Дописати коментар