В Маріуполі в мене була соняшна станція, з моменту її запуску вона окупила себе наполовину — ще б два рочки, і все б відбилось. Але не судьба. Звісно, я знав про те, що її система така, що вона не працює без під’єднання до загальної мережі, тому, коли чергова граната обірвала на вулиці дроти, я просто сприймав цю станцію як красиві декорації. Так тривало 30 днів, надії на звільнення вже давно пішли як діти в школу і задача стояла дуже проста — вижити. Панелі, водночас, допомагали збирати сніг і дощову воду — який же багатофункційний прилад!
І тут, пригинаючись від куль, прийшов Андрій, сусід і електрик з Азовсталі: дай, — каже, — одну панель, а краще дві на експерименти, бо може воно і вдасться. Та бери, — кажу, — все одно завтра все спалять (у вже мертвого сусіда на розі Каховського і Лазо ті панелі горіли майже красиво), але взамін ти мені скажеш, як зробити самому, бо легше мені вивчити естонську, ніж закон Ома.
День нема, два нема — приходить, несе два дроти і лампочку. Ото все ми почепили ще на одну панель, на дві третини перекрили її ковдрою (це такі нанотехнолоґії для реґулювання потужності) і дас іст фантастіш — лампочка засвітилась, акумулятор зарядився, телефон і ноутбук ожили, навіть вдалось помолоти зерна кави... Лампочка, до речі, потім згоріла, але відтоді щоранку ми ставили панель з ковдрою проти сонця, вдень переставляли, і вечір закінчувався вже на третьому місці.
А ще один сусід, Ігор, теж з Азовсталі, спитав за нагоди, нащо ми весь час провітрюємо ту зелену ковдру... Потім і він в нас заряджав свій павербанк. Короче, бачте, яка гарна штука — і воду дає, і електрику, і навіть підручник фізики примусила прочитати...
Немає коментарів:
Дописати коментар