1. Аналіз ситуації в Україні щодо реалізації доступу ЧСЧ до ВІЛ-профілактичних і соціальних проґрам
Починаючи з 1991 року всі ініціативи, спрямовані на соціальну, зокрема ВІЛ-сервісну, роботу із ґрупою ЧСЧ, виконувались в Україні винятково силами недержавних громадських орґанізацій, здебільшого в рамках ґрантових проґрам міжнародних донорських аґенцій. Українсь- кий політикум і уряд, а також орґани місцевого самоврядування не тільки не визнавали існування проблем даної соціальної ґрупи [1, 2], але навіть перешкоджали діяльності як відповідних місцевих, так і загальноукраїнських ЧСЧ-орієнтованих громадських орґанізацій [3, 4].
Профілактика серед уразливих ґруп визначена як один з ключових компонентів урядової «Стратеґічної концепції протидії ВІЛ/СНІДу на 2004-2011 рр.» та чинної «Національної проґрами зі СНІДу на 2004-2008 рр.» Стандарти мінімального пакету соціальних послуг для уразливих ґруп відображено в ряді законодавчих актів [5]. Ці документи відбивають ключові міжнародні принципи профілактики ВІЛ, такі як рівний доступ, захист прав людини, всебічний характер (не тільки надання медичних послуг), проведення роботи серед осіб одного кола та аутрич-роботи серед уразливих ґруп, інтерактивні, спрямовані на розвиток потенціалу підходи до просвіти, пропаґанди здорового способу життя та самопідтримку. Втім, в «Законі України про СНІД» згадується тільки підтримка профілактичних заходів серед СІН. «Національна проґрама зі СНІДу» включає заходи для «забезпечення доступу представників уразливих ґруп до цільових заходів проґрам з профілактики ВІЛ/СНІД/ІПСШ», але конкретно не визначає, на які ґрупи мають бути спрямовані ці проґрами, чи хто відповідає за ці заходи, яким чином послуги з профілактики будуть продовжуватися чи реґулюватися. Ці обмеження та невизначеність підкреслюють, що країні бракує всебічної національної політики з профілактики ВІЛ, яка б конкретно визначала напрямки профілактики ВІЛ та спрямованої на зміну поведінки діяльності як серед усіх ґруп, так і тих ґруп, яким найбільше загрожує ВІЛ-інфекція.
Тільки 2007 року під тиском Коаліції ВІЛ-сервісних орґанізацій, а також зважаючи на вимогу Ґлобального фонду з боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією, КМУ у «Загальнодержавній цільовій проґрамі забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки» [
6] зобов'язався був охопити ВІЛ-профілактичною роботою не менш ніж 60% оціночної кількості представників уразливих ґруп, серед яких у явному вигляді названо і ЧСЧ.
Згідно зі звітом «Комплексна зовнішня оцінка національних заходів з протидії СНІДу в Україні», підготованому незалежною ґрупою зовнішніх експертів у першому півріччі 2008 року на замовлення МОЗ та Національної ради України з питань протидії туберкульозу та ВІЛ/СНІДу [7], ЧСЧ є ґрупою, яка все сильніше страждає від ВІЛ. Напр., 2007 року було офіційно зареєстровано 48 нових випадків ВІЛ серед ЧСЧ, що складає понад третину від 158 випадків, зареєстрованих у цій ґрупі з 1987 року [8]. Існує думка, що реєструється значно менше випадків інфікування ЧСЧ, чим є насправді, тому що багато випадків залишаються недіаґностованими, чи реєструються за іншими катеґоріями контакту з вірусом.
Два послідовних опитування українських ЧСЧ [9, 10], виконані на замовлення МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІДу в Україні» в рамках проґрами дозорного епіднагляду другого покоління, продемонстрували загрозливу тенденцію до збільшення з часом поширеності ВІЛ у цій соціальній ґрупі. Так, в опитуванні 886 ЧСЧ у 2005 році частка ВІЛ+ склала 3%; за результатами опитування 1764 ЧСЧ у 2007 р. серед тих, хто робив тест на ВІЛ, було 6% ВІЛ+, однак 22% тих, хто робив тест, відмовились повідомити інтервьюерові свій статус. З огляду на психолоґічні особливості розкриття ВІЛ-статусу, цілком правдоподібним виглядає припущення, що частка ВІЛ+ серед респондентів коливається від 6 до 22%.
Поширеність ВІЛ (за даними дозорного епіднагляду 2007 року) серед ЧСЧ в чотирьох містах України була вищою, ніж вважалося раніше, і коливалася від 4,4% в Києві до 23,2% в Одесі.
Ці дані дозволяють припускати, що передача ВІЛ статевим шляхом серед ЧСЧ може мати значні обсяги, але є досі прихованою в Україні. Національні оцінки у зв’язку з ВІЛ у 2007 році виявили близько 41 000 випадків ВІЛ серед ЧСЧ, що є 10,3% всіх дорослих, які живуть з ВІЛ [7]. Отже, оцінки указують, що значна частина ЧСЧ, які живуть з ВІЛ, досі є недіаґностованою та незареєстрованою.
Нехтування цією ґрупою на державному і місцевому рівнях (уряд надає лише обмежену фінансову підтримку та здійснює профілактичні заходи тільки серед СІН та ув’язнених; проґрами профілактики для інших уразливих ґруп одержують підтримку винятково коштом зовнішніх донорів та виконуються неурядовими орґанізаціями, отже ці проґрами не є сталими з огляду на поточні методи фінансування) має наслідком виразний брак успіхів у роботі з ЧСЧ.
Так, загальна накопичувальна кількість ЧСЧ, які будь-коли отримували профілактичні послуги, на початок 2008 становила лише 10 000 чоловіків (доробок ґранту Першого раунду Ґлобального фонду), в той час як за низькими оцінками в Україні налічується до 177 000 ЧСЧ [11]. Охоплення, таким чином, є меншим від 6% консервативного рівня чисельності ґрупи. Такі низькі показники не можуть спричинити будь-якого впливу на епідемію в цій ґрупі, отже спроби розширити профілактичні послуги для ЧСЧ в Україні досі були провальними.
Навіть реалізовувані ЧСЧ-орієнтовані ініціативи неадекватні поступові епідемії, оскільки всі вони
· працюють не систематично, а час від часу (особливості ґрантового фінансування);
· є ґеоґрафічно незбалансованими — переважно Київ і 8 обласних центрів, про ЧСЧ менших міст і, особливо, сел навіть не йдеться;
· не надають послуг, які виходять за рамки конкретно пов'язаних з ВІЛ (клієнти, маючи різноманітні соціально обумовлені проблеми психолоґічного, юридичного, професійного плану тощо, не зустрічають розуміння цього, натомість стикаються із вузько-орієнтованими пропозиціями з розповсюдження презервативів і заяложеними гаслами безпечного сексу);
· не беруть до уваги структурних, вікових і ґендерних особливостей різних підґруп ЧСЧ, але орієнтуються на уявний збірний образ (наявні послуги в першу чергу спрямовані на ЧСЧ, які ідентифікують себе яко «ґеї», і здійснюється дуже мало заходів для ЧСЧ, які не вважають себе такими, але час від часу можуть вступати у високоризикові статеві стосунки).
В роботах останніх років західні дослідники, співставляючи новітню тенденцію до зростання кількості ВІЛ-інфікованих серед західноевропейських ґей-спільнот із двадцятип'ятирічним досвідом боротьби з епідемією, доходять парадоксального висновку [12], що вирішальною запорукою успіхів будь-якої ВІЛ-профілактичної діяльності є не залучення чужих даній ґрупі фахівців, а безпосередня участь представників самої уразливої ґрупи на всіх етапах здійснення відповідної соціальної роботи. В руслі цих рекомендацій донорські аґенції, які фінансово та технічно допомагають урядам нових незалежних держав, планують широко запровадити до усіх ВІЛ-профілактичних проґрам мобілізаційний компонент (тб. якнайширше залучення цільових ґруп до громадської активності та до прийняття рішень).
Всі виконані в Україні дослідження ЧСЧ як у контексті епідемії ВІЛ [13], так і в рамках правозахисного дискурсу [2, 4] продемонстрували велику незадоволену потребу представників цієї соціальної ґрупи у спеціалізованих послугах як громадських, так і державних структур, а також потребу в громадських ініціативах на подолання соціальної ізольованості та стиґми.
З огляду на це дуже амбітні плани з мобілізації ЧСЧ та, відповідно, з підвищення ефективності профілактичних втручань реалізуватимуться тільки за умови зміщення акцентів із вузько-медичних аспектів на розвиток комплексної соціальної роботи, спрямованої на відчутне зменшення гостроти широкого кола проблем різних підґруп ЧСЧ.
Якщо не відбудеться значних змін, спрямованих на підвищення якості та швидкості здійснення профілактичних проґрами для уразливих ґруп (зокрема для ЧСЧ), то Україна навряд чи зможе забезпечити універсальний доступ цих ґруп до послуг із профілактики, а також надання бодай мінімального пакету таких послуг.
2. Досвід Донецької області
Громадянська активність Донецької області як одного з найурбанізованіших реґіонів України була і є відбитком усіх особливостей — позитивних і неґативних — суспільного життя пострадянської доби.
На початку 1990-х одразу по скасуванні в Україні карного переслідування мужолозтва на хвилі громадського ентузіазму в Україні з'явилися були перші ініціативні ЛҐБ-ґрупи. Примітно, що всі вони створювалися по провінційних містах: Канів, Миколаїв, Луганськ, Маріуполь, Донецьк, Чернівці тощо. За дуже нечисленними винятками вони не ставили собі за мету здобуття громадських прав, але, будучи наступницями радянських «ґруп друзів», прагнули вирішення життєвих проблем своїх членів, головною з яких є пошук «собі подібних», тобто зменшення соціальної ізоляції. Власне найчастішим центром їхньої кристалізації були аматорські «служби знайомств». 1998 року тодішні успіхи українського «ґей-руху» були узагальнені в огляді [14]. Від того періода залишилося кілька цікавих нарисів [15, 16].
В 1994 році в Маріуполі почало діяльність «Представительство редакции газеты '1/10' в Украине» — неофіційна напівкомерційна ґрупа Володимира Сомова. Вона проіснувала аж до 2000 року, але так і не оформилася в зареєстровану орґанізацію — комерційну чи громадську. За той час силами Сомова кустарним способом (клей, ножиці, ксерокс) було випущено і розіслано три номери т.з. «Рекламно-информационного каталога», зроблено спробу участі в мережевому проекті «Славянской службы знакомств 'Славик'», підтримувалось доволі інтенсивне листування з ЛҐБ-людьми як Донецької, так і ін. областей України. Значно менше відомо про два неофіційних «бі-клуби» в Маріуполі: «Apogee-Апогей» на чолі із Віктором Шекулою та «InterFriendsClub». Ці ґрупи завзято уникали будь-якого розголосу, але діяли з 1996 р., влаштовуючи приватні вечірки для вузького кола своїх членів. Така діяльність лишилася на сьогодні в минулому. Разом з тим, в Маріуполі та інших містах області, за винятком її центра (Донецька аґломерація), через брак будь-яких спрямованих на ЧСЧ ініціатив у редукованому вигляді зберігаються залишки старої соціальної орґанізації гомо- та бісексуальних людей — вже згадувані «ґрупи друзів», що їх описав був 1997 року голандський антрополоґ Роберт Ооствоґельс [17].
Із одної такої ґрупи утворилося вельми ориґінальне об'єднання «Апостольска місія 'Восходящее солнце'» [18] (під Волновахою), яке було водночас реліґійним і сільським. Його лідери були чи не першими в області, хто не просто не приховував своїх відмінностей від решти населення, але відстоював своє право бути собою саме на селі, а не за умов міської анонімності. Зараз цю діяльність також припинено, а Льоня і Слава переселилися до Маріуполя, де більше можливостей заробляти на життя.
З 1999 по сьогодні в Донецьку є представник «Реґіонального інформаційно-правозахисного центра для ґеїв і лесбійок 'Наш світ'», а з 2004-го — також представник Всеукраїнської громадської орґанізації «Ґей-Форум України».
З 1999 року ініціативу ЧСЧ-орієнтованої діяльності в Донецьку перебрали на себе неспеціалізовані НУО, сформовані довкола медичних структур: «Українська асоціація планування сім'ї» (голова Донецького відділення — д.м.н., проф. Т.В. Проценко) і Макіївський міський БФ «Здоров'я нації» (голова Правління — начальник Макіївського міського управління охорони здоров'я О.Г. Теряєва). Остання, зробивши ставку не на СНІД, а на формування ЧСЧ-спільноти силами самих ЧСЧ, змогла стати на теренах області новатором і досягла певних успіхів.
Так, у 2004 році спільно з київським БФ «Фонд профілактики хімічних залежностей і СНІДу» за підтримки Проґрами Міністерства Великобританії з міжнародного розвитку «Здоров'я нації» виконало дослідницький проект [19, 20]. У звіт, однак, увійшли не всі результати — тільки стисло викладена якісна частина. Дальшу наукову розробку здобутки проекту дістали в статті [21]. Головним її досягненням є окреслення системи маскулінних ідентичностей пострадянських ЧСЧ: «плешка» (місце постійних сексуальних і соціальних контактів певної частини ЧСЧ) є одною зі значних реперних точок, відносно якої формується соціальна реальність ЧСЧ; із розпадом СРСР і внесенням у суспільну думку образів західних соціосексуальних ідентичностей система старих плешечно-центрованих ідентичностей — позитивні («плешечники»), неґативні («пристойні люди») і гомосексуально-неідентифіковані ЧСЧ («натурали») — зазнала значних змін і нині функціонує як мозаїчний конґломерат; за ознакою безпосередньої участі у знайомствах через плешку носії плешечно-центрованих ідентичностей можуть бути об'єднані в дві ґрупи: «плешечники» і «натурали» належать світові плешки, тоді як «пристойні люди» дистанціюються від нього; основні соціодемоґрафічні властивості ґрупи завсідників сучасної плешки не змінилися з радянських часів.
Закономірним розвитком цього став проект «Мережа Ресурсних центрів для чоловіків», що охопив два обласних центри — Донецьк і Луганськ. Основною його ідеєю було створення комфортного місця спілкування для різних катеґорій ЧСЧ без обов'язкового їх втягнення у ВІЛ- профілактичну діяльність (яка, однак, мала здійснюватися у фоновому режимі) — тобто створення чогось на кшталт «комьюніті-центра» [22, 23]. Залучення цільової ґрупи мало відбуватися головно шляхом аутрич-роботи. Разом з тим така інновативність не була позбавлена суттєвих недоліків:
· орґанізація-виконавиця не створила систему супервізії співробітників проекту на уникнення ефекту згоряння;
· орґанізація-виконавиця не розробила чітку систему вимог до якості праці аутричей, яким не було заборонено мати сексуальні контакти з клієнтами, вживання з ними алкоголю;
· до адміністрування проектом були залучені люди, чия неприхована відраза до клієнтів та аутрич-працівників вельми заважала ефективній праці;
· по закінченні фінансування місце, куди приходили клієнти, перестало існувати.
Ці проблеми мали закономірним наслідком зміни кадрового складу проекту, внаслідок чого сформувалися дві ініціативні ЛҐБ-ґрупи, які згодом перетворилися на дві громадські орґанізації: «Донбас-СоцПроект» (реєстрація 2007 року) і «Рівнодення» (реєстрація 2008 року), діяльність яких не є конкурентною з огляду на відмінності цільових ґруп і використовуваних методів. Унікальним надбанням громадської орґанізації «Донбас-СоцПроект» є не тільки широкі зв'язки із позадонецькими ґрупами та окремими активістами, але головним чином творча співпраця кваліфікованих наукових працівників.
Макіївський міський БФ «Здоров'я нації» є наочним прикладом того, що чужі даній соціальній ґрупі об'єднання громадян, беручись за ЧСЧ-орієнтовану діяльність, можуть, звичайно, послужити каталізатором створення нових ЧСЧ-орієнтованих ініціативних ґруп і орґанізацій, але саме по собі виконання ЧСЧ-орієнтованих проектів силами неспеціалізованих НУО не є стабільним і ефективним, оскільки нема мотивації іншої, ніж суто фінансової.
Крім згаданих недержавних і неприбуткових орґанізацій в Донецьку з 2000 року періодично робилися спроби бізнесового створення мінімальної інфраструктури дозвілля і відпочинку для ЛҐБ (дискотеки «Ґалактика», «Русский клуб», «ККК 'Донецк'» та ін.). Останніми роками активність такого плану зосереджується довкола Андрія Лівашова, який дуже прихильно ставиться до спільних заходів і не відмовляється від дієвої допомоги при впровадженні відповідних проектів.
Разом з тим, не можна не відзначити, що державний сектор — навіть СНІД-сервісна його частина — не надто переймався необхідністю взаємодії з представниками ЧСЧ. Перегляд всіх доступних через веб-сайт облдержадміністрації протоколів ОКР підтвердив це: в жодному з них ЧСЧ не згадуються, хоч — як показано вище — в Донецьку безперервно провадиться силами НУО така робота.
Однак є і приклади позитивних контактів. Так, 2000 року Донецький міський центр соціальних служб для молоді на пропозицію представника Центра «Наш світ» у Донецькій області запровадив до проґрами підготовки волонтерів міського телефону довіри для молоді питання гомосексуальних стосунків, у визначені часи на тому-такі телефоні працював волонтер для людей гомо- та бісексуальної орієнтації [24]. Більш близькими в часі (2007 рік) прикладами є домовленість «Донбас-СоцПроекту» із Дерматовенеролоґічною службою Управління охорони здоров'я Донецкої облдержадміністрації в особі Головного дерматовенеролоґа Управління к.м.н. І.В. Куценка про взаємну підтримку зусиль, а також із Маріупольським міським центром СНІДу в особі Головного лікаря П.М. Довгалевського.
Підбиваючи підсумки цього розділу, можна сказати, що в області існує цінний досвід, певні традиції і потенціал громадської ЧСЧ-орієнтованої діяльності; нині будь-яка ЧСЧ-орієнтована діяльність в області реалізується тільки в Донецьку, не зачіпаючи мешканців інших міст; проблемою є також нестабільність роботи із даною соціальною ґрупою, зумовлена як спорадичним фінансуванням, так і браком мотивації неспеціалізованих НУО.
3. Пропоновані шляхи зміни наявного стану речей
З усього вищевикладеного випливає, що на разі двома головними проблемами, які потребують активної участі як державних орґанів, так і громадського сектора (зокрема ЧСЧ-орієнтованих НУО) задля підвищення ефективності ВІЛ-сервісної роботи, є налагодження постійного контакту між собою (адвокаційний аспект), створення постійно діючого і незалежного від стороннього фінансування осередку для безпечного і комфортного спілкування різних підґруп ЧСЧ (територіальний аспект), розширення ВІЛ-сервісної ЧСЧ-орієнтованої діяльності за межі Донецька і Макіївки (мобілізаційний аспект). Громадська орґанізація «Донбас-СоцПроект», будучи першим офіційно зареєстрованим в області ЧСЧ-орієнтованим об'єднанням громадян, акумулюючи в собі потенціал висококваліфікованих наукових кадрів, десятирічний досвід такої діяльності та маючи авторитет серед представників даної соціальної ґрупи, пропонує:
а) ввести представника ЧСЧ-орґанізацій у склад ОКР, оскільки будь-які інші (не ЧСЧ-орієнтовані) НУО не є достатньо обізнаними зі специфікою даної цільової ґрупи. Це також буде корисним і з огляду на налагодження робочих контактів із фахівцями, які займаються проблемами інших уразливих щодо ВІЛ ґруп;
б) створити стабільне, незалежне від стороннього фінансування місце для безпечного і комфортного спілкування ЧСЧ. «Донбас-СоцПроект» просить ОКР підтримати його клопотання перед Донецьким головою про надання нам з комунальної власності приміщення в оренду на пільгових умовах (1 грн на рік) — згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статтями 19 і 21 Закону України «Про оренду державного і комунального майна», з метою сприяння діяльності громадських і благодійних організацій. Зі свого боку ми дамо деякі ресурси (кваліфіковані волонтери, сканер і компьютер із леґальним проґрамним забезпеченням) для функціювання цього осередку;
в) залучити до обговорення як загальних, так і поточних проблем ВІЛ-сервісної діяльності інші ЧСЧ-орієнтовані НУО, ініціативні ґрупи, а також індивідуальних активістів, шляхом проведення спеціального засідання МРГ. «Донбас-СоцПроект» може взяти на себе підготовку списку запрошуваних ЧСЧ-орієнтованих орґанізацій, ґруп і активістів.
Голова Виконавчої ради громадської організації «Донбас-СоцПроект» к.х.н. М.Г. Касянчук
Література:
1 Маймулахин А. Результаты опроса кандидатов в народные депутаты Верховной Рады Украины и его анализ // Наш мир. — 1998. — №4. — С.2-3; «Уважаемая редакция журнала 'Наш мир'» (письмо в редакцию от руководителя Секретариата ЛДПУ Бута Ю.А.) // Наш мир. — 1998. — №5. — С.4-6; Точка зрения экс-президента Украины на гомосексуальность // Наш мир. — 1999. — №9. — С.15.
2 Дискримінація за ознакою кохання: Звіт. — Київ: Нора-Друк, 2005. — 224 с.
3 Притеснение «Симоны» // Наш мир. — 1998. — №6. — С.30; Кравчук А., Маймулахин А. «Наш мир» не легализован // Наш мир. — 1999. — №8. — С.2-4.
4 Блакитна книга. Стан геїв та лесбійок у сучасній Україні (Звіт) / Центр «Наш Світ». — К.: Нора-принт, 2000. — 116 с.
5 Закон України «Про соціальні послуги» №966-IV від 19.06.2003; Закон України «Про захист прав споживачів» №3161-IV від 01.12.2005; Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» №2353-IV від 18.01.2005; Закон України «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії» №2017 від 05.10.2000; Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» №1972-XII від 12.12.1991; Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб»; Постанова КМУ «Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки» №264 від 04.03.2004; Постанова КМУ «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» №1895 від 10.12.2003; Розпорядження КМУ «Про схвалення Концепції реформування соціальних послуг» №178-р від 13.05.2007 р. Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України №293 від 17.06.2002; Наказ МОЗ «Про удосконалення добровільного консультування і тестування» від 19.08.2005 №415. Зареєстровано в Мінюсті України за №1404/11684 22.11.2005; Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України, затверджений наказом Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту №1965 від 09.09.2005.
6 Про схвалення Загальнодержавної цільової програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, до- гляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки // Розпорядження КМУ №728-р від 21.05.2008. — Київ, 2008. — 5 с.
7 http://unaids.org.ua/evaluation/users
8 ВІЛ-інфекція в Україні. Інформаційний бюлетень №29 / А.М. Щербінська, Л.В. Бочкова, Т.В. Шкурко та ін. — К.: МОЗ України, 2008. — 45 с.
9 Моніторинг поведінки чоловіків, які мають секс з чоловіками, як компонент епіднагляду другого покоління. Аналітичний звіт / Л. Амджадін, К. Кащенкова, Т. Коноплицька, О. Лисенко та інші. — К.: МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», 2005. — 60 с.
10 Моніторинг поведінки чоловіків, які мають секс з чоловіками. Аналітичний звіт за результатами опитування / О.М. Балакірєва, Т.В. Бондар, М.Г. Касянчук, Є.Б. Лещинський. — К.: МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», 2008. — друкується.
11 Оцінка чисельності груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ в Україні / О.М. Балакірєва (гол.ред.), Л.М. Гусак, Г.В. Довбах та ін. — Київ: МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», 2006. — 28 с.
12 Wheeler D.P. HIV and AIDS Today: Where Is Social Work Going? // Health & Social Work. — 2007. — Vol.32, Iss.2. — P.155-157.
13 Касянчук М., Шеремет С., Лещинський Є. Чоловіки, що мають секс із чоловіками, у дзеркалі соціолоґічних досліджень проблеми поширення ВІЛ/СНІДу (огляд досліджень, проведених в Україні в 1997–2006 рр.) // Укр. соціум. — 2007. — №3(20). — C.32-43.
14 Маймулахин А. Гей-движение на Украине (Обзор) // Наш мир. — 1998. — №5. — С.14-19.
15 Ребров И. Донецкие геи // Наш мир. — 1998. — №6. — С.6-7 (перепечатка из газеты «Донбасс-неделя», 06.06.1998).
16 Лещинский Е. Ничего не понимаю или грустные заметки на манжетах // Наш мир. — 1999. — №9. — С.9-10.
17 Assessment of high-risk sexual behavior in Donetsk, Dnepropetrovsk, Lviv and Kherson, Ukraine. First draft report / R. Oostvogels // IPPF, 1999 (не опубліковано, автор дякує співробітникам Британської Ради в Україні за надану можливість познайомитись із цією працею).
18 Апостолькая миссия «Восходящее солнце» // Наш мир. — 1997. — №3. — С.21; Маймулахин А. Друзей изменит мир! // Наш мир. — 1997. — №3. — С.32-37.
19 Мужчины, имеющие секс с мужчинами. Оценка ситуации в Киеве и Донецкой области / БФ «Фонд профилактики химических зависимостей и СПИДа». — К.: ООО «Конус–Ю», 2005. — 136 с.; Зікратий Ю., Микитюк М., Банас О. Чоловіки, які мають секс із чоловіками: цінності та моделі поведінки // Соціальна політика і соціальна робота. — 2005. — №2(30). — C.53-62.
20 Касянчук М., Лещинський Є. Ґрафіті як елемент гомосексуальної субкультури. www.kasianczuk.hotmail.ru/varia/ graffiti.htm
21 Касянчук М.Г., Лещинський Є.Б. Аналіз соціальних ідентичностей чоловіків, які мають секс із чоловіками, в ук- раїнському суспільстві (на прикладі Донецької області) // Укр. соціум. — друкується.
22 Оглянитесь! Мы такие же, как вы! (сборник тематических материалов). — Макеевкка: Благотворительный фонд «Здоровье нации», 2006. — 32 с.
23 Лещинский Е., Тароянц А. Проект «Сеть Ресурсных центров для мужчин в Донецкой и Луганской областях». От- чет о проделанной работе. — Макеевка: Благотворительный фонд «Здоровье нации», 2007. — 52 с.
24 Телефон доверия для геев и лесбиянок в Донецке // Наш мир. — 1999. — №9.
