Дещо про сімейну історію

У мого діда були покалічені руки — бракувало кількох пальців. Коли я питав бабцю, чому — дитині ж цікаво — вона неохоче говорила щось там типу «виробнича травма» (працював він все життя на Азовсталі майстром), без подробиць. Жили вони у великому будинку, вона була домогосподинею — тобто аж до самої смерті його зарплата і пенсія були єдиним джерелом прибутку спочатку для п’ятьох, а як дочки поодружувались, то для двох.

Бабця часто розповідала про німецьку окупацію Маріуполя та завжди дорікала дідові тим, що він їздив по санаторіях, а її не брав. Завод оплачував. Коли дід помер (а це ще був СРСР), завод забезпечив труну. Мені це здавалось природним — бо ж все життя працював там. Потім відійшла бабця. І от, в один з моментів (я вже був в аспірантурі) я в маленькій заводській многотиражці побачив знайоме, з нашого альбому, фото діда. Помилки бути не могло — в підписі його прізвище та й завод той самий. У статті поруч йшлось про Спротив окупації, частиною тої законспірованої диверсійної групи на заводі був Ципишев Іван Прокопович, який в одній з операцій втратив пальці. Загадка розкрилась. Я побіг в наш музей, мені підтвердили, дійсно — таке було і такий в списках Спротиву стоїть і йому як ветеранові були оті всі пільги, як прижиттєві, так і посмертні. Тоді я мало не образився на вже покійну Віру Данилівну: ну хіба не можна було сказати, що це не «виробнича травма»! Я б гордився дідом-героєм! А потім я подумав, що мабуть ці часи не були тими, які хочеться згадувати: тяжка праця, три дитини, щоденний страх, що він не повернеться... Гордитися я можу і так, власне горджусь. Я знаю, бути героєм генетично не передається (хіба деяка схильність до авантюр), але десь у глибині душі ховається віра в те, що сучасний спротив був би неможливий без того.