У маленькому селищі на північному заході 1 травня 2016 року не було аж так тепло, як сто років тому в Сараєво […] Погода була хмарною, дощило та було мрячно, але на невидимих в таку погоду вулицях юрмився народ. Мандрівники пішли туди, звідки долинали гамір і музика. На автобусній зупинці біля цвинтаря грав духовий оркестр. На великій стоянці відразу за зупинкою було збудовано трибуну, яка нагадувала гігантський п’єдестал для чемпіонів олімпійських ігор, на цьому п’єдесталі вони отримують з честю виборені медалі. Однак тут не було жодного чемпіона. На найвищому щаблі стояв, ледве тримаючись на ногах, майже столітній скорчений дід. Вся його грудь блищала золотом орденів і медалей. Якби трохи молодші старуни на нижчих щаблинках не тримали його, то тягар жестяних орденів напевно поклав би немічного прямо носом на землю.
«Це, мабуть, якась вистава просто неба», — здогадався Томас, — «здається, вони пародують першотравневий парад радянських часів».
Мандрівники в часі сховались за рогом збудованого ще в кам’яному віці паркану кладовища та слідкували за подіями на стоянці. Через вулицю, прямо навпроти зупинки, стояла школа. Її будівля здавалась мандрівникам знайомою, адже в їхньому світі вона теж була школою.
У мить, коли оркестр замовк, загуркотіли барабани та відкрились головні двері школи, звідки вийшли, маршируючи, святково вдягнені діти. На всіх були білі сорочки та гаряче-червоні краватки. На хлопцях були сині штані, на дівчатках — юпки в клітинку. Діти шикувались перед школою, більші зпереду, менші ззаду. Вийшовши зі школи, всі покрокували через стоянку в бік трибуни. Той клас, який доходив до трибуни, зупинявся, ставав струнко і на повні груди кричав «Служу Радянському Союзу!».
Дід, що стояв на постаменті, махав їм та ворушив губами так, ніби хотів щось сказати. Хоч обов’язкові слова були відомі, в крику вони ставали нерозбірливим гавканням. Далі до трибуни марширував наступний клас.
«Ти певен, що це пародія?», — спитав Керт Томаса. — «У старих фільмах я бачив піонерські паради і мені здається, що тут справжнісінький парад».
«Слава полеглим героям!», — прокричав наступний клас. Після того, як всі класи пройшли, діти рушили на Паркову вулицю. Там, у кінці, стояв пам’ятник полеглим у Другій світовій війні. Анетт, Маріліз, Керт і Томас стали в хвіст колони. Це було легко, адже тепер до школярів долучились інші поселкові в піонерських краватках.
У кінці вулиці мандрівники здивувались ще більше. На тому місці [...] височів білий мармуровий обеліск, увінчаний червоною зіркою. Зліва і зправа від обеліску лежали квіткові грядки, перед якими стояли у почесній варті озброєні автоматами солдати. Всі люди, які проходили повз обеліск, зупинялись і схиляли голову. Мабуть, вони взаправду хотіли віддати шану полеглим героям. Але кожний, хто схилив голову, отримував від солдата зелений папірчик.
Одного юнака, який пройшов обеліск і не схилив голову, озброєні вартові повернули назад та прослідкували, щоби він десять разів підряд глибоко вклонився. Вони записали його ім’я та не дали йому папірця.
Дійшла до мандрівників у часі черга минати обеліск.
«Що нам робити?», — поцікавилась Маріліз.
«Вклонитись, звичайно», — відповіла Анетт, — «Диви, вони не жартують!»
Юнаки та юнки зупинились перед обеліском, вклонились до землі, отримали свої папірці та пішли далі. За кілька метрів вони повернули праворуч та рушили паралельною вулицею назад до автобусної зупинки.
На лівому боці вулиці, там-таки, де мандрівники в часі сподівались побачити руїни крохмально-сиропного комбінату, височіла велика будівля. На її останньому поверсі тріпотів великий плакат «П’ятирічку за чотири роки!», а під ним трохи менший «Кожній радянській людині — літр сиропу в рік!». Біля входу на фабрику красувалось велике зображення, в якому впізнавався Ленін. Під ним стояв текст «Ідеї Леніна живуть і перемагають!»
«Мені здається, ми потрапили в Радянський союз», — сказала Анетт.
«І це в 2016 році!», — додала Маріліз.
«Це означає, що в цьому світі Естонія не стала незалежною», — підсумував Томас.
Немає коментарів:
Дописати коментар