Про Кіборгів або другий день після фільму

Отже, майже тримісячна епопея завершилась. Ну, епопея — надто пафосне слово. В процесі неперервного останнім часом стимулювання місцевої української громади, а особливо її лідерок, у нашої групи «Хіпстери в вишиванках» народилась ідея зібрати людей на фільм. На «Кіборгів», адже ми ще самі не встигли піти, адже він легально доступний, адже ми живемо з цим душею попри фізичну віддаленість. Нуачо, — сказал ми, глянувши в офісі на свої ноути та проектори, — як два пальці!

Але ж королівство малувате — ну скільки ми посадимо тут людей? Ґіґантоманія — наше всьо, бо душа звикла до реґіональних проектів, а не те щоби десь там в печерах утрьох над варениками молитись. Я написав про ідею Tarmo, він одобрив, але спросив про права на фільм. Я, людина з Дикого поля, не відразу второпав, що йому йдеться про великий екран. Пані Natalya була поділилась контактом, так ми познайомились з Ivanna і вона дружньо погодилась на некомерційний показ у Таллінні… Нарешті процес добіг логічного кінця, дату призначено, подію у ФБ створено, людей запрошено.

Ми, звичайно, знали, що на безкоштовну подію люди прийдуть, але щоби за 3 дні понад 70! І щоби серед них були не тільки українці, але й естонці, білоруси, чеченці та місцеві росіяне! До речі, посольство попри пряме запрошення вирішило не йти — досі, мабуть, годинник на своєму сайті ремонтують.

Тепер про сам фільм. Я його дивився, з одного боку, як донецький — наші теж були в залі. Але й намагався поставити себе на місце людей, які існують поза українським контекстом. З першої точки зору всьо якщо не ідеально, то принаймні дуже добре — про це написали і Elena German, і Liubov Laur.

А от з другою роллю є проблеми: (1) субтитри, звичайно, передають не всі деталі — наприклад, оппозиції російської та української мов, хоча для місцевих російськомовних ця оппозиція була — вони казали, що українську частину діялоґів на слух не розуміли і звірялись із текстом; (2) контекст освіти — люди з-поза України, звичайно, не відчувають прихованих смислів, коли, приміром, в кінці зазвучав реп на слова Шевченка, бо у них в школі Заповіту просто не було; (3) недонецьким, тим більше неукраїнцям з фільму неясно, в чому полягає значення того аеропорту і чим закінчилась вся історія. Іншими словами, фільм настільки насичений українськими реаліями останнього часу, що стає складним для розуміння неукраїнцями.

Разом з тим, емоції захопили публіку. В певному сенсі це зрезонувало з колективною пам’яттю естонців, а в дискусіях після фільму можна було хоч трохи пояснити контексти.

Ще раз дякую всім причетним до організації та людям, які прийшли, дивились, плакали та питали.
Читать далее

О грекоцентризме. Тбилиси

По наводке коллеги пошёл в музей — два евро суть мелочи жизни. К слову, музей слегка бестолковый: экспонатов много, но сюжета нет, освещение такое, что освещает не экспонаты, а спину тебя любимого, толпы каких-то галдящих англодедушек и немкобабушек, да и туалет бы не мешало чистить… Ну то таке. На втором этаже, собственно, самом интересном, встретили меня тачки.

Надпись гласила, что этим почерневшим громадным колёсам свыше 5 тысяч лет. Впечатляет. Скрипим дальше: древняя древность (8–4 века до н. э.), бронзовый век (4-2й), железный (2-1й)… Кувшины, фигурки, украшения… В какой-то момент я совсем потерялся в потоке времени, но Клио подала мне помощь: а что в это время происходило в Элладе? — подумал я. Бронзовый век, Парис похищает Елену, Агамемнон плывёт к Трое, ссорится с Ахиллом, его возлюбленный Патрокл погибает… Тесей борется с Минотавром… Ясон плывёт в Колхиду, а Медея, разъярённая его изменой, убивает их детей… Так вот на какой тачке ездила Афина!!!

Быстро сама в колесницу к Тидиду восходит богиня,
Бранью пылая; ужасно дубовая ось застонала,
Зевса подъявшая грозную дщерь и храбрейшего мужа.

Всё — олимпийцы снова помогли мне восстановить порядок в мыслях. Уже потом был стенд классической эпохи: милый Ганимед, римские масляные лампы, театральные терракотовые маски и Антиной — такое уютное, такое знакомое детство Европы.
Читать далее

Моя сирна історія

Навіть на тлі загальної радянської бідності наша сім’я була не була заможною: мати — молодший інженер із зарплатою в 150 рублів; все, що було з ознак «інтеліґенції», — книжки, яких дійсно було багато, і науково-популярні журнали. Наш харчовий раціон складався з хліба, картоплі, макарон, молока та всяких кефірів-ряженок-ар‘янів (навіть вершки були чимсь незвичним), вареної ковбаси або курки, яєць, капусти, моркви та яблук з дідового городу. Інколи з’являвся майонез. Звичним також були масло, марґарин та олія.

Папа з моїми оцінками бідності не згоден, адже він одружувався не стільки з кохання, скільки з огляду на свою ще більшу бідність — тобто йому здавалось, що Люда, моя мама, живе в багатстві…

Але я відхилився.

Сири з‘являлись рідко: маленькі скибочки, які з придиханням називались «голландськими», а мені здавались якимись ніякими, не такими як ковбаса 🙂 або солодкі сирочки. Під час Перебудови і загальної руїни, коли маму звільнили і вона пішла в кондуктори, а потім на ринок торгувати, ми попри скрутні роки змогли собі дозволяти більше і сири стали з’являтись частіше, але мама завжди брала оті всякі типу «голландські» — мабуть через те, що раніше це була якась розкіш.

Наступний етап — після аспірантури, коли мій коханий Саша купував всякі незвичності: з пліснявою та без, м’які і тверді, гострі і лагідні… Мама так і не звикла до цього, вона трималась отих зі своєї молодості. І от недавно я в Литві спробував їхній твердий джуґас. Поки що він мені смакує краще. Звісно, решта нікуди не ділась — прямо зараз я приніс з Призми ціле багатство для бідної радянської дитини: п’ять різних сирів з різних країн, але не втримався — почав з Литви
Читать далее

Трудова

Лето 14-го. ИнФОУ. Уже принято решение эвакуироваться из Донецка. Иду в наш отдел кадров. Единственная Оксана под звуки канонады оформляет документы, достаёт из железного шкафа самое главное сокровище — трудовую книжку, заведённую ещё в 1995-м и с тех пор не покидавшую этого шкафа. Отдаёт мне. Для неё это была уже привычная операция — уезжал не только я. На выходных я забираю кое-какие реактивы, свои два бойлера, стол, лампу, мультиварку, авторефераты и книги, еду через блок-посты грузовиком в Мариуполь. Обживаюсь на улице Трудовой. Понадобилась ли эта трудовая? — Меня приютил на три года Мариупольский университет. В Таллинн я тоже её взял. Скорее просто как воспоминание. Это, когда-то хранимое в железном шкафу сокровище, лежит теперь в папке с другими бумагами из прошлого
Читать далее

Вовки і архаїка

Надвечір читав був лекції акад. Залізняка (до речі, дуже раджу) про санскрит, систему російського наголосу, і мимоволі згадував свої перші враження з першого ж заняття естоської понад рік тому. Наступного дня, коли наша естонка Галя запитала в мене, як то було, сказав: «не ображайся, це лише суб’єктивізм, але в моїй уяві завили вовки темною ніччю в зимовому лісі — така архаїка! Латинські десяток значень аблятиву і багатий вокалізм санскриту як живі перед очима стали!» Тепер-то я знаю, що насправді уральські мови є відносно молодими в порівнянні з індоєвропейськими, а серед них естонська — чи не найбільш модерна, так що ще питання, де вовки голосніші. Але менше з тим. Тоді далі я мимоволі почав порівнювати російську з українською, бо це тільки в шкільному підручникові є шість російських падежів, а насправді їх чи не п‘ятнадцять — і зокрема ті локативні, якими так жахають уяву нещасних імміґрантів у підручниках з естонської. В російській, на відміну від української, вони є живою розмовною нормою (почути «домой» можна в звичайному міському побуті, почути «домів» можна хіба від дуже освіченої людини в особливому контексті — або в діялектах). І, читаючи Залізняка, я дуже тішився тим, що ці аматорські почуття були вірними — російська є значно архаїчніша від української: вовки виють, старі смереки в темному лісі скріплять від вітру, хмари крадуть місяць, падає сніг…
Читать далее

Про шкоду інтернету

Якось, спекотним маріупольським літом, після другого курсу університету я нудився дома на сьомому поверсі будинку 88 на Машинобудівельній. Край міста, вікна виходять на поля, телевізор крім серіалів нічого вдень не показує. Книги з власної бібліотеки перечитані, піаніно вже задовбало не тільки сусідку знизу, але й моїх кішок… Нудота така страшна, що залишається тільки спати на старому дивані обличчям до гдрівського килиму. Але свого часу давно чекали дві книжки — колись, класі в п’ятому школи папа подарував мені Лідію Вінічук — гарний переклад відомого польського самовчителя латини.

Мама, яка завжди ревнувала, відразу тоді десь купила простенький підручник медичної латини для фельдшерів… оті дві книжки чекали на полицях. Et lux facta est — я взяв тоншу, мамину, сів задравши ноги на лоджиї, et incepi: -a/-ae, -us/-i, -is/-is, -us/-us, -es/-ei; recipe ut fiat pulvis, satur venter bene dignoscit… Duo menses studebam librum istum, dum aestum finitum’st. Але все добре закінчується, закінчився і підручник. Я пишався, адже в школі я вважався мовно-тупенькою дитиною — що взяти з хіміка крім якоїсь травки-отравки? Десь узимку прийшла черга на папину книжку…

Навесні четвертого курсу одногрупник невідомо нащо притягнув на лекцію підручник польської. Я його помацав, засумнівався, пішов до шефа питати (він знає багато мов, зокрема польську), той в свому директорському кабінеті хмикнув, але показав як читати і ще процитував з його дитинства związek radziecki to wielka potęga та nie pieprz pietrze piepszem wieprza… Зрозуміло, що літо вже хоч і було спекотним, але аж ніяк не нудним, попри той самий гдрівський килим. Інтернету ще не було. Потім якось Максим Малыгин взяв з бібліотеки підручник зі староґрецької — вау, які цікаві закорючки! щоби привчити себе до них (не до граматики, тільки до письма), потрібні були окремі зусилля.

Вже потім, після аспірантури, поки хтось купався в морі, я на пісочку сидів з підручником Славятинской та намагався вбити в голову, чим аорист від перфекту та імперфекту відрізняється… Про всякі дотичні теми на кшталт інтерлінґви та старослов’янської мовчу — то як маленький адюльтер, провітрився і додому. А потім в Інститут прийшов Інтернет… пошта, аська, інші цікаві місця, фб зрештою… — ніякого проґресу, сама деґрадація і аристократичне шампанське зранку.

Так тривало ще донедавна — лежиш собі в центрі диґітальної країни, килима однак нема, спеки теж, і тупо чекаєш, чи поміняються новини в інтернеті. Сумління мучить, але фб як травка-отравка чи ота шалена бджілка від рошену — ніби ще п’ять хв тому кульок був, а вже нема, куди воно лізе?!? Мабуть, не один я тут так страждав, бо з’явилась на телефоні маленька програмка, яка заміняє і лоджию, і рошен, і фб зрештою — et vidit deus quod esset bonum: вчи собі слова і фрази, бався, бо hominis est грати. Шкода тільки, що там латини нема! Або грецької! Або санскриту! Але естонська — перша неіндоевропейська для мене — прямо як латина заходить, ut impleatur domus mea. Інтернет не тільки шкодить, але й авксилію дає

Читать далее

Майдан в Ереване

«Знаете, Максим, мы придавлены нашей древностью, — сказала мне в прошлом году мудрая армянка, — мы пережили так много всего за тысячелетия, что ничему не удивляемся и не верим». Что я мог этому противопоставить? Тогда я не знал. Теперь знаю: в Армении идёт революция, пока ещё бескровная (дай бог!), до этого был Электрический майдан, а ещё раньше — замученная российским солдатом семья, когда вышел на улицу весь город… Всё как у нас — Налоговый и другие майданы, Врадиевка, сожжённая заживо Оксана… Наверно, Украина тоже долго была придавлена своей древностью и уже ничему не верила и ни на что не надеялась. Но случилось чудо и чудовище бежало. Я ежедневно смотрю стримы из Еревана, как смотрел стримы из Киева. Смотрю одновременно с восторгом и слезами. Пусть вам повезёт!
Читать далее

Сказка — ложь

Когда я только приехал в Таллинн, я думал: боже, куда я попал? — в сказку, наверное: избушки на курьих ножках (офис наш был возле Кристины) и рожи русские! (не в том смысле, что идентифицируют себя так, а в том, что строение костей лица такое же, как в каком-нибудь Петербурге).

Это уж потом я вспомнил, что север России населён русифицированными финно-уграми: вот-эти-все кокошники принадлежат уральским народностям, а известные с детства бабы-яги, кикиморы и прочие милые персонажи суть вольное пушкинское изложение финно-угорской мифологии.

Украинцы, поляки и беларусы, впрочем, литовцы тоже, совсем не так выглядят: фигуры более коренастые, лица более круглые, менее скуластые… писаный парубок вообще больше на турчонка похож… (если что, ровно половина моей крови приехала в Мариуполь из-за Урала в начале XX века).

Так вот, смотрю намедни старый мультик «Ивашка из дворца пионеров» — тот, который под простоквашкой. Это так забавно, интерпретировать его в свете изложенного: Бабка-ёжка, хтонический финно-угорский персонаж, посылает гусей за упитанным мальчиком для утех телесных. Гуси, проведя кастинг, выбирают не худенького скрипача (а кто у нас на скрипке играл в Одессе?) и не девочку-балерину (бабка вполне ясно указала на предпочитаемый гендер по вызову), а коренастого, круглолицого и — внимание — брюнетистого пионэра с руками из плечей, к тому же IT-шника. Мальчик связывает бабку (извращенец!) и устраивает в доме групповой дебош с котом-баюном, кощеем и змеем-горынычем (тут вообще всё смешалось — восток, запад, юг и север). Бабка остаётся без квартиры и со сломанной микроволновкой. Пионэра-дебошира гуси депортируют на историческую родину.

Иными словами, финская русоволосая архаика нуждается в молодой украинской рабочей силе, привозит её, но что-то пошло не так и эту коренастую брюнетистость гусь-самолёт отвозит, откуда взял… Так советским детям рассказывали краткую историю и современные реалии рабочей миграции из Украины в Эстонию
Читать далее

Пороблено

У одного з друзів у стрічці прочитав, чим відрізняються російські домові та естонські kratid — перші самі заводяться в смітті, інших створюють зі сміття та трьох крапель крови на шкоду сусідам.

Отже, проста логіка: якщо в одному місці це саме з’являється невідомо звідки, а в іншому це цілеспрямовано створюють, то з великою імовірністю можна твердити, що в першому воно з’явилося з другого. От же ж підступні естонці: тишком-нишком засилають капосне сміття на велику і ужасну росію! А ще їм бойові мольфари з Миротворця помагають! Пороблено!
Читать далее

Ласкаво просимо додому

После ежедневного урока эстонского мой телефон скрупулёзно выдаёт мне число выученных слов. Говорит, уже тысяча. Не знаю, не знаю — в голове дивно звенящая пустота. Впрочем, когда на втором курсе, сидя на лекции по физике, я зубрил латинские глаголы, а на третьем в электричке — польские стихи, пустота была такой же. Дзынь-дзынь. Через много лет после этого я впервые оказался в Польше. В голове что-то щёлкнуло и было видно, конечно, что зверушка не местная, но очень даже говорящая. Так и хочется представить: приезжаю я лет через двадцать опять в Таллинн…
Читать далее

Немного статистики

Подмывало меня написать это по-украински, но я мужественно себя преодолел 🙂

Итак, посмотрел я на свои ФБ-посты за прошедший месяц с точки зрения языка. Во внимание принимались только те, где я хоть что-то написал (т. е. если это был заурядный перепост без пояснений или безмолвная фотография, то это не считалось); там, где было два языка, учитывался только язык моей мысли (например, если я привёл цитату на английском, но сопроводил её своей фразой на русском, то учитывался пост как русский); в анализ также не вошли мои реплики под чужими постами — и найти сложно, и широкая палитра языков, в том числе хабал на эстонском.

Что получилось: с 28 февраля по 30 марта (не считая вот этого) я разместил на своей страничке 46 своих текстов разной длины и вежливости. Из них 30 на украинском, 15 на русском и один малюсенький на эстонском.

За тот же самый (день в день) период прошлого года: те же 46 текстов (графоман Вы, однако, милочка), но картина обратная — 35 на русском и 11 на украинском.

Ergo: elagu Eesti! Ніхто не врятує неньку, крім послідовних естонців
Читать далее

Об уровнях

В связи с переездом в другую страну в сознательном возрасте пришлось разбираться, что означают категории владения иностранным языком — все эти A2, B1 etc. Но примерно разобравшись на своих же шишках, я задал вопрос: вот врачи, к примеру, учат латынь, и...? Какую бы категорию они сдали, если бы к ним заявилась Языковая инспекция? (Есть в Эстонии такая милая контора, которую боится даже жена бывшего президента — не знаешь язык в объёме, требуемом твоим контрактом? — в сад!)

Ну так вот, врачи, юристы и обычные филологи (которые не латинисты) — А1, уровень выживания в воображаемом Небесном Граде (salve, vale, recipe, misce da signa и, главное, улыбаться мандибулой).

Римо-католическое духовенство и специалисты по философии античности — от A2 до B1, уровень простой беседы в Канцелярии Св. Петра (o domine praestantissime, auxilium peto quaeroque,тоже улыбаемся, главою помаваем и глаза повыразительней).

Филологи-классики — по-разному, иногда даже C1, уровень университетски образованного носителя (на приёме у Пётра декламируем arma virumque cano, si taceam philosophus videar, очи горе и веночек чтоб не упал с ушей)...

Пойду, пожалуй, подучу Вергилия
Читать далее

Про пріоритети в діяльності діаспори

І в нашому маленькому опитуванні, і під час недавньої публічної дискусії яскраво проявились дві точки зору на функції діаспори (принаймні української, принаймні в Естонії — про інші країни казати не можу).

Перша точка зору: задачею діаспори є збереження ідентичності людей, які географічно відірвані від землі своїх предків.

Друга точка зору: задачею діаспори є адаптація новоприбулих до країни.

Очевидно, ще є і третя задача, яка тут не артикулювалась, однак de facto є — суспільно-політичний зв’язок між країною предків і країною перебування.

Залежно від розміру та впливовості діаспори, а також від інтенсивності міграційних процесів між «старим» і «новим» світами, буде мінятись питома вага цих задач.

Наприклад, Канада — українська діаспора є дуже давня, значна за обсягами, але приток нових людей з України є відносно невеликим. Крім того, країна предків довгий час була окупована і культурний зв’язок був мінімальним. Отже, основним пріоритетом був перший — збереження ідентичності  навіть розвиток культури. З відновленням Україною незалежності відновились і культурні зв’язки, збереження ідентичності збереглось (даруйте тавтологію), але додався сильний компонент допомоги.

Естонія — маленька країна, тому діаспора, хоч і нечисленна в абсолютних цифрах, помітна сама по собі, навіть на тлі громадної російської. Є тільки одна проблема: близькість до титульної нації колишньої імперії призвела до практично повної асиміляції з російською діаспорою. Українськість sensu stricto обстоюють нечисленні віддані своїй справі люди. Саме тому (усвідомлення небезпек асиміляції) зумовлює теж акцент на консервацію зовнішніх, майже ритуальних і домодерних ознак ідентичності — те, що один з респондентів охарактеризував як культуру традиційного українського села. Звичайно, за таких малих людських ресурсів питання про розвиток навіть не стоїть. Разом з тим, оскільки організації української діаспори в Естонії з’явились відносно недавно (30 років тому), то від початку значним був компонент допомоги Україні, а з початком війни він (в контексті фінансування) вийшов на перше місце.

Однак, Естонію від Канади відрізняють не тільки розміри — сюди поїхали заробітчани, як бідні, які лізуть правдами і неправдами, так і забезпечені, які знаходять тут гарну оплату своїй високій кваліфікації та підприємницькому хистові. Чи будуть вони брати участь у музейних заходах зі збереження? — Радше ні, бо бідним нема коли співати з інтелігенцією, а забезпеченим цей оживший музей цікавий хіба на один-два рази. Вони, звичайно, можуть брати участь у зборі допомоги. Час від часу. Всьо.

В цьому, на жаль, криється небезпека. Точніше, вона вже знайома — не бачачи особливої користі від українських організацій і будучи отруєною пост-колоніальним почуттям спорідненості з росіянами, вони легко знаходять шляхи до адаптації в країні через російську діаспору: вона мовно і культурно здається ближчою за естонців. Отже, нечисленні українські активісти втрачають потужний людський ресурс для своїх організацій, а ватна біомаса натомість поповнюється: «какая разніца? І так поймут». Так відроджується імперія

Читать далее

Seesama Bach

Kahekümne esimesel märtsil on Bachi sünnipäev, seesama ainus Bach. Muidugi, neid oli palju, see oli terve muusikute dünastia ja mõned veel, aga mul on ainus Bach, kes oli sündinud aastal tuhat kuussada kaheksakümmend viis.

Mulle tuleb meelde minu kuues klass. Kool korraldas Krasnodonisse ekskursiooni (see reiss kestis Mariupolist mitu tundi sõitu bussiga ja öö seal hotellis). Reisile võtsin ma oma füüsika õpiku. Ja siis, teisel päeval, enne tagasiteed viis õpetaja meid kohvikusse lõunastama. Baarilaua kohal töötas valjusti, nagu alati, teler. Miskipärast sel hetkel ei olnud seal tavalisi tervitusi «Lenotškalt kõigile, kes teda tunneb». Jookses film ja süžee järgi üks balti mees jätab hüvasti enne rindele minekut ning mängis öösel tühjas kirikus orelil Bachi. See muusika jälistas mind.

Pärast, tee Bachi juurde oli väga pikk ja aeglane, sest tol ajal ei olnud YouTube, oli raadio, teleriga või heliplaadid helilintidega. Esimene oli äraarvamatu, teine — kallis ja mitteportatiivne. Aga sihikindlus võidab kõik — isegi praegu minu kodus Mariupolis kahe riiuli peal seisavad täpselt sorteeritud vinüülplaadid ning magav plaadimängija on valmis igal hetkel lapsepõlve meenutades uuesti mängima

Читать далее

Тот самый Бах

21 марта, день рождения Баха. Того самого, одного. Хоть их было очень много — целая династия музыкантов и ещё несколько других — просто Бахом является один, родившийся в 1685 году.

Я вспоминаю свой шестой класс. Школа повезла нас на экскурсию в Краснодон (это несколько часов езды на автобусе с ночёвкой), я взял с собой учебник физики (как же ещё отдыхать!). И вот, второй день, перед обратной дорогой нас завели в какое-то кафе на обед. Над барной стойкой как обычно гавкал телевизор. Почему-то именно в тот момент там не было дежурных приветов от Леночки всем кто меня знает. Шёл фильм и по сюжету — начало войны, балтийский мужчина прощается перед уходом на фронт и в пустой церкви ночью играет Баха — звучащая музыка полностью сковала меня.

Начался медленный путь к нему. Тогда не было ютуба, было либо радио с телеком, либо пластинки с лентами. Первое непредсказуемо, второе дорого. И уж точно всё не портативно. Но упорство в любви всё покоряет — до сих пор в моём мариупольском доме две полки занято бережно хранимым и аккуратно рассортированным винилом, а спящий проигрыватель готов в любой момент вспомнить детство и снова играть
Читать далее

Адаптація до адаптації

И снова я мыл полы… після такого вступу діаспора, мабуть, перехрестилась [іронія]… Це, здається, черговий етап адаптації — спочатку всього боїшся, а потім починаєш качати права з місцевими. Але то таке.

Власне, прочитав статтю про психологічні етапи адаптації до нової країни: медовий місяць, розчарування, депресія, прийняття, власне адаптація та інтеґрація. Весь цикл, у середньому, триває вік людини ділити на 4. Себто для мене він мав би становити 10 років. Конкретний кейс може відрізнятись від середнього і за моїми спостереженнями над собою процес іде суттєво швидше — вже пройдено етапи, коли тобі здається, що потрапив у різдвяну казку, потім коли все дратує і хочеться додому, жереш як не в себе, потім коли починаєш бачити новий позитив і навпаки — дратує все по виході з Борисполя, і нарешті коли починаєш відчувати, що фраза стюардеси «Tere tulemast koju» стосується саме тебе. Лишається мова, але цей проект йде своїми майлстоунами до успішного кінця.

Чому так швидко? Мабуть, багатий досвід переїздів — спочатку з Маріуполя в Донецьк до університету, потім з Донецька до Маріуполя через окупацію, потім до Львова разом з евакуйованим інститутом, звідти до Києва на нову працю… Кожний цей раз супроводжувався своєю депресухою і одужанням, і кожний наступний раз був легший, хоч перед Таллінном — зміна країни! — страх був такий, що я пішов на цвинтар, прощатись з дідом, бабою і мамою, бо очевидно, що надовго… Іншою причиною більш швидкого вживання в роль місцевого може бути і така майже невловима субстанція, як залишки совку — так, Естонія, мабуть, найдалі відійшла від минулого, але те минуле-де-не-де висуне свою пику і це вже не клята тоталітарна країна рад, але щось миле і майже домашнє як тітка в капцях з квартири нагорі, хай навіть і говорить вона естонською
Читать далее

Как я отмечал день родного языка / kuidas ma tähistasin emakeelepäeva

Родного, конечно, для эстонцев, но не суть. Итак, 14 марта предоставило мне три опции: день числа пи, день украинского добровольца и день родного языка. Все три так или иначе близки мне — образование, очень долгая работа и учёная степень в точных науках; события на родине, участником которых я был и, отчасти, продолжаю быть; и маленький дружелюбный народ, у которого я в гостях и учить язык которого я считаю моральным долгом.

Однако из трёх опций выбор даже не стоял — третья, наименее нагруженная драматичными воспоминаниями. Как отметить: купить шампанского? — А причём тут эстонцы? Выучить строчку из Kalevipoeg? — Прекрасная мысль, но, боюсь, моей декламации не оценят, да и не будешь же идти по улице и читать нараспев с таким акцентом, что проклянут и утопят в Ülemiste…

Поэтому моя шизоидно-демонстративная акцентуация выбрала наименее трудозатратный вариант: в шкафу нашлась белая сорочка и чёрный свитерок на спину, а также синий галстук на шею — получился ходячий эстонский флаг (такие фокусы, только с жёлто-синими вещами, украинцам делать не впервой). Утром на работу. Появляется наша Галя — девушка-эстонка: «о, emakeelepäev!». Ага, думаю, сработало! Вечером на курсы, наша учительница: «Härra Maksim! Väga pidulikult!», после чего последовал незапланированный рассказ об истории языка. В общем, цель достигнута: мне не сложно, а людям приятно это маленькое внимание. И, кстати, мороженко днём тоже было — ведь надо себя иногда баловать.
Читать далее

День для диеты

Kaduneljapäev — это слово попалось сегодня на глаза в календаре. Что такое neljapäev, я знаю — четверг. Kadu? Лезу в словарь: гибель, крах, смерть, потеря… Господи, да что ж за день-то такой?!?

Начинаю рыться и нахожу: «пропащий четверг, едят мало, прибираются много, стиранное в этот день бельё будет чище, чем когда-либо. Также в этот день очень хорошо начинать диету, голод будет мучить меньше и в животе урчать глуше…»

В общем, как чувствовал: в машинке стирка крутится, в холодильнике мышь с голоду повесилась, да и посуду помыть не мешало бы…
Читать далее

Як я обирав тему дисертації

Це був не я — шеф дав банку, сказав: оце антрон, зроби кінетику. Потім, за рік, дав ще одну банку, сказав: це бензодіазепін, поміряй на приладі. Спільного у двох банок було тільки те, що їхній вміст дуже швидко взаємодіяв з киснем. Прийшов час захисту. Сіла вчена рада думу думати, як сформулювати тему так, щоби зв’язати не зв’язуване. І ось: кінетичні закономірності окиснення сполук з активованими СН-зв’язками. Це анекдотична історія, але правда. І ще: тут не було штучності, бо шеф і колеги-доктори знали більше і бачили набагато далі, ніж один лінуватий аспірант.
Читать далее

Громада

Ми з колєґами та колєжанками на правах понаїхавших вже рік спостерігаємо за життям місцевої української громади. Така собі міська антрополоґія та стосована етноґрафія. На цьому місці я замовкаю, бо не можу конкурувати з Котляревським, Нечуєм-Левицьким і Вишнею — вони неперевершені. Але наступного ранку, поки мив підлогу (труд перетворив, за Енґельсом, мавпу на людину), спробував сформулювати основні проблеми місцевої громади з позиції того, хто був пропрацював десятки років у вищому менеджменті західно-орієнтованого неприбуткового сектора. Отже, що прямо кидається в очі чужинцеві:

(1) архаїка — не модерна, але музейна. Ліпити коників та вареники є заняттям дуже цікавим, але один-два рази на рік. Читати Шевченка треба, але він на відміну від Пушкіна «не всьо» — в Україні Жадан, Костенко і Забужко збирають тисячні зали.

(2) невміння користуватись сучасними SMM технолоґіями. Я не знаю, чи мають українські орґанізації хоча б свій сайт, але судячи з того, як приходить поштова розсилка (вордівський файл у листі) і як НЕ орґанізовуються фейсбук-події, його нема або він такий страшний і занедбаний, що сором показати. Це теж, до речі, архаїка.

(3) хвилинка ейджизму — середній вік реґулярних учасниць і учасників подій приблизно 60. Майже як в Академії наук України. Добре, що є простір для самореалізації зрілих людей, але-де молодь? Що може запропонувати українська орґанізація хіпстерові у вишиванці крім вареників і коників?

(4) мова та ідентичність — недільна школа та ініціативи в Нарві потрібні, але нащо? Для себе самого? Для перспектив навчання в Україні? Не смішіть мої капці! «І так поймут». Звичайно, можна кивати на уряд України і посольство, чиї співробітники не можуть без папірця сказати десять речень, але українців у Канаді уряд України теж не забезпечував підручниками, сайтами і телебаченням — дали собі раду самі, вже п’яте покоління.

(5) чвари. Це традиція — де два українці, там три гетьмани. Добре, що хоч дрючками не б’ються! Але у тому ж фейсбуці хто кому сепаратист, порохобот і московський зрадник прочитати можна. Та й в усній традиції ці леґенди тобі не забаряться передати.

(6) політика — пішли на вибори і з тріском програли. Мої вітання. Не вміємо оцінювати шанси та бачити кон’юнктуру.

(7) інтеґрація — естонці ходять на мітинґи за Україну як на працю; естонці щодня перекладають естонською українські новини; естонці виділяють гроші на підтримку української громади. Питання: де тут українці? — Вареники ліплять.

Менеджмент? Прозорість? Планування? Стратеґія? Індикатори? — Не чули. Нема часу. Пишаємось.

Цільова авдиторія (ЦА) має бути сеґреґована, адже різні сеґменти потребують різних послуг — це таки класика маркетинґу, в тому числі неприбуткового сектора. Від того, наскільки вдало виділено сеґменти ЦА і визначено їхні потреби, залежить ефективність діяльності орґанізації. Так от, спекулятивний поділ української громади виглядає на разі так:

(1) імміґранти, особливо свіжі, в тому числі нелеґальні чи напівлеґальні. Потреби — адаптація і захист. Форми надання послуг — (а) соціальний супровід, можливо силами волонтерів, (б) базовий курс естонської мови, (в) юридична консультація;

(2) адаптовані, в тому числі громадяни українського походження. Потреби — збереження ідентичності та розвиток індивідуальної мережі. Форми надання послуг — (а) культурні заходи, (б) осередки української мови (школи для дітей, клуби для дорослих), (в) волонтерство (як допомога новоприбулим, так і допомога історичній батьківщині — речі на армію, взаємодія з дружніми естонськими структурами, адвокація інтересів України тощо).

Ото і все. Решта — рюшечки і деталі орґанізації виробничого процесу. І на кінець. Я неодноразово чув від знайомих з-поза українського контексту — росіян, білорусів, грузин, чеченців, естонців врешті решт: на відміну від інших українська громада в Естонії видима, її чути, вона згуртованіша. Але — див. пп. 1–7 — є можливості для росту.
Читать далее

9.03.1944

9 березня в Естонії день жалоби, Märtsipommitamine — березневе бомбардування. 1944 року, в цей день, радянська червона армія зкинула на Таллінн 3068 бомб, з яких 1725 вибухнули. 757 людей загинуло, з них тільки 50 військових. Понад 20 тисяч лишились даху над головою, тоді як військові об’єкти практично не постраждали. Метою цього злочину було настрашити, тероризувати населення, яке ще пам’ятало часи Незалежності. О 12 жалобні заходи почнуться на Sisselinna kalmistu, а о 18 на вулицях запалять свічки
Читать далее

З днем народження, Лієтуво!

Сьогодні весь громадський транспорт у Таллінні їздить з двома прапорцями, двома триколорами — естонським і литовським. Мабуть, для місцевих у тому нічого дивного, адже чому б не привітати доброго сусіда, точніше, сусідку з днем народження? Але для мене спогади про прапорці на трамваях є щемливими, адже коли в 14-му я бачив жовто-блакитні клаптики на маріупольських трамваях, я ледь не вмивався сльозами, це означало, що тут — свої. Я досі не можу уявити там ніяких інших: ні турецьких, ні білоруських, ні молдовських, угорських чи польських. Проводжаючи поглядом два прапорці на тутешніх машинах, я подумав, що тільки незґвалтована країна може собі дозволити розкіш так дружити із сусідкою, від якої не бачила собі зла століттями.
Читать далее

Іронічна етноґрафія

Ото читав, що пишуть про фіно-угорські мови в українському сеґменті… Якщо відкинути всяку муть, то резюме з прочитаного: були собі такі чудь, меря та інші, і були руси. Там, де перших не чіпали, утворились і живуть собі щасливо естонці. Де другі нікого не чіпали, утворились українці і далі їдять сало з часником. А от там, куди прийшли були руси і похрестили нещасну чудь у зрадоперемозі, утворились руські, забули своє коріння і тепер чіпляються як зомбі то до фінів, то до естонців, то в Київ хочуть. Звідусюди дістають по зубах, але ніяк в домовинах не заспокояться. Все б нічого, але нині в Таллінн естонці необачно зазивають українців… нє к добру… бентега вона така — непозбувна
Читать далее

Riigi keel або чому не державною?

Четверта ранку. Сну вже нема. Знічев’я спробував поставити себе на місце іноземця, що з нуля вивчає українську, та глянув на наші (створені і видані в Україні) підручники на отой А2, який я подолав був у естонській.

Слухайте, це ж жах! Про інтерактив я взагалі мовчу — без викладача якомусь, умовно, португальцю годі розібратись. Але навіть те, що встиг побачити… Або просто списки слів напам’ять, або списки слів з дуже мудрими поясненнями українською же. Як ото написав один пан з Ірландії: «Українська мова дуже схожа на ірландську, особливо після кількох пляшок горілки. Найбільше мені сподобалося слово ‚Будьмо!‘».

Якщо шукати англійською мовою, то ситуація дещо краща: по-1, відразу випадають іноземні (напр. канадійські) підручники, по-2, знайшов сайти, де можна не тільки систематично займатись лексикою і граматикою (пояснення написано в зрозумілий для неукраїнця спосіб), але й послухати це.

Про іспити: так, зрада і тут, адже тільки восени 2017 року уряд почав думати (але ще не зробив) про стандартизований іспит з української як іноземної…
Читать далее

МиМ

Споры, которые развернулись в Украине о Булгакове как инструменте российской агрессии, вызвали у меня вопрос, а действительно ли Булгаков так велик, как я привык думать? Велик не в контексте русской литературы, которая изначально вторична, а в контексте литературы мировой. Начал с первого вопроса: знают ли на Западе «Мастера и Маргариту»? Есть ли переводы? — Есть, знают, хотя и не слишком много, всё же это сатира локально-советского масштаба, не сравнить с тем же Лемом. Соответственно переводы преимущественно есть на языки стран бывшего соцлагеря. Но вот с первопубликациями нашлась забавная деталь: одни утверждают, что в нецензурированном виде роман впервые вышел в Киеве, вторые — во Франции. А первый перевод с русского был сделан на… бьют литавры… эстонский (1968!). То-то я смотрю: тут, в Таллинне, офис Мэрилин Кэрро, местной ведьмы, процветает
Читать далее

Элементы культуры

«Потерял я Эвридику…», — ввернул я в заурядную пикировку с коллегами. В ответ на меня посмотрело само непонимание: «Эвридику? Кто это?».

Для меня герои античных мифов были в детстве и, пожалуй, остались сейчас такими же родными как Баба Яга: я сочувствовал Прометею, злился на Зевса, волновался за Геракла, впадал в отчаяние с Орфеем… Папа покупал диафильмы, пересказывал Аполлодора, читал мне на ночь книжку Куна… Конечно, сейчас я могу легко вызвать из памяти Гомера или Гесиода, но ассоциации с сюжетами золотого детства человечества заложены были тогда.

Книг дома всегда было много. Я очень удивлялся, когда в гостях у одноклассников не видел на полках ничего подобного. Удивляюсь и сейчас, когда на меня смотрит само непонимание.

Вино располагает к добродушию, поэтому трагедию Орфея, потерявшего, обретшего и вновь — теперь навечно — потерявшего Эвридику, я рассказал сам. Наверное, я был похож в этот момент на папу. Revertuntur omnia in circula sua
Читать далее

Коломийки

Шкільна освіта в місті за радянською традицією рисувала Україну як нудне село, де нічого нема крім тяжкої долі поневоленого люду. Суцільну трагічність підручника з літератури трохи оживляв Котляревській та Нечуй-Левицький. Але дітям того вочевидь бракувало і вони переспівували навіть Шевченка: «якби ви знали, паничі, що люди роблять уночі…». Про низькі жанри можна було дізнатись хіба що в усній формі, або дуже того хотіти і шукати: шкільна освіта табуює сексуальність, попри те, що вона напряму зв’язана зі сміхом і грою

Котилася торба з горба,
А в тій торбі раки,
Та я тебе, моя мила,
Пригорну до сраки

Не орано, не сіяно,
Не буде родити.
Не дай хлопцям принадоньки —
Не будуть ходити
Читать далее

Гнев, богиня, воспой…

Лечу, значит, эстонским самолётом, надписи вокруг на эстонском, пилот тоже как полагается. Раздают кофе. Я без задней мысли: palun kohvi koorega, стюардесса растянуто вопросительно: koorega? — jah! Глаза у девушки всё расширяются и… ничего не происходит. Снова: koorega? — Я начинаю краснеть: мало ли, может я совсем одичал за отпуск и что-то не то или не так говорю. Меняю слово: jah, kohvi piimaga. — Sorry, sir, I don’t understand, can you repeat in English? (как потом оказалось, это была не эстонка, а итальянка)… Сижу, обтекаю, оскорблённый в лучших намерениях.

Гневаюсь, взываю к языковой инспекции:

Деве свободы не дам я; она обветшает в неволе,
Чествуя Зевсова сына, далеко разящего Феба

В сей момент, совершенно случайно, самолёт попадает в турбулентность и всех трясёт непадецки

Многие души могучие славных героев низринул,
В мрачный Аид и самих распростер их в корысть плотоядным…
…свершалась Зевесова воля…

Максимушка, родной, успокойся — уговариваю себя — самолёт не виноват, до языковой инспекции ещё долететь надо…
Читать далее

Эрзя и мокша

Пришла мне в голову на ночь фантазия почитать о малых финно-угорских языках — мокша и эрзя. Почему именно о них? — А просто так. Вернее, я вспомнил, что Москва и прочая Мещера — это слова оттуда.

Читал я как Википедию (куда ж без неё), так и выпущеные в Эстонии учебники, смотрел фото и видеоролики.

Во-1, народная одежда — ну очень сильно напомнила мне эстонскую и, как ни странно, таллинский аэропорт. Во-2, сам язык (больше я читал об эрзянском). Конечно, я не пойму связный текст на нём — и эстонский я едва знаю, и далеко в истории разошлись судьбы балтийской и волжской ветвей финно-угорских племён. Но разительное сходство с эстонским в базовой лексике (степени родства, названия частей тела, пища, простые числительные, даже комары) и общей грамматике (окончания падежей, их функции, местоимения, глаголы и т. п.) просто таки бросаются в глаза. Это при том, что живут эти два исчезающих (спасибо русским) народа ну очень далеко от Эстонии. Засим смолкаю. Ваш КЭП
Читать далее

Немного семейной уголовщины или о логарифмах и первоначальном накоплении

Папа выпил стопку «Vana Tallinn», который он упорно называет коньяком, и ударился в воспоминания. Брат отца его матери (т. е. мой двоюродный прадед) по фамилии Чичкин был в Одессе архитектором и будто бы построил вокзал (это легенда, — архитектор был, но к вокзалу отношения не имел). Потом семья по какой-то надобности переезжает в Николаев и там встречает немецкую оккупацию — мой дед рассказывал, что он даже получил мобилизационную повестку в Красную армию, но мост (военкомат был на другой стороне реки) уже был взорван, а на следующий день пришли немцы.

Семья опять переезжает в Одессу, бабушка рассказывала, что при немцах было безопасно — солдаты к ней не приставали и иногда даже жалели её с тремя киндерами, давали еду из полевой кухни. А вот когда пришли наши... (это сопровождалось тяжким вздохом и взмахом руки) — хоть ложись в гроб: еды не стало за два дня, да и никому на домогательства не пожалуешься. После войны часть семьи осталась в Одессе (выжившая из ума восьмидесятилетняя тётка до сих пор жива), а дед с бабой поселились в Хмельницкой области. Папа, будучи отлупленным дедом за отказ ехать в пионерлагерь, сбежал подростком в Одессу к сестре (та самая ныне 80-летняя тётка), какое-то время, пока не нашёл её, мыкался по вокзалу, потом в спецприёмнике для беспризорных... Потом поступил на учёбу.

Тут и начинается криминальный эпизод. Мальчик умный, бедный как мышь, зато знает математику и физику. Можно ли из этого сделать деньги? Можно: за 100 рублей (а это была месячная зарплата молодого инженера) он сдавал вступительные экзамены за менее умных мальчиков, при этом заказчики отдельно оплачивали подделку документов: на бумагу, с которой абитуриент идёт на экзамен, наклеивалась фотография фактически сдающего... Была и более сложная схема: умный мальчик не только сдавал вступительные, но и учился первый семестр, после чего изъявлял желание перевестись в Тбилиси, брал справку (она уже была без фотографии) и с этой справкой заказчик устраивался в другой вуз...

Периодически милиция особо заслуженных отлавливала. На этот случай, — говорит, — под корпус, где идут экзамены, мы подгоняли мотоцикл: убегать в лучших гангстерских традициях. Иногда подельники попадались не на экзаменах, а в рамках других дел. Так, его товарищ приторговывал на Привозе зарубежной обувью, причём сам папа стоял на шухере на ближайшем кладбище с товаром: товарищ приходил, брал только одну пару обуви, продавал на рынке, приходил за второй и т. д. — сразу все держать было нельзя: загремишь на год за спекуляцию. Собственно этот товарищ и сел, а папа по счастливой случайности тогда уже встретил мою маму и отошёл от дел.

Так тестостерон подвинул логарифмы, но уберёг от тюрьмы. Тут и сказке конец
Читать далее

Феномен местечковости

Мы круты как куча варёных яиц! — милочки, вы круты только потому, что не видали ничего другого; поживите хотя бы по месяцу в других городах и странах и вы поймёте, что работы у вас непочатый край и непаханая целина! — Да мы, да я… [бьёт себя пяткой в грудь] Вы меня разозлили! [слёзы в глазах и сломанный карандаш]
Читать далее

Органні концерти

Вже за тиждень вперше (!) в Маріуполі звучатимуть концерти для органу з оркестром Г. Ф. Генделя (Оля Чундак). Я досі нервую, хоч значно менше, ніж коли я організовував перший клавесинний концерт (Андрей Прахт), перший органний концерт (Nadiya Velychko).

Маріуполь, попри свою величину і значення, досі не є культурним центром академічної музики — тут нема ні філармонії, ні консерваторії, ні регулярних гастролей. Кожна така подія є чимсь з розряду «тобі треба, ти робиш», саме тому за свою активність я не беру грошей і надзвичайно вдячний тим людям, які допомагають: Александр Остапенко, Мила Пикало, Ди Ана… Я дуже б хотів, щоби в наступному році тут прозвучало бахівські «Мистецтво фуґи» та Пасіони.

І хай буде соромно міській владі — в меншому ніж Маріуполь Таллінні культура буяє кожен день…

Читать далее

Пройшовся Маріуполем

Півроку мене не було. Що сказати: вже не зрада, але до перемоги ще далеко. З’явились нові трамваї, побудовано декілька нових зупинок, біля драмтеатру навіть є електронне табло з часом прибуття транспорту, на нашій вулиці нові електричні мережі та освітлення вночі. Але: всюди срач, навіть на нових зупинках, страшні не ремонтовані стіни будинків, жахливі траси… І люди — це як завжди проблема, бо виходиш з Борисполя і кортить взяти сокиру…

Читать далее

Nihil novum

Батьківщина зустріла як завжди: водій, що не може пояснити, де чекатиме, совєцькі фільми до 22-ї, американські жахи (компанія підлітків методично і в різний вишукано-екзотичний спосіб ріже одне одного) після 23-ї, блатне радіо о 4-й ранку — автобус; те, що мало б називатись дорогою; бичйо, яке одне одного кличе «братело»… І це ще до Маріуполя не доїхали! «Весь покрытый зеленью, абсолютно весь, остров невезения в океане есть» — це про Україну, на жаль

Читать далее

Школа молодых лидеров Таджикистана

Что забыл там 42-летний иностранец? Я попал туда почти случайно и всего на несколько часов. Казалось бы, ничего не может меня, видавшего за двадцать лет всякие тренинги, удивить — но это случилось: в стране, о которой мало кто в Европе знает, которая по бедности обогнала все страны пост-советского пространства, в которой ужасающая коррупция и иногда отключают интернет (в целях национальной безопасности, конечно), группе совсем молодых девушек и парней (18–20 лет) с горящими глазами рассказывают о квантовых компьютерах, о принципах таргетированной рекламы, о веб-аналитике и профессиях будущего… и они, затаив дыхание, слушают, обсуждают вопросы цензуры и вмешательства государства в приватную сферу. Они не стесняются задавать как вопросы умные, так и совсем простые, такие как «когда появился компьютер?» — при этом никто не смеётся и не посылает в Гугл. Звучит имя Чарльза Бэббиджа и конечно-же несравненной Ады Лавлейс, великой дочери великого отца, первой программистки… У Таджикистана, несомненно, есть не только легендарное прошлое, но и надежда на сильное будущее. Возможно, когда-нибудь москвичи будут почитать за удачу подметать душанбинские улицы, ибо сказано: «Первые станут последними, а последние станут первыми» (Мф, 19).

Читать далее

Куляб

Язык плешки универсален. Даже если ты не понимаешь таджикского, движением бровей, отрепетированным отчаянием в голосе девочка/барышня/многоопытная женщина тебе расскажет, какой тигр был у него позавчера и каким козлом он оказался сегодня, как его сердце жаждет танца и замуж в Европу…

Читать далее

Дорога на небо

Горы Таджикистана бесконечно разнообразны, их цвет быстро меняется от белого снега до красной глины и сочной зелени, а иногда они становятся синими или даже чёрными. Но горы выполняют и ещё одну роль, непривычную мне, жителю равнин.

Рядом с Душанбе по дороге в Куляб, слева от трассы тянутся холмы из жёлтой глины. Все они от подножия до верхушки усеяны могилами. На равнине справа — только виноградники. Эта картина не раз встречалась нам по дороге. Почему? — думал я, — ведь чтобы попасть туда, ближе к небу, нужно идти по узкой тропинке вверх. Возможно потому, — сверкнула догадка, — что равнин тут мало, и мёртвым остаются только горы.

Читать далее

Колонія

Розмовляв з таджицьким колегою, той каже: у 90% є російський паспорт, офіційна мова — російська, тут стоїть російська дивізія та авіація, якби зараз провели референдум про приєднання до Росії, всі б проголосували за, бо пенсія вища. Але: «мій дядько служить в російській дивізії тут, їм прийшла рознарядка — по сотні з кожної дивізії в Україну, оформляють як приватну армію. Не хоче. Назбирав грошей, відкупився, бо не хоче, казав, воювати за неправедне»

Читать далее

Душанбе: два роки по тому

Мені цікаво було порівняти свої спогади з 2015 з новими враженнями. Їдучи сюди я готувався до гіршого, адже тоді інтернету майже не було через заколоти на кордоні, люди боялись щось зайве сказати в кав’ярні, квартира, де я мешкав, була геть зруйнована ще тою, 92–97 роки, війною… Моє здивування почалось на паспортному контролі — не треба вже заповнювати декларацію на в’їзд. Наступного дня ми гуляли містом і воно разюче відрізнялось, стало чистішим, охайнішим, наче з’явилося більше простору. Щезли точки, де можна — але лячно — поміняти валюту. Тепер треба йти в банки, але з тим жодної проблеми. Головне: люди — вони такі ж гостинні і фантастично привітні. Менше стало написів російською, але в місті ще можна нею порозумітись. ООН зібрало всі свої структури в одному місці і посилило охорону. Як воно там в реґіонах, побачу на початку грудня. Сьогодні, до речі, день таджицького прапора

Читать далее

Камень, ножницы, бумага

В три ночи, под шум дождя, в голову приходят всякие романтичные вещи. К примеру, что было бы, если бы ФБ профиль в какой-то момент исчез? — Если кратко: маленькая личная трагедия. Все милые воспоминания и фотографии, все диалоги — раз и нет. Это редко пересматривается, но оно личностно ценно. В доме прабабушки все очень немногочисленные фото висели в рамочке на стене. У бабушки и мамы были большие альбомы (они до сих пор у меня хранятся на расстоянии ручной доступности), которые показывали гостям и пересматривали сами, которые брали с собой в первую очередь при переезде. У меня же мои последние годы — все в ФБ. Дигитальная память кажется такой хрупкой по сравнению с непрочной, вечно рвущейся бумагой…

Читать далее

Гостя з майбутнього

Я інколи згадую це фільм, спробував навіть колись знову подивитись його і не зміг. Не зміг абстрагуватись від деталей, які нині здаються дурнувато-смішними — приміром процес впізнавання ЕОМ майбутнього одягу радянського школяра. Для мене тодішнього, теж піонера, який з усіх ЕОМ бачив тільки великі калькулятори у мами в бюро, загадкові машинки із зеленим табло і геть без пам’яті, уявна реальність дитячої фантастики зливалась зі звичними декораціями школи та позашкільних технічних кружків і, отже, власне герої — Аліса і Коля, Крис і Весельчак У — ставали живими. Слід було тільки знайти той занедбаний дім і відкрити двері в КосмоЗоо, де на тебе чекатимуть благородний Вертер, козел Наполеон, повітряні автомобілі та мієлофон. З початком війни, в 14 році, часто на очі траплявся парафраз останньої сцени з фільму, коли Аліса провіщає московським школярам вісімдесятих не благополуччя близького комунізму, але проституцію, наркотики та безіменні донбаські могили перерізаних московських окупантів. Колі, до речі, пощастило — 1996 року загинув. Крис помер 2007-го, а Весельчак У — 2009-го. Тільки Аліса ще жива і побачила прекрасное далёко.
Читать далее

Битвы на улицах Таллинна

Общаться вне своего гетто полезно хотя бы потому, что узнаёшь то, что редко фиксируется на письме. Вот пример из моей любимой темы «русофобия»: середина 90-х — начало 2000-х, развал и разруха, подростки сбиваются в стаи… Пока ничего уникального, я сам помню, как прайды ходили с цепями и нунчаками стенка на стенку. Но в дело вступает национальный фактор: эстонки с ужасом рассказывают, как их милых детишек отлавливали банды русских зверёнышей, а русские, в свою очередь, с неменьшим ужасом вспоминают, как можно было на улице попасться зверёнышам эстонским. Полиция, конечно, раздавала на орехи тем и другим, — сейчас о тех временах предпочитают не вспоминать лишний раз (тем не менее, такие факты нашлись в старой прессе). Однако то тут, то там проступают следы прошлых битв. Так, в звуковой сценке из учебника эстонского билет на автобус в Нарву покупает сильно пьяный — поначалу я даже не осознал подтекста и только потом оказалось, что это такой себе прозрачный намёк на то, что в Нарве говорят по-русски…
Читать далее

Койне

Иллюзия общего языка — страшная вещь. А началось всё, как обычно, с моей глупости. В нашем офисе работают люди из пяти стран, язык повседневного общения — русский, поэтому в какой-то момент забываются разные подложки: все-то свои.

Вот тут и начинается: человек часто мыслит ассоциациями, взятыми ещё из школы. Но школьные программы у пяти стран, несмотря на как-бы общий язык, очень разные, в том числе из-за литературы на своём языке — как высокой, так и низкой. И если я мимоходом цитирую сценку из «Бабки Параски и бабки Палажки», то вовсе не очевидно, что это будет верно понято теми, кто в школе этого не читал. Примерам несть числа.

Так вот, о глупости. Зная всё это, но постоянно забывая из-за иллюзии общего языка, я даю сыну другой страны ссылку на Леся Подервьянского… и наблюдаю, сгорая со стыда, разрушительный эффект боевого суржика в режиме реального времени. Со стороны, для человека извне контекста Украины, Подервьянский, конечно, ужас-ужас-ужас. Примерно как Ургант с шуточкой «я порубил в салат зелень как красный комиссар украинских крестьян». В этом месте я прошу меня простить. Однако произошедшее позволило мне оценить, насколько велика интеграционная пропасть: живу в Эстонии уже год, но по-прежнему мне не видна ни её высокая культура, ни низкая. Не видна не в том смысле, что не ходил в музей, не читал википедии и в глаза не бросаются названия улиц в честь выдающихся людей. Не видна в том, что полностью скрыты ассоциации, даже если они преподнесены и произнесены на твоём языке.
Читать далее

Екскурсія у Віймсі

Якби не Геннадий Рош, то я би приїхав, відсидів концерт і поїхав собі. А так: давай выйдем, погуляем. ОК: пішли на пляж, попри дощ і +13 сезон закрили, збагатили місцевий музей рибацького побуту, нашорошили публіку, бо столічні звьозди ж… До речі, про музей: ми-то думали, що фіни сюди просто так в алкотури їздять, однак ця традиція сягає сивої давнини: з XVI століття прибрежні території жили з контрабанди спиртом. Тож фіни просто дбають про збереження славної минувщини.

І, нарешті, сам концерт. Відкриття інструменту, збудованого коштом громади приблизно місяць тому. Консультант і майстри показували всі його можливості, тому репертуар включав і бароко, і романтизм, і навіть імпресіонізм. Інструмент невеликий, повністю механічна трактура, два мануали, копуляції, швеллер. На мій погляд, замало язичкових і мікстур. Разом з тим, інструмент гарний. Шкода буде, якщо він використовуватиметься тільки для служб, але рішати, звісно, громаді.

Дякую Mari-Ann Kelam за запрошення. Це був чудовий музичний вечір!

Читать далее

1 Вересня

День знань… Символічно, що саме сьогодні стартує асоціація України з ЄС. Ми дуже багато дізналися, йдучи до цього дня. Ще більше дізнаємось.

Для мене цей час — відnbsp;початку Евромайдану по сьогодні — змінив життя. Тепер я знаю, що можу вийти на вулицю за гідність, не боюсь змінити працю іnbsp;навіть країну проживання, далека північ з анекдотів перетворилась на живий пейзаж за вікном, я знову сів за шкільну парту, побачив діяспору іnbsp;відремонтував дім на батьківщині, познайомився з країнами ЦВЕЦА іnbsp;переконався, що громадськість в Україні — таки найкраща. Навчився щиро ненавидіти сусідів зіnbsp;сходу іnbsp;сміятись з них…

Чим закінчити? Мабуть, маленьким віршиком із старого шкільного підручника:

Минуле в пам’яті живе,
Сьогоднішнє — в душі палає.
Життя, немов ріка, пливе
В майбутнє, завтрашнє, безкрає
Читать далее

Як я шукав Шевченківський дуб

З нагоди Дня Незалежності вирішили зібратись. Інструкція мені була: приходь до Шевченківського дуба, це Linnahall, від зупинки 50 кроків. Пішов за ключовим словом «Linnahall», а там якісь трущоби, шедевр радянського мистецтва, графіті та альтернативна молодь. Обійшов довкола: шукав би плішку, то точно туди — біля порту, якісь кабаки та хащі… І щось нічого на дуб схожого. Задаю в ґуґлі пошук «Шевченківський дуб, Таллінн» і бачу текст 2013 року, звідки дізнаюсь, що він посаджений 2004 року і поруч камінь. Ага, думаю, вже легше: тре шукати молоде дерево з каменем біля зупинки. Є, однак, проблема: дерев і каменюк в Таллінні до…, багато одним словом, навіть біля зупинки (яких, до речі, теж кілька) в тому районі. Починаю методично шукати в радіусі 50 кроків від кожної, злюся, бо ну невже ж так тяжко хоч на карті позначити координати! Конспіратори! Аж нарешті бачу знайомі обличчя — ну слава богу, знайшов! Отже, публікую дані: широта 59.4428, довгота 24.7523
Читать далее

День флага

Такого дня флага у меня ещё не было. С утра обнаружил, что из офиса пропал флаг Украины, зато флаг сами-знаете-чего был на месте. Это уж потом оказалось, что сотрудники взяли его с собой на рабочую встречу, но пока до этого узнавания дошло, я в шоке перерывал окрестные мусорники и строил планы кровавой расправы. Флаг-то нашёлся, но запашок остался.

Вечером, на пикете — мы как раз скандировали «Крим це Україна» — подошла какая-то тётка и бросила «очки протрите», потом подошёл дядька, старательно делая вид «я тут случайно дефилирую», и шёпотом: «у нас в Москве многие вас поддерживают» (счастье-то какое!).

Друзья-эстонцы, узнав, что в Украине сегодня день флага, пригласили нас в Hirvepark. Там ровно 30 лет назад, 23 августа 1987 года состоялась первая антисоветская демонстрация в оккупированной советами Эстонии. Не пойти туда было невозможно, но меня смущало то, что в памятный для эстонцев день мы придём с флагами чужой страны. Я дважды переспросил, не обидятся ли люди. Но выступавшие говорили как о внутренних проблемах страны, так и об агрессии и оккупации, политике Сталина и политике Путина, об угрозах с востока. Так что наше присутствие, как кажется, не слишком диссонировало.

Читать далее

Короткі враження від свята

В цей день 1991 року Естонія відновила свою незалежність. Вітання прекрасній країні Балтії та її гарному народові! Õnnitlen kogu südamest head taasiseseisvumispäeva!

Продравши очі о 6 ранку я подумав, що треба гімн прослухати, бо мало лі шо. Хто ж знав, що інтуїція буде такою точною: захід в Українському культурному центрі якраз і почався з нього, невдобно то як: запам’ятав рядки перший, останній і ще один в середині — всі співають, а ти як дурний рот роззявив. Одне рятувало: поруч стояв голосистий священник і за його співом мого не було чути.

Вишиванка є впізнаваною в Таллінні: поки ми сьогодні такі гарні гуляли, тричі від туристів і місцевих чули «Слава Украине!». Звісно ж «Героям слава!». Але цікаво, що самі естонці ніяк на нас увагу не звертали (мало лі які тут ходють), вирячували очі тільки руські та китайці. Останні навіть фотографували — кожний день як на сцені!

А ще тут зрада на зраді: сьогодні прапори мають бути на всіх будинках (закон), але бачу, що не всі повісили (деякі спеціально обійшов шукаючи). Одне тішить — на мому є. Прілічниє ми.
Читать далее

#МитяИдётНаМитинг

Как обычно по средам, а особенно после отпуска, потащило меня на приключения к роспосольству. Подхожу в час Ч к месту М и вижу: стоит группа туристов, а ихний экскурсовод заливает, смотрите, мол, вон приближаются активисты Правого Сектора, — показывает на Tarmo Kruusimäe и на одного из авторов Конституции Эстонии Ants Erm, нагруженых знамёнами к пикету.

Ну, думаю, во как: к нам уже экскурсии водят!

Дальше — больше. Развернулись в боевом порядке, запели. Туристов понабежало! Все снимают, то рожи корчат и факи тычут (меньше), то аплодируют, улыбаются и нопасараны кидают (больше). Прям не Правый Сектор, а суперстары на гастролях!

Но больше всего меня растрогали два эпизода.

(1) Милая женщина бальзаковского возраста сначала просто улыбалась, потом подошла, сказала «Спасибо вам. Я из Одессы. Они там, на востоке, каждый день нас убивают», потом взяла плакат и постояла с нами.

(2) Подошла к нам пожилая пара, женщина заплакала, мужчина достал биометрический украинский паспорт, дотронулся до моей руки и дрожащим голосом сказал «Дякую. Ви стоїте за нас»…

В этот день вместе с нами опять были депутат Европарламента Tunne Kelam и его супруга Mari-Ann Kelam, легендарные организаторы освободительного движения Эстонии в США, а также эстонские украинцы Лидия Лаане и Михайло Клыш.
Читать далее

Музей еміграції. Ґдиня

Рекламу його ми випадково побачили в електричці, це цікаво, — подумав я, — і в останній день ми туди поїхали.

Від станції йти довго — промисловий порт, спека, безлюдні вулиці. Попри це відвідувачів у ньому не бракує.

Для мене це була емоційно виснажлива екскурсія, майже в кожному залі включались якісь спогади: то як мама розповідала про татину хату на Хмельниччині без підлоги, то як вчитель згадував їх виселення по війні з хати, коли можеш взяти тільки те, що зможеш сам нести, і стоїть вибір між сохою та іконою, то бабціни слова як вони їли кору з дерев, то пам’ять підказувала рядки з Міцкевича і звуки Шопена… Та й свій досвід покинутого Донецька нікуди не дінеш.

Вийшовши звідти, відчув полегшення. Але надіюсь, колись такий музей буде створено у нас, адже канадійських поляків, нащадків тих, які рятувалися в Новому світі від голоду та злиднів, взявши з собою тільки те, що можна винести на руках, і зробивши вибір між іконою і сохою, приблизно стільки ж, скільки канадійських українців: 1 і 1,2 млн відповідно; адже Польщу ділили і душили так само жорстоко, як і Україну — 1794 року з’явилось гасло «Za naszą wolność i waszą»
Читать далее

Тракт Св. Войцеха

Всё так мило начиналось: анонс филармонии о концерте у иезуитов, Бах, Мендельсон и прочие няшки. Саша проложил маршрут, мы выпили белого кофию для куражу и пошли в кассу.

Кассир, услышав желаемую панами станцию, достала гроссбух, нашла её там пальчиком и сказала, что нам повезло: через 20 мин поедем. Кто ж знал, что это был первый знак Провидения?!? Как оказалось, она не просто как не помнила эту станцию: ходит туда поезд редко и мало кто туда едет. Поезд опоздал на 15 мин — это был второй знак.

Мы уже опаздывали: концерт должен был начаться, когда мы бы слезали с электрички, в связи с чем мы ещё спорили, взять такси или как обычно? И вот мы на станции: вопрос такси отпал сам собой: сэло и покачивающиеся парубки на обочине.

Мы не привыкли отступать — Бах, Мендельсон и прочие няшки манили усталых путников. И мы пошли. По Тракту Св. Войцеха. Мимо парубков, развалин, выбитых стёкол и концептуальных граффити «Lechia ponad wszystko».

В конце нас таки ждал костёл иезуитов, он был велик, чист и богато украшен, в нём не было свободного места, даже дети стояли снаружи… но, вместо Баха, Мендельсона и прочих няшек ex cathedra вещал человек в чёрном. Неужели, думали мы, проповедь так затянулась, а публика не расходится из-за концерта? Человек в чёрном всё вещал и вещал, Провидение уже устало нам подмигивать и просто мордой ткнуло в смартфон: концерт идёт в костёле иезуитов, но не тут, а на другом конце Гданьска.

И мы пошли дальше Трактом Св. Войцеха. Домой. Пока шли, я читал деяния сего достойного мужа. Вслух. Urbi et orbi. Парубкам, стенам, стёклам и граффити. Как Св. Франциск птицам.

Так вот, мужик он был, как все святые, принципиальный. Куда бы не приезжал, везде умудрялся со всеми рассориться. Один раз даже это закончилось резнёй (какие, право, мелочи!). И тут его послали проповедовать в Померанию, сюда, где на месте нынешнего Гданьска ловили рыбку и горя не ведали дикие пруссы. Местного наречия он не знал, а местных почему то это волновало — фашисты, наверно. Его один раз стукнули веслом, — говори, мол, по-людски, — не помогло, мужик упорствовал, вещая. И через неделю, когда местные убедились, что программа интеграции экспатов провалилась, Св. принял мученичество в виде топора по темечку. Ибо языки нужно знать. Amen. Pax vobiscum. Ite. Missa est.
Читать далее

Дискуссия

Обговорення публікації в місцевій пресі. Цитата з матеріалу: «Почему эстонец надевает противогаз, когда видит на Москвой ядерный гриб? — Чтобы скрыть улыбку».

Коментар колеги: «А почему украинец не надевает в этом случае противогаз? — Чтобы поделиться радостью с другими. Мы более открыты. Менталитет-с»
Читать далее

Как мы LHV шантажировали

Во вторник Саша пришёл в банк и попросил сделать карточку до субботы. В пятницу, в 4, так и не дождавшись смс, мы позвонили в поддержку клиентов и узнали, что никакой карты нет, ждите до понедельника. И тут за дело взялся выдающийся скандалист и кверулянт — я. Мы пришли, нас как обычно попытались заставить подождать, я мило улыбаясь сказал, что буду кричать и подать мне на блюде начальника. Блюдо было подано, начальница попыталась сослаться на неопытную менеджерку, но нам это не подошло. В общем: карточка была сделана за 2 часа и бесплатно. Ну и конфеты для особо нервных клиентов от банка. Вкусные
Читать далее

«И сколько весит этот зад, узнает скоро шея»: записки експата

NB: далі буде дещо гіперболізований опис, який не має на меті просити поради чи допомоги.

Отже, вже в перший день по прильоту ти розумієш, що ти — авантюрист-війончик, бо навіть господиня квартири окремо в листі з ключами зазначила: «там у шухляді ваш попередник залишив три пакети зі швидкими супами — мабуть, стануть вам в пригоді».

Наступні два місяці ти ходиш тотально переляканий, бо все не таке, і навіть етикетки в крамниці треба читати з перекладачем. Кожний день — як подвиг: де тут [пі-пі-пі] молоко?!? а це масло чи крем [пі-пі-пі] для взуття?!? знову [пі-пі-пі] кінчились [пі-пі-пі] гроші [пі-пі-пі] на мобілці!!! Звісно, денеде, можна говорити по-англійському, але результат — як пощастить. Інколи щастить аж занадто: «coffee please» — «тут ви можетє гаваріть по-рускі». По-руськи чомусь не хочеться.

Працює ледар безупинно,
Тиран нас милосердя вчить,
Найліпша в світі їжа — сіно,
Пильнує добре той, хто спить

На третій місяць в свому гетто ти вивчив зо двадцять місцевих слів, вмієш відрізняти молоко від вершків в магазині, навіть розібрався, як купити нову мобілку. Далі — нарешті — тебе взяли на мовні курси, вбили дві-три сотні слів, сказали, що «-ga» означає «з ким, чим», тому «koorega» то «з вершками», з тобою вже говорять плакати на вулицях і навіть хлопець в kohvik’у розуміє, що ти хочеш. Тю! та все тут просто!

Четвертий місяць. Життя ніби вже не таке синьо-сіро-чорне, щось тут біліє. І тут [пі-пі-пі] болить зуб і ростуть [пі-пі-пі] волоси. Можна, звісно, взяти машинку і поголити дурну голову, наковтатись завбачливо разом із перцем привезеного ібупрофену, купити квиток і злітати в Київ, бо в підручнику з мови чомусь замість глави про перукаря та лікаря є тільки розділ про погоду — «Сідайте, не бійтесь», каже і маньячно посміхаючись клацає ножицями дівчина...
Читать далее

Гімн

Стоїмо на пікеті біля амбасади русланду, час від часу підходять якісь неадеквати і неадекватки, бо прапори України та гасло «Крим — це Україна» як для чортів ладан. І тут якійсь чолов’яга з перехожих затягує «Ще не вмерла…». Мені то не вперше — приєднуюсь, але розумію, що друзі-естонці, яких зазвичай чути більше, мовчать, бо звідки ж їм це знати. Тож довелось вокально напружитись і виконувати на повні груди від початку до «і покажем, що ми браття козацького роду»

Читать далее

Про активний відпочинок

Тренер вчора зауважив: вага достатня тоді, коли ні про що не думаєш, навіть про те, коли це знущання кінчиться. Те саме з музикою: ґами то просто якась нудота, бо вони не заважають думати, а от коли берешся за вже розібрану п’єсу, то механіка не відволікає, а краса витісняє все стороннє. В результаті ніби і працював (м’язи горять), але встаєш відпочилий
Читать далее

My dear Sergeant

Пишет мне вчерась некий сержант американской армии Ригли, мол, милый сэр, томлюсь, мечтаю, вот вам моя фотка. А я ему: душа моя, ненаглядный, песня рыбки моей, а ничо шо 6129 км меж нами? (проклятая геопозиция и не такое вам расскажет). Ничо, — говорит, — замуж выходи, зажжживём и умрём в один день, как Филемон и Бавкида. Амурчик мой, — пишу, — а где ж ты скитаешься ныне? На краю земли, — ответствует, — в Кабуле, сон мирных моджахедов берегу, думаю о тебе, прям остановиться не могу, только мусический восторг спасает от демонов уныния и разлуки...

В последовавшем пятиминутном перерыве я как раз успел подумать, что если мужик хрен знает откуда вдруг воспылал страстью и говорит о любви, то попросит денег. Et voilà: Огнь сердца моего, — стенает, — купи в магазе гифт-кард iStore, сотри серебряную ленточку и пришли мне кодик, я в свой iPadик песнь любви загружу и буду думать о тебе... My dear Sergeant, you are so predictable!

P. S.: расстояние между Таллинном и Кабулом 4230 км, тогда как до НЙ 6300 — Вруны прокалываются на мелочах
Читать далее

Tallinn Pride

Друзі, Прайд відбувся, відбувся безпечно, 1800 чоловіків і жінок вільно пройшли через Vanalinn. Небо на землю не впало і Ülemiste з берегів не вийшло. Економіка міста отримала додатковий поштовх, адже учасники Прайду платили за готелі, воду, їжу і транспорт, а всі кав’ярні на нашому шляхові були переповнені туристами. Більш того, Таллінн підтвердив свою славу гостинного міста, де раді всім, а це означає, що місто і далі отримуватиме хороші прибутки. Шануймося, бо ми того варті! Celebrate diversity!

Пограємось із цифрами. Певен, естонське PPA, якщо схоче, дасть точнішу оцінку, але як є. Отже, скільки заробив Таллінн сьогодні на Прайді? Всього в марші взяли участь 1800 осіб. Хай іноземців серед них була третина — 600. При в’їзді питають наявність 90 евро на день (це готель, проїзд та їжа) — ціни, звичайно, завищені, та хай хоч яка, але офіційність. Отже, 600*90=54000 евро. Я думаю, що насправді ще більше, бо були не тільки учасники маршу, але й туристи; були місцеві, які в цей день пішли відсвяткувати в кохвіки, і були просто ті, які приїхали не тільки на марш, але зупинилися на кілька днів взяти участь у конференції; були ще витрати організаторів на обладнання концертів і кінопоказів, на охорону тощо. Думаю, що тисяч двісті місто в різній формі отримало. Чи багато це? Середня зарплата по Таллінну складає 1000 евро за місяць. Отже, тільки один ДЕНЬ Прайду є еквівалентом МІСЯЧНОЇ праці від 50 до 200 чоловік, тобто колективу одного заводу
Читать далее

London ja Paris

Kas see on vaba? — спитала мене мила пані про місце поруч. Маленький зал, ледь на 50 крісел, у Väravatorn здивував мене, бо, купивши квиток на Фестиваль барокової музики, я думав, що то буде щось ґрандіозне. Але нє. Ґрандіозність була не в розмірах, а в задумі і виконанні. Звучала переважно застільна музика XVII сторіччя, себто така, яка захоплює не вишуканою гармонією чи примхливими ритмами або тонкою мелізматикою. Ні, навпаки, вона має бути тим, що й сьогодні вабить всіх: вона чітко планує хід часу, вона веде вас через постійну зміну тембрів... Кожен (жінок серед виконавців не було) виконував щонайменше дві чи три функції — в одному номері я пою, в іншому на ударних... Імпровізація і ще раз імпровізація, а Sound the Trumpet Пьорселла то взагалі був правдивий джаз. Ну і публіка: переді мною сиділи німкені, за спиною шепотіли британці, ліворуч притопували естонки і тількі якісь рускоязичниє невідомо нашо сюди приперлись і підпирали собою стіни.
Читать далее

Дякую Патрульній Поліції Маріуполя

Моїй найкращій поліції присвячується. Приблизно з половиною з вас ми зустрілись на курсах. Для вас я був дивакуватим викладачем, що розповідав українською про якусь там невідому дискримінацію і толерантність, нахабно заявивши на початку, що працюю в ЛГБТ-організації :) Для мене ви були неординарними, надзвичайно мотивованими студентами, які навіть за 5 хв до кінця п’ятої пари хотіли щось знати. Правдами і неправдами, попри зливу, я прорвався крізь кордон (та ще й прихопив свого чоловіка) на вашу присягу — я дуже пишався вами і хотів, щоби Саша теж вас, таких розумних і красивих, побачив. Наступного ранку, йдучи містом, я старанно шукав очима ваші пріуси, а коли був бачив, відчував дотик щастя. Дякую вам, дівчата та хлопці! Ви — найкращі!
Читать далее

Mus et Leo

Все, конечно, знают в том или ином варианте Эзопову басню о льве и мышонке: благодарность даже самых малых и слабых пригодиться может.

Circum leonem dormientem lascive discurrebant musculi, quorum unus in dorsum eius insiluit. Captus autem a leone experrecto excusavit imprudentiam gratiasque se ei habiturum esse pollicitus est, si vitae parceret. Leo, etsi erat ira commotus, ignovit tamen musculo precanti, et tam contemptam bestiolam dimisit incolumem. Paulo post, incautius praedam vestigans leo in laqueos incidit, quibus adstrictus rugitum maximum edidit. Accurrit musculus, cernensque vinculis detentum qui sibi dudum vitam petenti concesserat, arrepsit ad laqueos eosque corrosit. Hoc modo cum leonem periculo liberasset, «Tibi, — inquit, — ludibrio eram, quasi nullum vicissim beneficium praestare possem; nunc scias etiam murem gratias referre posse.»

Пришёл в гости мальчик-птушник, словарный запас которого едва ли превышает эллочкин. С большим трудом, меж бесконечных повторений его отрывочной и скомканной речи в упорных попытках показать мне, что из музыки ему нравится, наконец удалось нам найти ролик. Anthem by Deep Purple (https://www.youtube.com/watch?v=GAsGTkksHB4). Грустная рок-баллада. Послушайте: на третьей минуте в ней возникает фуга, точнее фугато. Это завораживает. Точно также, как полноценная фуга в песне Нины Саймон (http://www.classicfm.com/discover-music/latest/nina-simone-plays-bach-fugue/; в другом варианте этой же песни вместо фуги звучит Бахом-же вдохновлённая клавирная каденция https://www.youtube.com/watch?v=rJYmO9eLKwM) и канон в одной из песен Агаты Кристи... А причём тут мышонок? Милосердие льва, облекшееся во внимание к глупенькому мышонку, вернулось ещё одной жемчужиной мировой культуры.
Читать далее

Глупости

Бывают вечера, когда хочется валяться на диване. Валяюсь. Скучно. Вспомнил, что ночью снился прямо целый вампирский посёлок с кучей домов, набитых мёртвыми. Дай, думаю, посмотрю, чо продвинутые знатоки снов пишут в этих ваших интернетах. Матерь божья! Я давно так весело не скучал (в скобках — мои комментарии):

Если вам снятся нелюди, которые пьют кровь, то скоро к вам приедут родственники (дааа?!? И вправду, понаедут тут, корми их непосильно нажитым)

Пить вместе кровь — к увлекательному приключению (визит родственников — куда увлекательнее!)

Обниматься — к знакомству с хорошим, порядочным человеком (среди родственников тоже бывают приличные люди)

Не испытывать страха при общении с ним — к полезному совету от близких родственников (а чо нас бояться то — тётка плохого не посоветует)

Если вам приснилось, что ваш лучший друг превратился в монстра, то скоро вы встретитесь и весело проведёте время (был друг, стал родственник — заодно и помылись)

Мило общаться с графом Дракулой — к реализации сексуальных фантазий (а родственники-то ещё не уехали)

А стать его жертвой — к счастливой семейной жизни (да ваще!)
Читать далее

Панаєхалі

Недавно на курсах эстонского заговорили мы о том, что скоро будет день вышиванки и у кого она есть. Оказалось, что почти все из Украины (а это, напомню, три четверти группы) привезли с собой, помнят о дне и планируют выгулять красоту. И тут опомнилась тетечка из одной сопредельной страны: а что это за день? А почему я не знаю? Вы что там совсем в Украине охерели от нацизма?... — Мы покрутили пальцем у виска, мол где нацизм, а где просто краса нелюдська... И вот вчера, когда мы офисом выгуливали наши вышиванки в Таллинне, оказалось, что нас узнают: свої вітаються через «Слава Україні», а місцеві руські (не всі, звичайно) сичать «панаехали тут»
Читать далее

Забавные зверушки

Из полевых наблюдений над местными русскими: гражданин Эстонии, но безработный, без образования, живущий в каком-то богом забытом пригороде Таллинна, около 30 лет возраст. Наш диалог:

— Поедешь, говорю, на Евровидение в Киев? (Очень хотел).
— Нет.
— Даже если на проезд будет?
— Не могу. Меня не пустят.
— ???
— Путин запретил всем русским ездить на Украину. Мне нельзя.
— ??? Эммм... а... это... ты то тут при чём, ты ж не из России?
— Он русским запретил.

Ну, думаю, жара! Т. е. в сознании человека ВВХ есть Богъ Всех Русских. Мать-заступница. Саваоф и Повелитель журавлей. Дальше ещё интереснее: оказывается, первой жертвой путинского запрета стала — ни за что не догадаетесь — мамзель Самойлова. Это не СБУ, это всё Владимир-Красно-Солнышко высочайше повелел не пущать. Богъ! Истинно-истинно говорю! Придите, поклонимся!
Читать далее

Не стареют душой ветераны

На центральной площади Таллинна митинг: эстонские знамёна, люди, местами даже плакаты с русским словом «референдум». Ну митинг и митинг, подумал я и пошёл себе дальше. Захожу в киоск пополнить мобильный и между делом спрашиваю у русской продавщицы, чему посвящён митинг: «Ветеранам, — говорит, — СС». Я делаю круглые глаза, а она добавляет: «Вот так вот, то геям, то эсэсовцам». И тут я начал ржать: «Вы, — говорю, — осторожнее, а то тут ходят к вам всякие. Вот я, например, и гей, и эсэсовец из Украины. Чао, крошка!»
Читать далее

Книжные предпочтения консерваторов и либералов

Тихий семейный вечер: рисовая каша на молоке, изюм, курага, кресло, плед, журнал... И вот что пишут. Проанализировав данные о покупках американцев в онлайн-книжных магазинах (а это миллионы записей), социологи нашли, что те, кто покупал политическую литературу либерального крыла, намного чаще также покупали книги по точным наукам, тогда как покупавшие авторов-консерваторов чаще покупали ещё и книги по гуманитарным и сугубо прикладным дисциплинам. Разница между условными либералами и условными консерваторами также проявилась в спорте и хобби: первые предпочитали путешествия, активность вне дома, тогда как вторые были более склонны либо к домашней активности, либо к закрытым видам спорта типа гольфа. Как мило, не правда ли?
Читать далее

Eesti keel

Все украинцы, работающие со мной в Эстонии, либо хотят учить эстонский, либо уже учат. Зачем? Ведь в Таллинне можно всю жизнь прожить, не зная ни слова по-эстонски. Я думаю, что мы воспринимаем это не как докучливую необходимость, а как некое приключение, может как моральный долг этому гостеприимному народу в конце-концов. Даже на курсах языка, где три четверти слушательниц и слушателей составляют украинцы, никто не стонет «как сложно, понавыдумывали тут падежей, неужели нельзя по-русски...». Нет! Взрослые люди с энтузиазмом, хором, как в школе, проговаривают непривычные слова с кучей гласных, мучают ыпетайю вопросами типа «чем отличаются два инфинитива» так, что она вынуждена давать материала больше, чем предусмотрено программой, настоятельно интересуются, как пойти дальше... Я верю, что мы справимся. Бо ми того варті
Читать далее

Гомосекс и Чечня

О важности стратегической информации об ЛГБТ. Что там у гордых кадыровцев? А неизвестно. Хай, который пошёл в СМИ, сводится, по большому счету, к общим словам: все плохо, множество жертв etc. (для примера достаточно посмотреть публикации Новой газеты — речь идёт примерно о трёх выживших, трёх убитых, т. е. о числе жертв максимум 10-20 чел.).

Каков мог бы быть масштаб сексуальных репрессий? В ответе на этот вопрос я исхожу из предположения, что 1) у каждого половозрелого мужчины есть те, кто хотел бы причинить ему вред — враги; 2) информацией о том, кто с кем спит/спал, обладает не только имярек, но и его, по крайней мере, партнёр — проще говоря, эта информация может быть получена; 3) сил у репрессивного государства вполне достаточно, чтобы получить такую информацию или, по крайней мере, воспользоваться доносом. Следовательно, в группе риска попасть под каток государства находятся все половозрелые мужчины, хотя бы однажды имевшие секс с другим мужчиной.

И цифры эти значительны. Воспользуемся для быстроты расчетов Википедией: население Чечни (округленно) 1,3 млн, из которых 58% приходится на трудоспособных, то есть 0,75 млн мужчин и женщин; мужчин будет примерно половина — 0,38 млн, а из них (возьмём самую консервативную цифру) 1% приходится на МСМ. Таким образом, потенциальных жертв 3700. Принимая в внимание то, что среди жертв окажутся и просто случайные (как это следует из материалов той же Новой газеты), можем утверждать, что пострадавших будет намного больше.

И тут возникают неудобные вопросы: из нескольких тысяч предполагаемых жертв достоверно известно о приблизительно десятке человек — где остальные? Есть варианты: 1) их замочили втихую; 2) репрессий нет, есть отдельные трагедии, а масштаб раздут то ли страхом, то ли амбициями журналистов, то ли существующим заказом на Рамзанку Дырова...
Читать далее

Me oleme tublid

Ну от, вітаю самого себе з поверненням у вуличну політику. Сьогодні я долучився до пікету, який українська громада Естонії вже третій рік щосереди влаштовує перед російським посольством.

Це, мабуть, перший раз, коли я почував себе в цілковитій безпеці на таких заходах: в Донецьку весь час вони супроводжувались титушнею, в Києві на першому ґей-прайді нас перед телекамерами мочили... Звичайно, тут якась місцева гопота теж була, лузгала сємкі і сміялася вголос, були якісь старі пани та пані, які крутили пальцями біля скроні та показували, який в них великий, які кричали, що нам має бути соромно, бо йдемо проти «братів». Але були і звичайні перехожі, які нам усміхались, які казали, що ми — tublid, приєднувались до нас ненадовго. Їх було більше, ніж перших. На щастя
Читать далее

Пропаганда работает через близкое окружение

Двум группам показали некий факт, назовём его для простоты ’белое’. Потом близкие люди одной группы несколько раз по разным поводам сказали, что это было вовсе не белое, а чёрное. Так вот, в воспоминаниях этой группы белое почернело (в другой группе, с которой не работала пропаганда, оно осталось белым). Даже после того, когда экспериментальной группе (там, где близкие формировали ложные воспоминания) раскрыли механизм почернения, её воспоминания до конца не обелились.

Многочисленные экспериментальные факты, приведённые в статье (Nature, 2017, 543, 168 –170), во-1, раскрывают механизмы эффективности пропаганды как процесса формирования ложной памяти, во-2, показывают, что, к сожалению, эти процессы едва ли обратимы полностью — здесь время воздействия очень критично, и, в-3, навевают на пессимистические размышления о будущем «неподконтрольных территорий». Недаром Моисей водил 40 лет евреев по пустыне: пока не вымрут зомбированные поколения, добра не будет.

Читать далее

О нимбе

Музыканты, думаю, знают, что Бах в Пассионах пользовался таким колористическим приёмом: речитативы всех действующих лиц передавались как secco: слова персонажа над басом, сопровождаемые отрывистыми аккордами; и только Vox Christi звучал в окружении протяжённой гармонии, которая создавала как бы звуковой нимб, то расширяющийся, то сужающийся, то светлеющий, то темнеющий, переливающийся красками и живущий своей жизнью... Такое противопоставление (Vox Christi — все остальные) сохранялось от начала до конца Страстей. Исключение только одно: Страсти по Матфею, предпоследний номер (67): день 7, воскресение, сцена у гроба, нимб окружает не только речь восставшего, но и слова учеников и последовательниц. Благодать на них
Читать далее

О гендере в материалах ЛГБТ-прессы Украины

Всего проанализировано 3089 публикаций за 21 год её существования, из них 1231 — без указания авторства. Там, где оно есть, авторок 17%.

В 1065 материалов есть персонажи, 21% таких материалов посвящены женщинам.

На иллюстрациях к публикациям женщины появлялись в 17% случаев.

Итак, ЛГБТ-пресса — всё ещё царство мужского: только один специализированный журнал, сделанный женщинами и для женщин, в других изданиях мало авторок, нечасты героини и редки женские лица.
Читать далее

Mein Freund ist mein

Дует № 6 з кантати BWV 140 зазвичай інтерпретують як діалог Душі (сопрано) та Христа (бас). Але зверніть увагу на текст: «мій друг він мій — о так, я твій — ніщо не розіб'є нашого кохання — я хочу насолоджуватись небесними розами з тобою — у нас буде повнота радости». Для бесіди Душі та Христа це звучить у надто штучний спосіб. Простіше відкинути цю неприродність і сприймати текст власне як інтимний шепіт закоханих. І ще одна деталь: партію сопрано виконує хлопчик (це традиційно для лютеранської церковної музики того часу), баса — звичайно — зрілий чоловік: «мій друг він мій — о так, я твій — ніщо не розіб'є нашого кохання»
Читать далее