Вовки і архаїка

Надвечір читав був лекції акад. Залізняка (до речі, дуже раджу) про санскрит, систему російського наголосу, і мимоволі згадував свої перші враження з першого ж заняття естоської понад рік тому. Наступного дня, коли наша естонка Галя запитала в мене, як то було, сказав: «не ображайся, це лише суб’єктивізм, але в моїй уяві завили вовки темною ніччю в зимовому лісі — така архаїка! Латинські десяток значень аблятиву і багатий вокалізм санскриту як живі перед очима стали!» Тепер-то я знаю, що насправді уральські мови є відносно молодими в порівнянні з індоєвропейськими, а серед них естонська — чи не найбільш модерна, так що ще питання, де вовки голосніші. Але менше з тим. Тоді далі я мимоволі почав порівнювати російську з українською, бо це тільки в шкільному підручникові є шість російських падежів, а насправді їх чи не п‘ятнадцять — і зокрема ті локативні, якими так жахають уяву нещасних імміґрантів у підручниках з естонської. В російській, на відміну від української, вони є живою розмовною нормою (почути «домой» можна в звичайному міському побуті, почути «домів» можна хіба від дуже освіченої людини в особливому контексті — або в діялектах). І, читаючи Залізняка, я дуже тішився тим, що ці аматорські почуття були вірними — російська є значно архаїчніша від української: вовки виють, старі смереки в темному лісі скріплять від вітру, хмари крадуть місяць, падає сніг…