«И сколько весит этот зад, узнает скоро шея»: записки експата

NB: далі буде дещо гіперболізований опис, який не має на меті просити поради чи допомоги.

Отже, вже в перший день по прильоту ти розумієш, що ти — авантюрист-війончик, бо навіть господиня квартири окремо в листі з ключами зазначила: «там у шухляді ваш попередник залишив три пакети зі швидкими супами — мабуть, стануть вам в пригоді».

Наступні два місяці ти ходиш тотально переляканий, бо все не таке, і навіть етикетки в крамниці треба читати з перекладачем. Кожний день — як подвиг: де тут [пі-пі-пі] молоко?!? а це масло чи крем [пі-пі-пі] для взуття?!? знову [пі-пі-пі] кінчились [пі-пі-пі] гроші [пі-пі-пі] на мобілці!!! Звісно, денеде, можна говорити по-англійському, але результат — як пощастить. Інколи щастить аж занадто: «coffee please» — «тут ви можетє гаваріть по-рускі». По-руськи чомусь не хочеться.

Працює ледар безупинно,
Тиран нас милосердя вчить,
Найліпша в світі їжа — сіно,
Пильнує добре той, хто спить

На третій місяць в свому гетто ти вивчив зо двадцять місцевих слів, вмієш відрізняти молоко від вершків в магазині, навіть розібрався, як купити нову мобілку. Далі — нарешті — тебе взяли на мовні курси, вбили дві-три сотні слів, сказали, що «-ga» означає «з ким, чим», тому «koorega» то «з вершками», з тобою вже говорять плакати на вулицях і навіть хлопець в kohvik’у розуміє, що ти хочеш. Тю! та все тут просто!

Четвертий місяць. Життя ніби вже не таке синьо-сіро-чорне, щось тут біліє. І тут [пі-пі-пі] болить зуб і ростуть [пі-пі-пі] волоси. Можна, звісно, взяти машинку і поголити дурну голову, наковтатись завбачливо разом із перцем привезеного ібупрофену, купити квиток і злітати в Київ, бо в підручнику з мови чомусь замість глави про перукаря та лікаря є тільки розділ про погоду — «Сідайте, не бійтесь», каже і маньячно посміхаючись клацає ножицями дівчина...