Адаптація до адаптації

И снова я мыл полы… після такого вступу діаспора, мабуть, перехрестилась [іронія]… Це, здається, черговий етап адаптації — спочатку всього боїшся, а потім починаєш качати права з місцевими. Але то таке.

Власне, прочитав статтю про психологічні етапи адаптації до нової країни: медовий місяць, розчарування, депресія, прийняття, власне адаптація та інтеґрація. Весь цикл, у середньому, триває вік людини ділити на 4. Себто для мене він мав би становити 10 років. Конкретний кейс може відрізнятись від середнього і за моїми спостереженнями над собою процес іде суттєво швидше — вже пройдено етапи, коли тобі здається, що потрапив у різдвяну казку, потім коли все дратує і хочеться додому, жереш як не в себе, потім коли починаєш бачити новий позитив і навпаки — дратує все по виході з Борисполя, і нарешті коли починаєш відчувати, що фраза стюардеси «Tere tulemast koju» стосується саме тебе. Лишається мова, але цей проект йде своїми майлстоунами до успішного кінця.

Чому так швидко? Мабуть, багатий досвід переїздів — спочатку з Маріуполя в Донецьк до університету, потім з Донецька до Маріуполя через окупацію, потім до Львова разом з евакуйованим інститутом, звідти до Києва на нову працю… Кожний цей раз супроводжувався своєю депресухою і одужанням, і кожний наступний раз був легший, хоч перед Таллінном — зміна країни! — страх був такий, що я пішов на цвинтар, прощатись з дідом, бабою і мамою, бо очевидно, що надовго… Іншою причиною більш швидкого вживання в роль місцевого може бути і така майже невловима субстанція, як залишки совку — так, Естонія, мабуть, найдалі відійшла від минулого, але те минуле-де-не-де висуне свою пику і це вже не клята тоталітарна країна рад, але щось миле і майже домашнє як тітка в капцях з квартири нагорі, хай навіть і говорить вона естонською