Міти і містика

Київську Русь хрестили в X ст., землі естів — у XIII. На решту Европи християнство прийшло набагато раніше, встигнувши краще витіснити поганські сюжети з пам’яті. От хто пам’ятає нині прекрасний давньоґрецький чи давньоримський пантеон тодішніх страховидів? Хіба що спеціалісти. А всякими русалками, водяними, домовиками тощо лякають дітей по сьогодні.

Ба більше, саме тому, що цей фолькльор досі в пам’яті, таку популярність здобув Відьмак (там просто енциклопедія західно-слов’янських жахів — як читаєш в ориґіналі, то мусиш весь час звертатись по довідки, що то за чергове страшидло виє та верещить на сторінках). Саме тому і в Естонії аналоґічний жанр використовує Індрек Гарґла в серії «Süvahavva» — ці романи також було екранізовано: кілька десятків серій містичних тележахів.



Ну і, звісно, звідси ж ростуть ноги у жартів про карпатських мольфарів, які в потойбіччі підступно посилають православних попів з Москви у пекло.

Якщо ж серйозно, то популярність обидвох авторів слабко пов’язана з пізнім хрещенням цих земель — радше це загальносвітовий тренд, заданий початково новими кіносаґами (Гаррі Поттер, Володар Кілець тощо), хоч вони в свою чергу спирались на поширеність жанру фетезі в новітній західній літературі.