8 серп. 2020 р.

Три книги порубіжжя

Книги збирались принагідно протягом кількох років. Одну знав давно, але не мав, тож її подарували. Другу порекомендував знайомий, про третю дізнався випадково з допису на фейсбуку — і купив їх. Вони лежали, чекаючи свого часу. І ось він прийшов.

Tode E. (Õnnepalu T.) Piiririik. — Tallinn: Hea lugu, 2015. ISBN 9789949538973 
Statovci P. Minu kass Jugoslaavia. — Tallinn: Tänapäev, 2015. ISBN 9789949278312 
Witkowski M. Lubiewo. — Kraków: Korporacja Ha!art, 2005. ISBN 8389911043 

Якщо їх розташовувати хронолоґічно, то першою буде Piiririik (з’явилась 1993-го), наступною Lubiewo (почала виходити фраґментами 2002-го, повним томиком з’явилась 2005-го) і останньою стане Minu kass Jugoslaavia, яку вперше надруковано фінською мовою у 2014-му році і майже відразу перекладено естонською. Lubiewo перекладено українською під назвою «Хтивня» (2006), тоді як решта дві — Мій кіт Югославія та Країна на кордоні — у нас невідомі, хоч їх читають іншими европейськими мовами, передусім анґлійською. Хтивню і Країну на кордоні навіть віднесено до літератури ґейовського гепі-енду [1]. 

Що їх об’єднує? На перший погляд, тільки одне — сексуальність персонажів, а також те, що всі три романи автобіоґрафічні, всюди розповідь іде мовою «Я». Але якби це була єдина спільна риса, може і не варто було б їх об’єднувати, адже тільки в книзі Вітковського вона становить, так би мовити, стрижень написаного. Для Иннепалю та Статовці це хоч і значима, але все ж побічна обставина. 

Відмінні вони також і формою. Вітковський будує Хтивню як щоденник — польові записи коротких історій про плішечних тіток, які ностальґують за тим, що вже не повернеться — радянською молодістю, яка була сповнена сексом і пригодами. Ці записи не творять сюжету, але дають панораму субкультури, яка щезає. Вони з’являються одна за іншою майже випадково, як асоціації, спогади чи плітки. Вони можуть бути жахливими або смішними, траґічними або веселими, сповненими насилля і бруду або покаяння і святости. Вони — як кадри в документальному фільмі. 

У книзі Иннепалю на відміну від репортажів Вітковського дії майже нема — перший поцілунок стається десь на шістдесятій сторінці. Це теж збірка, але цього разу листів до радше уявного друга, які описують не стільки події, скільки потік спогадів про польку-бабусю, депортовану і повернуту, яка розповідала свої безкінечно-одноманітні історії заслання хлопчику у бідній радянській квартирі. Хлопчику, який чекав на ядерний кінець світу, та врешті вирвався у омріяний світ клятої раціональної стабільности високої культури, де можна спробувати, kuidas ollakse inimesena — як це, бути людиною. 

Дебютний роман Пайтіма Статовці, фінського письменника з албанської родини, що була через еміґрацію врятувалась від етнічних чисток югославської війни, найбільше за все нагадує традиційні сімейні епопеї кінця XIX — початку XX ст., ту ж знайому всім дітям з інтеліґентних радянських родин Сагу про Форсайтів. Разом з тим, якщо Вітковський тримається іронії, а Иннепалю весь час копирсається у власній душі, залишаючись дещо відстороненим, то в книзі Статовці вирують емоції болісної, кількадесятилітньої адаптації двох чи навіть трьох поколінь до світу, що безповоротно змінився. Закономірно, що на цьому тлі біля героя також з’являються уявні друзі — мовчазний, апатичний удав, який тим не менш вірно боронить господаря, та спочатку істеричний, еґоїстичний, заздрісний, гомо- та міґрантофобний балакучий кіт, який прямо на першій зустрічі в одному з ґей-барів Гельсинки свідомо-садистично ятрить всі найбільші душевні рани свого візаві. Критика [2] порівнює цих хтонічних істот (особливо кота) із почтом Воланда — подібність посилюється тим, що в кінці вони перероджуються: нечистий кіт фінського андеґраунду стає коханцем, стріченим на батьківщині батьків, а апатичний удав-захисник із гельсинської квартири ще раз трапляється героєві як аґресивна гадюка в полі біля Косова. 

То що ж все ж таки спільного в цих так відмінних книгах? Крім вже згаданої сексуальності героїв, тільки одне — болюче почуття себе на кордоні між світами, коли ти не належиш жодному з них, залишаєшься чужим за ментальністю (Иннепалю), за поколінням (Вітковський), за мовою чи етносом (Статовці). Три книги порубіжжя 

[1] Queer stories of Europe / Eds. Kārlis Vērdiņš, Jānis Ozoliņš. — Cambridge Scholars Publishing, 2016. — 250 p. 
[2] Obreht T. An Uncanny Cat, a Companionable Snake and Displaced Desire // NY Times, April 2017. — https://www.nytimes.com/2017/04/21/books/review/my-cat-yugoslavia-pajtim-statovci.html

Читать далее

28 лип. 2020 р.

Вышла из мрака младая с перстами пурпурными Эос

В одной диссертации моделировалась идея о том, что Гомер подбирал своих сюжеты не как логичное развитие одной линии, а строил поэмы из случайного набора красивых историй, соединённых в лучшем случае близкодейственной ассоциацией, а в худшем просто — хоть и меднолитыми, но всё-таки стандартными фразами. Позднее это, кстати, высмеял Аристофан в Лягушках. Поищите, если не лень, по ключевым словам «потерял бутылочку».

Но я не о том. А о польском Декамероне, сиречь Lubiewo. Конечно, где Гомер, и где Витковский, но то мелочи жизни — структура занимательной книги также мозаична, сюжет распадается на череду милых воспоминаний, связанных между собой загорающим на пляже автором и его перезрелыми подругами. Каждое следующее воспоминание вызывается ключевым словом, точнее кличкой из воспоминания предшествующего, только вот Парис похищает не Елену, а деньги, и не у Атрида, а у пьяной вусмерть «тётки»; по утрам из мрака выходит не младая с перстами пурпурными, а старая глухая баба, шпионящая за своим постояльцем; быстроногий Ахилл борется не со шлемоблещущим Гектором, а с лобковыми вшами...

Характерность персонажей не равна их привлекательности. Они характерны как Бабка Палажка и Бабка Параска, но и столь же типичны — как таких бабок можно было (да и сейчас тоже) встретить в каждом селе, так и своя Писуаресса или Флора торчали на каждой плешке от Берлина до Бухары. Точно также мстительный пастырь народов Атрид и истеричный Ахилл вкушали сладкое мясо на каждом симпозиуме, впрочем вкушают и поныне, надев галстуки и меряясь уже не захваченными землями и рабынями, но отжатыми бизнесами или индексом Хирша.

Читать далее

26 лип. 2020 р.

Kак я летал в космос

Захотелось мне булочек — таких, знаете, сдобных, с вареньем внутри, здоровой в общем пищи. Дай, думаю, слетаю по-быстрому в Космос — такой, эммм, не супермаркет рядом. Года два там не был. Вхожу: коврик не расстелен, оркестр не играет, покупатели мешают продавщицам, таким, олдскульным, которые вроде и моложе раза в два, но видимо уже с прибитым к голове чепчиком рождаются. Без масок, кстати. В общем, как обычно, хотел булочек, купил Краковской.

— С вас 24–70!

Даю 50, сдача долго ищется, в фейсбуке, но наконец передо мной появляются две десятки и пятёрка.

— А тридцать копеек?

— Где я вам их возьму?!

(про себя: милочка, что-то интуиция плохо у тебя работает, я вокзальных за копейку строю…)

— Это, простите, ваши проблемы.

Сразу же достаёт из кассы чудом материализовавшиеся 25 коп.

— А ещё пять?

— Ну ты посмотри на него! Что вы будете с ними делать???

(начинает тихо так)

— Девушка, сейчас утро и я добрый… (переходит на рык) …но это не помешает мне… (дальше непереводимая игра слов на местном диалекте) …этой колбасой… (из лап высовываются когти) …ваш чепчик!

— Да подавись ты своими копейками!

— Охотно! Благодарю! До новых встреч!

Ностальгически, облизывая эскимо: вот если б меня так в Эстонии обслуживали, уже б наверное С3 был бы! Ругаться с продавщицами — высший языковой пилотаж!

Читать далее

24 лип. 2020 р.

Ainult kirjutamisülesanne

Kas tulevikusühiskonnas vajatakse muuseume? Et vastata sellele küsimusele, on tarvis määratleda, mis muuseum on. Esimesed muuseumid olid pärit kogudest, mida aadlikud ja parimad inimesed omandasid. Kõik need kogusid nii kunsti kui ka teisi haruldasi asju. Aegamööda tekkis vajadus mitte ainult selliseid asju näidata, vaid ka neid liigitada ja uurida, aga samal ajal näitamise kaudu ühiskonda informeerida ja õpetada — privaatsest kogust sai modeerne muuseum. Järk-järgult see muuseum on muutunud ning praegu see mitte ainult asutus, kus keegi võib vaadata midagi ebatavalist, vaid ka koht, kuhu minnakse aega hästi veetma, kust saadakse nii teadmisi kui emotsioone. Ühesõnaga see on atraktiivne vaba aja veetmise koht. Võttes arvesse, et meelelahutus saab üha enam ja enam elu lahutamatuks osaks, tundub, et muuseume külastatakse ka tulevikus.

Muidugi, on olemas veel üks ühiskonna arengu aspekt — infotehnoloogiad ja internet. Nüüd on võimalik muuseumide nähtusega tutvuda virtuaalselt ja see võib mõjutada külastamist. Minu siiski arvates, ei suuda virtuaalne ekskursioon täielikult asendada realsust — epideemia ja karantiin seda näitasid hästi. Asi on selles, et nagu kirjutasin enne, tänapäeva muuseum on koht vabaajaveetmiseks, aga kui mina istun kodus arvuti ees, siis virtuaalne muuseumi külastamine ei erine nt filmi youtubis vaatamisest, siin ei ole ühtegi tõesti uut muljet, ma ei saa skulptuurini läheneda, antiigi vaasi ümber käia või keskaegset mõõka kätte võtta. Üldiselt öeldes, tulevikuühiskonnas vajatakse muuseume kindlasti.
Читать далее

23 лип. 2020 р.

Майже співпадіння

Колись, пишучи про результати спостережень на плішках Донецької області, ми з Женею процитували «Хтивню» Міхала Вітковського. Потім Miroslav подарував мені ориґінальне видання польською.

Потім я взявся читати маленьку повість «Piiririik» естонською про ту саму субкультуру і ті самі часи, про буття на кордоні — у Вітковського це кордон між поколіннями радянських та емансипованих «тіток», у Иннепалю то кордон між пострадянською та нормальною Европами, причому «Piiririik» ще мимоходом згадує польські корені головного героя і депортацію в Сибір.

І от поки я читав повість естонською та оновлював у пам’яті книгу Вітковського, Ґуґл приніс мені польську літературознавчу статтю про власне український переклад його «Lubiewa», де мене ж і процитовано. Ги, коло замкнулось

https://doi.org/10.31261/PLS.2020.10.01.04

Читать далее

Tulevikuajalehte loeme Internetis

Tundub see tõsi olevat, sest digitaalseid teenusi saab üha enam ja enam. Kui paberimaksuaruanne on juba arhaism, miks ikka ei muutuks ajalooks paberiajalehed?

Tõsi on ka selles, et nn uudised saabuvad mulle FB-i ja TW-i kaudu kiiremini, kui ajalehtedelt. See tähendab, et ajalehed peavad muutuma — nende ülesanne nüüd on mitte informeerida, vaid analüüsida. Arvan, et selles rollis nad jäävad paberile, vähemalt osaliselt, sest analüüsi lugemine ei talu kiirust, see vajab mitte ainult paberit, vaid ka vanamoodset tugitooli ja pleedi, kaminat ja kohvi, vaikust, rahu ja aega
Читать далее

17 лип. 2020 р.

Ukraina keele mittekasutamine ei takistanud kotlettide ostmist

Sõltumatu uudisteagentuuri teatel leidis eile pärastlõunal aset ühe vanempoolse inimesega, kes oli tulnud suurele kaubamajale Mariupolis oma lõuna ostmiseks. Sündmused toimusid kulinaaria ja pagari osakonnas.

Peale mehe kohal viibisid teised ostjad, kaasa arvatud tüdrukud ilma maskideta. Kui kord tuli toidu tellima, mees võttis sõna ja selges ukraina keeles palus "Чотири котлети", kuid müüja tegi näo, et ei saanud aru, ja nõudis mehelt kordamist. Pärast kolmandat kordamist tekitas järjekorras elevust ja tüdrukud otsustasid sekkuda ning valju häälega tõlkisid seda vene keelde müüjale, kes hakkas ärrituses pihta kotlettide kokkupanemisega ning lükkas pakend ümber.

Muidugi ta oli sunnitud lõdisevate kätega uue pakendi võtma ja teised kotletid sinna panema. Vaatamata vahejuhtumile mees jäi häirimatuks, võttis oma toitu kätte ja tänas müüjat.

Читать далее

10 лип. 2020 р.

Про маски і чебурашки

Тролейбус, Маріуполь, середина дня, народу мало, кондукторка в правильно одягнутій масці, біля мене на вільне місце...

Акт 1. ... сідає баришня вся із сєбя. Кондукторка: «Дєвушка! Адєньте маску!». Дєвушка, закатив очі, повільно дістає звідкись пожмакану маску і взягає на шию. Я: «Дівчинко, вдягіть маску, ви біля мене!». Дєвушка возмущонно: «Я здорова!» [про здорова є гарний анекдот] — «Не бачив ваших аналізів». Дєвушка мстітєльно: «Я отсяду от вас!» — «Боже, щастя то яке!» [хреститься]

Акт 2. На те саме місце сідає тіло без ознак ВНД. Кондукторка: «Мужчіна! Адєньтє маску!». Мужчіна: «Зомбірованиє!». Вдягає маску на шию. Я: «Чоловіче, вдягніть маску!». Мужчіна: «За...лі!» — «Ще не починав» — «Маскі подавляют волю! Ви всє зомбірованиє! Вам мозгі помєнять надо! Скоро чіпи будуть вживать» — «Господи, та скоріш вже, бо без чіпов не розуміють» — «Она нє от чіво нє защіщяєт, єйо каждиє два часа мінять» — «Так міняйте, в чому проблема?»


Читать далее