Якби не почалась війна, то цієї, як і багатьох інших історій, не було б. Це трюїзм. Але не є трюїзмом те, як далі реаґують причетні, себто Україна та її чиновники.
Отже, в де-факто на той момент окупованому Маріуполі помирає мій батько. Смерть можна було б назвати природною, якщо відсутність медичної допомоги такою є. Сусіди ховають його біля будинку — єдина на той момент доступна опція. Я, живучи в іншому районі, дізнаюсь про це постфактум, коли стало можливо пройти по вулицях. Дізнався, сфотоґрафував те місце, прибрався наскільки можливо в квартирі... Ці всі перипетії, якщо треба, то є моє інтерв’ю Остапові Дроздову (https://www.youtube.com/watch?v=QVXQszHV_Og) і мій Маріупольський щоденник в Додатку до моноґрафії (https://www.researchgate.net/publication/371110543_Ukrainian_LGBT_in_the_context_of_the_war).
Ще будучи на фільтрації в Донецьку я подав заяву в поліцію про смерть, а оскільки всі свідки Маріуполі і тіло там-таки, то формально це заява про розшук безвісти зниклого. Це 27 квітня 2022-го. Далі — тиша, прийняли і прийняли.
20 вересня 2023-го, себто за півтора роки, випадково дізнаюсь про те, що потрібен Витяг з реєстру зниклих безвісти за особливих обставин. ОК, перевіряю наявність батька в Реєстрі, звісно не знаходжу (не здивований, бо поліція з поліцією і МВС з МВС даними ніяк не обмінюються), пишу вже на нову адресу лист про надання Витягу з реєстру. І знов тиша — отримали, не отримали, не моє хлопське діло знати.
Законом визначений термін в 30 днів для відповіді, спокійно чекаю і знову не дивуюсь, коли нічого не отримую. Тому 20 жовтня 2023-го пишу ще один, вже роздратований лист на міністра. Стається чудо, за годину мені відповідають, що вони ще працюють.
Ще за 10 днів, 30 жовтня, знову нагадую, бо чомусь йож птиця горда — не пхнеш, не злетить. 31 жовтня стається неймовірне — сонечки всю ніч писали і нарешті зробили Витяг про те, що нічого нема. Дякую. Рік вони нічого не робили. І не зробили.
Починається друга глава: власне оформлення спадщини, маленької квартири без вікон і дверей на околицях вже давно зруйнованого та окупованого міста. Хто там заселився, не знаю, але хай — оформлення спадщини потрібне не для продажу. Спадщина потрібна на момент звільнення і виганяння поганою мітлою тих, хто туди вселився, якщо раптом такі є.
Пишу одному нотаріусу, другому, третьому — не беруть. Пишу на т. з. гарячу лінію Мінюсту. Наш фантастичний діалог можна було б розібрати на цитати: консультантка Ірина (юристка, працівниця Мінюсту):
— не читає питання,
— не знає, що Маріуполь — окупований і весь час мене направляє то до державних органів за «місцем відкриття спадщини», то рекомендує «отримати спадщину за місцем її відкриття».
Ну і вішенка на торті: коли таки з’ясувалось, що треба йти до суду, то назва суду — тадам! — Ленінський районний суд м. Дніпропетровська. Декомунізація? — Мінюст не чув, не панська ця справа.
Що зараз по факту: відповідей я так і не отримав, зате знову не здивувався — останнє, що потрібно Україні, це люди. Ходють тут, мішають. Дякую, дуже дякую! Саме тому я не вірю ні в які реформи — головне для нас це бити себе п’ятою в груди і пишатись. Можна створити десять тисяч електронних сервісів, чат-ботів та інших офісів реформ, написати плани відновлення і повернення. Але працювати вони будуть рівно так, як раніше: б’ючи себе п’ятою в груди та пишаючись.
Немає коментарів:
Дописати коментар