Донька воїна

«Тато» — так називається документальна стрічка про шлях батька до доньки, шлях, що тривав довгих два роки після загибелі під Дебальцевим. Фільм дуже тяжкий, адже весь час здається, що попри тест ДНК, попри обгоріле тіло і труну ось тут, перед очима, боєць Батальйону «Донбас» ще живий — в пам’яті, на фото, в домашніх відео, спогадах товаришів і товаришок… Фільм був би неможливим, якби Оля, донька Володимира Самойленка, не взяла на свої плечі 20-літньої дівчини весь тягар пошуку тата.

Що для неї означав перегляд документальних кадрів того — останнього — бою, кадрів знятих ворогом? Що для неї означала присутність камери в момент доставки задубілого тіла в польовий морґ, при ексгумації та при перепохованні? Що означає для неї та її матері чути уїдливе «мабуть, така у вас була сім’я, що чоловік збіг на фронт»? Що означає кожного дня бачити «втомлених війною» в кав’ярнях і за кермом дорогих автівок? Через таке — тільки без камери — проходять тисячі сімей військових.

Прем’єру фільму в Таллінні орґанізовано Посольством України за сприяння МЗС