До найкращого приятеля

Сенека: стоїк, що нажив фантастичних багатств, язицник, якому приписують листування з Ап. Павлом, духовний лідер сенатської опозиції, який слухняно виконав наказ імператора і скоїв самогубство… Навіть для нас він існує в двох неподібних скульптурах — астеніка в одному образі та опасистого дядька в іншому. Його поезії, попри критику стилю від сучасників, читались у школах західного середньовіччя як взірцеві. Для нас вони теж можуть нести різні смисли — як і будь-що велике — і високі, і низькі.

Кріспе, моя ти снаго, мій спокою після утоми!
Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе,
Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні,
Вихопив з бурі мене: руку подав рятівну.
Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний,
Нині — й прихіст моїй, враженій горем душі.
Вірність — солодка твоя, м’яка — найсуворіша мужність,
Медом Кекропа твої скроплені, Кріспе, уста.
Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда,
Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти!
Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа.
Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй.

Відлуння золотого віку : Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори / Упор. М. Домбровський. — Львів, 2011. — С. 61