12НЦ2019

Отже, минула Дванадцята (!) конференція ЛҐБТ-руху в Україні. За винятком першої я був неперевно частиною Орґанізаційного її комітету та безпосереднім учасником. Були роки гарні, були такі, коли можна було б краще, але останні дві конференції зовні йшли легко, як гарячий ніж у масло. Звичайно, учасниці та учасники не бачать ту працю, яка за кадром виконується Техкомітетом і Орґкомітетом, не відчувають, коли щось збивається — це і є професіоналізм.

В один з днів до мене підійшов один з найдавніших учасників наших збіговиськ і запитав (він, здається, всіх про це питав): «Які три речі ти для себе виніс з цієї конференції?» Я був задумався і тільки дорогою додому, в Таллінн, собі їх сформулював:

1) рух не просто живий, але оновлюється — на арені не тільки нові чоловіки, але багато жінок і транс-людей; з’являються теми, які донедавна здавались би дуже екзотичними для нас — політики, військові, роми; рух не є конфліктним, себто досяг консенсусу з базових питань, в тому числі зовнішніх, таких як мова, державність тощо

2) конференцію de facto визнано як ключову подію не тільки українського ЛҐБТ-руху, а всього пост-радянського простору — учасники і учасниці з країн нашого реґіону (цього року: Білорусь, Вірменія, Естонія, Киргизстан, Латвія, Литва, Росія; минулого року ще Грузія, Північна Македонія, Казахстан) презентують свої досягнення, слухають про наші, навіть частину своїх промов роблять українською (окрема подяка учасникам з Латвії та Росії) та й дискусія йде ніяким нє общєпанятним — домінує українська, хоч для гостей забезпечено паралельний тримовний переклад

3) ну і персональне — доповідь про плішки Харкова нагадала мені мою наукову молодість у соціолоґії