Школа № 30, Маріуполь

1992-й. В 11-му класі здавалось, що будемо в школу після випуску приходити як додому — настільки було хорошо. Десь рік після ми ще якось спілкувались. Потім всі розлетілись. Бачились іноді на зупинках, один чи два рази збирались на вечорах випускників.

Яскраво пам’ятаю останній такий раз — 2012-й. Я вже закінчив аспірантуру, сім років як захистився, того року на першому прайді нам з Шереметом потовкли пики. Прийшов. Вчителя і директор ті самі (до речі, директор і завуч і нині не змінились), вже вчать дітей однокласниць. Яскравий інсайт «І нашо я сюди приперся? Ото сидів би дома і то було б корисніш!»

Потім знову довга перерва.

2017-й. В Донецьк я вже нев’їзний, викладав у Маріуполі, вчив поліцію, приїхав з Естонії додому на вакації. Через вайбер якимсь чудом знаходить мене однокласниця Олена, додає в чат, щоби організувати знову зустріч. Читаю ті всі охи і ахи. Тут Вітьок питає, а як йому доїхати, бо він вже громадянин росії, ще двоє живуть в окупованому Донецьку і щасливі від цього... Панєслась: «громадянська війна», «доскакалісь». Тваю дівізію! Та йдіть нахєр! Вийшов з чату, заблокував і аж дихати легше стало. Нарешті я закінчив школу