Keelesõbrad

Поштою від Eesti Keele Maja та Integratsiooni Sihtasutus прийшла мені подяка за участь у волонтерському проекті з поширення естонської. Спочатку я розлютився — не тому, що не брав участі, а тому що мені дякують за те, чого я не робив: помагали мені, а не я. Потім заспокоївся — ну ОК, хай буде так, брав участь, поширював, пропагував…



У чому полягав проект? Коли уряд оголосив карантин, звичайно, все позакривалось — в тому числі мовні курси і розмовні клуби. І люди, які в силу своєї ситуації і так мало стикаються з естонською та її носіями, лишились і цього. У відчаї Фонд інтеґрації та Дім естонської мови кинули клич: потрібні живі естономовні волонтери, які були б згодні раз на тиждень скайпом, телефоном, зумом, фейсбуком — як завгодно — годину говорити з тими, для кого мова не є рідною, хто боїться навіть побутових ситуацій. Говорити про всякі звичайні дурниці: на вулиці гарна погода, я їм борщ, а що у тебе…

На диво, відгукнулось стільки людей, що це було неймовірним. Нас розподілили майже у випадкові пари «носій / не носій» мови, і поїхало. Мені дісталась школярка з маленького містечка, Kirke Pärn — ото справжня героїня, бо слухати моє базікання з купою мовних помилок було, мабуть, тяжкою задачею.

Власне, хочу і я подякувати як співробітникам і співробітницям Фонду за те, що витримали мою аґресію, так і Кірке, яка разом з іншими волонтерами зробила в цей проект свій внесок значно більший, ніж я