Про іспит і подальші плани

3 вересня 2016 року я вперше потрапив у Таллінн. І від 2 жовтня 2016 з деякими перервами, зумовленими естонською бюрократією, по сьогодні я постійно живу в Естонії — трохи більше за три роки. За цей час пройдено шлях від повного 0 до у естонській до якогось нормального рівня, причому спочатку плани були дуже скромними, A2 як моральний обов’язок і досить, потім B1 і хватить, нарешті B2 і моє сумління спокійне, можна їхати в Маріуполь картоплю саджати. І от сьогодні маю B2.

Звичайно, я гордий, адже не всім з місцевих вистачає терпіння навіть на мінімум, який вимагається від громадянина. Але разом з тим я чітко бачу, що ті мої успіхи не є аж надто видатними, бо деякі зі знайомих, так само почавши з нуля, досягали цього за значно менший строк. Ну що поробиш — вік, брак сили волі, слабка пам’ять, брак середовища тощо! Причин можна знайти ще з десяток, але ну то такоє: здібності та можливості дійсно різні і нема сенсу витрачати сили, щоби картати себе. Зробив і добре. Як там казали в Римі? Feci quod potui, faciant melius alii.

Власне, тут виникає більш складне питання: що і як робити далі? Можна, наприклад, подати документи на фіно-уґорську філолоґію. Це трохи кумедно, маючи PhD, сідати з молодняком, хоч саме навчання українською зробило мені її перфектною. Можна, далі якось займатись. Але це означає, що вже звичних підручників не буде та й учити слова можна, але малопродуктивно — така собі імітація бурхливої діяльності. Скоріше питання активного ужитку і не менш активного читання (бо, наприклад, читати ґазети мені досі напружно). Були також плани на цьому зупинитись, натомість якось відполірувати те, що вже є хоча б до такого ж рівня — я маю на увазі польську та анґлійську, які зараз десь між B1 і B2. З коханою латиною ще складніше, бо якщо напружусь, зможу блог писати польською чи англійською (буде не дуже грамотно, але буде), то обсяг витрачених зусиль на те саме латиною буде неспівмірно більшим.