Krimmitatari keel

Ma kaeban tihti, et ukraina keele oskusega on häda, vähemalt suurtes linnades. Aga siis mul tuli meelde, et meil, Ukrainas, on rahvus, kelle situatsiooni võib julgesti nimetada «katastroofiliseks». Need on krimmitatarlased või kõrõmlõlar.

Kui inimesi, kes oskavad ukraina keelt, on umbes 45 mln, krimmitatarlasi on erinevate hinnangute järgi 500 tuhat kuni 2 mln (mitte ainult Ukrainas, vaid ka Türgis ja Uzbekistanis). Nad olid deporteetitud Krimmist Teise maailmasõja ajal (meil on lavastatud sellest perioodist väga traagiline film «Haitarma») ja nüüd nad kaotasid taas oma kodumaa — okupeeritud Krimmis toimuvad etnilised puhastused. See rahvus on poliitiliselt tähtis Ukraina jaoks, sest nad on meie kodanikud, nad toetavad Ukraina iseseisvust ja neil on oma rahvuse enesemääramise õigus (neil pole oma riiki). Kahjuks, on internetis olemas ainus krimmitatari keele õpik (0—A2) vene keeles. Raamatupoodides pole seda õpikut ega teisi krimmitatarikeelseid raamatuid üldse! Ukraina koolides ei õpitata meie naabrite keelt ka! Kui ma selle peale mõtlesin (kell oli kaks öösel), mul oli hirmus häbi, ma ei saanud magada.

Ideaalses Ukraina riigis peaks olema Kanada mudel: igas koolis on krimmitatari keele kursus, iga poliitik ja ametnik peab kõnet alguses ukraina, siis krimmitatari keeles (nagu Kanadas — alguses inglise, siis prantsuse keeles). Aga ma olen pessimist selles suhtes. See peaks olema nii, kuid seda pole ja ei tule.
Читать далее

Infoallikad

Kui Ukraina, Eesti, Gruusia, Armeenia, Tadžikistan ja teised riigid olid Nõukogude Liidu (enne Venemaa impeeriumi) koosseisus, paistis täiesti loomulik olevat, et suurem osa uudistest tuli vene keeles, sest impeeriumi keskus oli Moskva. Isegi teaduses, kus teadlased oleksid pidanud maailma kirjandust lugema, informatsiooni põhiallikad olid venekeelsed. Iga raamat algas viimase kommunistliku partei kongressi otsustega ja Lenini tsiteerimisega.

Pärast iseseisvuse saavutamist erinevates riikides need infoallikad muutusid. Näiteks, Eestis, Gruusias ja Armeenias, paljud inimesed loevad inglisekeelseid uudiseid ning suhtlevad oma välismaa sõpradega inglise keeles, aga Ukrainas ja Tadžikistanis nagu muiste uudiste edastamise keelelise vahendina domineerib vene keel. Muidugi, üks põhjustest on halb inglise keele oskus.

Seda võtavad arvesse FBi algoritmid: nad analüüsivad iga kasutaja sõnumeid ning pakuvad talle sobivaid ja huvitavaid uudiseid ja reklaami. Näiteks, kui ma oskan poola ja inglise keelt, mul ei ole poola- või inglisekeelset reklaami, kuid viimasel ajal ilmub eestikeelseid teateid. Samuti uudised FBi väljas — need on harva Poolast, aga väga tihti Venemaalt.

Arvan, et läheb veel palju aega, et algoritmid tunnetaksid ühiskonnaelu muutusi.
Читать далее

Mariupol

Mariupol on suur linn (ta kuulub Ukraina kõige suuremate linnade esikümnesse), mis asub Aasovi mere ääres. Siin on sadam, kaks tohutut metallurgia tehast, masinatehas ja teised ettevõtted. Meil oli lennujaam, kust ma lapsepõlves lendasin tädi juurde Lvivisse, aga aastast 2014 see on suletud sõjaolukorra tõttu.

Ma mõtlen tihti, et Mariupol ja Tallinn on sarnased: nad asuvad mere ääres ja see maa on Maarjamaa. Ilm on pehme (muide, suvi Mariupolis on väga kuum võrreldes Tallinnaga), Mariupolis elab 444500 inimest, Tallinnas 430800. Mariupoli elanukud on ettevõtlikud ja julged. Siin on palju erinevaid rahvaid: kreeklased (nad asutasid linna), ukrainlased, venelased, sakslased, juudid, tatarlased ja paljud teised rahvused. Muidugi, meil pole nii pikka ajalugu — ainult 240 aastat (1778).

Kahjuks, Mariupol on praegu hirmus ebamugav linn: halvad teed, vana ja täis inimesi ühistransport, ohtlik ökoloogia, mustad majad, pikad järjekorrad, aeglane mobiiliinternetiühendus (kui täpne olla — seda ei olegi), kauplustes ei saa kaardiga maksta ning on vaja pangaautomaadi juurde minna… Iga tegu (näiteks maksuametilt mingi dokument saada või meditsiinilist analüüsi teha) vajab tervet päeva. Kõik on nii halvasti planeeritud ja korraldatud, et on üllatav, kuidas siin on võimalik elada?!

Elanikud kannavad tumedaid (siniseid või musti) odavaid riideid, neil on heledad ja väsinud näod ning kerekad, mittesportlikud kehad. Hommikuti lähevad nad tehastesse, õhtuti koju, nad joovad palju õlut, söövad palju leiba ja odavat vorsti… Inimesi tulvil bussid tunduvad olevat täis negatiivset ja agressiivset energiat. Seetõttu, ainult maandudes Tallinna lennujaama ja sealt väljudes tunnen, et on võimalik vabalt hingata ja lõõgastuda.
Читать далее

Тисячі

Як учив товариш Ленін: «учёт и контроль — основа социалистического хозяйства». Чогось запам’яталось мені з часів аспірантури, що треба 700 тис. знаків іншомовного тексту було прочитати перед іспитом (з них 100 тис. перекласти письмово). Зараз глянув вимоги до нинішніх аспірантів — удвічі менше. Але до чого я: пам’ятаючи цю цифру, я сумлінно був рахував, скільки тисяч прочитано естонською.

І от сьогодні якраз перетнув межу в 350 тисяч, себто половину від моїх аспірантських. Ну що сказати: дитячі книжки вже на раз-два читаються, серйозніші — трохи повільніше, але все одно значно швидше, ніж в травні, коли той облік почався. Вопщім, häid jõule! Учиться, учиться и ещё раз учиться, по заветам дорогова Ілліча
Читать далее

Маріуполь, ЧСЧ, ВІЛ

За останніми даними Альянсу громадського здоров‘я (2018 рік) серед ґеїв, бісексуалів та інших ЧСЧ Маріуполя 8,8% ВІЛ-позитивних. Багато це чи мало?

З одного боку, це вдесятеро більше, ніж серед звичайних гетеросексуалів. З іншого, це менше ніж в Одесі (13%) чи Донецьку (22%). Ця цифра також означає, що епідемія поки не збільшується, адже в 2009 році наше дослідження дало ту саму цифру. Разом з тим, в цій стабільності нема підстав для оптимізму — ми поруч з війною, а війна завжди тягнула за собою епідемії, і в будь-який момент ситуація може стати гіршою.
Читать далее

Filossofiline mõtisklus

Reis tagasi oli pikk. Kiievi raudteejaamas ostsin moodsa raamatu «Sapiens: a brief history of humankind» ning aeg möödus rongis kiiresti. Ühes peatükis autor, ajaloo doktor Yuval Noah Harari, kirjutab, et lahendamatud vastuolud on iga kultuuri alus: «selleks, et mõista teie naabrit, kes käib tänavanurgal mošees, ärge otsige alusväärtusi Koraanis, vaid otsige islami kultuuris neid sätteid, kus reeglid põrkuvad kokku». Doktor Harari toob näite keskaegsest Euroopast: hommikuti rüütlid käisid kirikutes ja kuulasid jutlust, et rikkus on saatana ahvatlus ning on vaja vägivalda vältida; õhtuti nad käisid oma süserääni palees ja nautisid laule, milles ülistati lahinguid ja rikaste vürstide võimsust. Samamoodi modernse elu vastuolu on vastuolu vabaduse ja võrdsuse vahel.

Selles kontekstis küsisin ma endalt: mis on lahendamatu vastuolu Ukraina ja Eesti kultuurides? (loomulikult, eraldi) — See on raske küsimus, sest Eesti elu tunnen ma ikka veel halvasti, kuid Ukraina elu — liigagi hästi. Aga ikkagi proovin aru saada. Tasub öelda, et neid mõtteid pole vaja tõsiselt võtta.

«Meie inimesed tahavad kahte asja: et riigis poleks korruptsiooni ja et vader saaks muret lahendada». Niisiis, lahendamatu Ukraina kultuuri vastuolu on soov reeglite järgi mängida ja iseendale erandi teha.

Eesti elu kohta mul ei ole niisugust ilmekat näidet, ainult mõned tähelepanekud. Pikett Ukraina toetuseks on korraldatud eestlaste algatusel. Kas seda märgatakse Ukraina kogukonnas Eestis ja ühiskonnas Ukrainas? Vastus on kõikuv: jah ja ei. Ühest küljest seal teatakse sellest, teisest küljest peaaegu mitte midagi ei võeta ette — eestlased toetavad ukrainlasi viis aastat, ukrainlased seda üldse ei vaja (mul on häbi). Mulle see meenutab situatsioone koolis, kui poiss tahab tüdrukuga suhelda, aga kardab seda öelda, kuid kannab tüdruku portfelli või kisub tüdrukut patsist. Niisiis, lahendamatu Eesti vastuolu on soov kellegagi sõbrustada, seltsida, kaubelda ning liiga tagasihoidlik olla.

Siin ma panin silmad kinni ja jäin magama.
Читать далее

Paralleelmaailmas

До дня народження чоловіка купив дитячу книгу естонською — бо і читати легко, і сюжет затягує: четверо естонських восьмикласників з 2016 року хочуть попередити першу світову війну, тому мандрують у часі, щоби змінити історію… щось іде не так і вони потрапляють в паралельний світ, де все майже таке, але історія пішла по-іншому. І от, в одній з глав вони опиняються у 2016 році в Естонії, в своєму рідному місті, але у паралельній реальності. Ця глава (мій переклад її частини — нижче) є пародією на Країну Рад. Ось така декомунізація через гарну книжку.



У маленькому селищі на північному заході 1 травня 2016 року не було аж так тепло, як сто років тому в Сараєво […] Погода була хмарною, дощило та було мрячно, але на невидимих в таку погоду вулицях юрмився народ. Мандрівники пішли туди, звідки долинали гамір і музика. На автобусній зупинці біля цвинтаря грав духовий оркестр. На великій стоянці відразу за зупинкою було збудовано трибуну, яка нагадувала гігантський п’єдестал для чемпіонів олімпійських ігор, на цьому п’єдесталі вони отримують з честю виборені медалі. Однак тут не було жодного чемпіона. На найвищому щаблі стояв, ледве тримаючись на ногах, майже столітній скорчений дід. Вся його грудь блищала золотом орденів і медалей. Якби трохи молодші старуни на нижчих щаблинках не тримали його, то тягар жестяних орденів напевно поклав би немічного прямо носом на землю.

«Це, мабуть, якась вистава просто неба», — здогадався Томас, — «здається, вони пародують першотравневий парад радянських часів».

Мандрівники в часі сховались за рогом збудованого ще в кам’яному віці паркану кладовища та слідкували за подіями на стоянці. Через вулицю, прямо навпроти зупинки, стояла школа. Її будівля здавалась мандрівникам знайомою, адже в їхньому світі вона теж була школою.

У мить, коли оркестр замовк, загуркотіли барабани та відкрились головні двері школи, звідки вийшли, маршируючи, святково вдягнені діти. На всіх були білі сорочки та гаряче-червоні краватки. На хлопцях були сині штані, на дівчатках — юпки в клітинку. Діти шикувались перед школою, більші зпереду, менші ззаду. Вийшовши зі школи, всі покрокували через стоянку в бік трибуни. Той клас, який доходив до трибуни, зупинявся, ставав струнко і на повні груди кричав «Служу Радянському Союзу!».

Дід, що стояв на постаменті, махав їм та ворушив губами так, ніби хотів щось сказати. Хоч обов’язкові слова були відомі, в крику вони ставали нерозбірливим гавканням. Далі до трибуни марширував наступний клас.
«Ти певен, що це пародія?», — спитав Керт Томаса. — «У старих фільмах я бачив піонерські паради і мені здається, що тут справжнісінький парад».

«Слава полеглим героям!», — прокричав наступний клас. Після того, як всі класи пройшли, діти рушили на Паркову вулицю. Там, у кінці, стояв пам’ятник полеглим у Другій світовій війні. Анетт, Маріліз, Керт і Томас стали в хвіст колони. Це було легко, адже тепер до школярів долучились інші поселкові в піонерських краватках.

У кінці вулиці мандрівники здивувались ще більше. На тому місці [...] височів білий мармуровий обеліск, увінчаний червоною зіркою. Зліва і зправа від обеліску лежали квіткові грядки, перед якими стояли у почесній варті озброєні автоматами солдати. Всі люди, які проходили повз обеліск, зупинялись і схиляли голову. Мабуть, вони взаправду хотіли віддати шану полеглим героям. Але кожний, хто схилив голову, отримував від солдата зелений папірчик.

Одного юнака, який пройшов обеліск і не схилив голову, озброєні вартові повернули назад та прослідкували, щоби він десять разів підряд глибоко вклонився. Вони записали його ім’я та не дали йому папірця.

Дійшла до мандрівників у часі черга минати обеліск.

«Що нам робити?», — поцікавилась Маріліз.

«Вклонитись, звичайно», — відповіла Анетт, — «Диви, вони не жартують!»

Юнаки та юнки зупинились перед обеліском, вклонились до землі, отримали свої папірці та пішли далі. За кілька метрів вони повернули праворуч та рушили паралельною вулицею назад до автобусної зупинки.

На лівому боці вулиці, там-таки, де мандрівники в часі сподівались побачити руїни крохмально-сиропного комбінату, височіла велика будівля. На її останньому поверсі тріпотів великий плакат «П’ятирічку за чотири роки!», а під ним трохи менший «Кожній радянській людині — літр сиропу в рік!». Біля входу на фабрику красувалось велике зображення, в якому впізнавався Ленін. Під ним стояв текст «Ідеї Леніна живуть і перемагають!»

«Мені здається, ми потрапили в Радянський союз», — сказала Анетт.

«І це в 2016 році!», — додала Маріліз.

«Це означає, що в цьому світі Естонія не стала незалежною», — підсумував Томас.
Читать далее

Вокзал

Панно на ЖД вокзале Мариуполя, чуть старше меня — 1974. Что мы видим?


По краям мужчины: пилот, моряк, металлург, машиностроитель — основные предприятия в городе. В центре женщина с дитём. Как у нас говорили, «пошла в семейностроительный». Что сейчас осталось? В 2014 накрылся аэропорт медным тазом, в 2018 — порт, металлурги пока держатся. Ну а строительницы по-прежнему строят...
Читать далее

Дещо про сімейну історію

У мого діда були покалічені руки — бракувало кількох пальців. Коли я питав бабцю, чому — дитині ж цікаво — вона неохоче говорила щось там типу «виробнича травма» (працював він все життя на Азовсталі майстром), без подробиць. Жили вони у великому будинку, вона була домогосподинею — тобто аж до самої смерті його зарплата і пенсія були єдиним джерелом прибутку спочатку для п’ятьох, а як дочки поодружувались, то для двох.

Бабця часто розповідала про німецьку окупацію Маріуполя та завжди дорікала дідові тим, що він їздив по санаторіях, а її не брав. Завод оплачував. Коли дід помер (а це ще був СРСР), завод забезпечив труну. Мені це здавалось природним — бо ж все життя працював там. Потім відійшла бабця. І от, в один з моментів (я вже був в аспірантурі) я в маленькій заводській многотиражці побачив знайоме, з нашого альбому, фото діда. Помилки бути не могло — в підписі його прізвище та й завод той самий. У статті поруч йшлось про Спротив окупації, частиною тої законспірованої диверсійної групи на заводі був Ципишев Іван Прокопович, який в одній з операцій втратив пальці. Загадка розкрилась. Я побіг в наш музей, мені підтвердили, дійсно — таке було і такий в списках Спротиву стоїть і йому як ветеранові були оті всі пільги, як прижиттєві, так і посмертні. Тоді я мало не образився на вже покійну Віру Данилівну: ну хіба не можна було сказати, що це не «виробнича травма»! Я б гордився дідом-героєм! А потім я подумав, що мабуть ці часи не були тими, які хочеться згадувати: тяжка праця, три дитини, щоденний страх, що він не повернеться... Гордитися я можу і так, власне горджусь. Я знаю, бути героєм генетично не передається (хіба деяка схильність до авантюр), але десь у глибині душі ховається віра в те, що сучасний спротив був би неможливий без того.
Читать далее

Кола друзів

В совку (на Заході теж) колись не було дарк-румів, хорнету та інших важливих речей. Були круїзинґи, плішки по нашому, де можна було по швидкому пошукати... пригод і, зрештою, найти — не завжди так як хотілось, інколи з фінґалами і арештами. Була і інша форма дозвілля, більш персоналізована, секс-антрополоґ Роберт Остфоґельс назвав її «колом друзів».

Як це виглядало? Я недарма згадав совок на початку — в кінці 80-х — 90-х відеомаґнітофони не всі могли собі дозволити, але був у Донецьку такий собі Льоня (ім‘я справжнє, вже давно він упокоївся на кладовищі в кінці вулиці Світла путь), і в нього він був, і фільми до нього теж. Так от, надвечір збиралися в його квартирі кілька давніх знайомих плюс пара новеньких, випивка-закусь-то-сьо, новини культури та що чути між сестрами. Культурна проґрама тривала далі: новинки документалістики, себто у відеомаґнітофон вставлялась касета з порно...

Такі вечори були не тільки у Льоні. Навіть у богом забутому селі під Волновахою, де мешкала пара хлопів, теж щось подібне орґанізовувалось, про Маріуполь годі й казати. Цікаво, в епоху фейсбуку і Ліфту, вижила така форма дозвілля чи ні?
Читать далее

Ім‘я, яке привласнила Москва

Ілля Львович Сельвинський. Вікіпедія скромно зазначає «русский поэт крымчакского происхождения», народився в Симферополі.

Один з дідів — Еліоґлу, батько — Лейба Ейшаеловіч. Типові російські імена [іронія]. Воював, писав, попадав в немилість при совітах (бо, бач, не так перемогу оспівував), знову воював. Помер у Москві. З його творчістю я випадково познайомився у збірнику 1998 року — емоційна, експресивна, закохана в молодість. Такий він, син Криму
Читать далее

Люллі

Пригодницький роман «Три мушкетери» читали, здається, всі, тож можете собі уявити, як виглядали ті часи, коли на чолі Франції стояв Луї XIV — той, який сказав знамениту фразу «Держава — це я». А ще він, знаний як «Король-сонце», танцював. Саме тому при ньому з‘явився Жан-Батист Люллі, композитор, один з небагатьох у тій добі, чиї сексуальні стосунки з чоловіками задокументовано.

Дитиною його буквально на вулиці взяв якійсь аристократ як іграшку для дочки, по ходу він навчився музики і танців, юнаком його помітив майбутній Король-сонце і взяв до себе — «дружити». Згодом, Люллі забрав під себе всю королівську музику і навіть відсудив у Мольєра авторські права на його комедії. Йшов час, Луї XIV старішав і вже не міг танцювати як раніше. Дратувався. Звичайно, зривав злість на придворних. Дістав на горіхи і Люллі — бо ж бач, як можна під таку дурну музику танцювать?!? Власне приводом для монаршої немилості до королівського музиканта стали його, музикантишки, чергові пригоди з якимсь хлопцем... Нє скрєпно! Потім король захворів. На одужання владики Люллі пише «Te deum», виконуючи який встромляє в ногу посох і помирає від гангрени...
Читать далее

Küborgid

Ma tahaksin jutustada mängufilmist “Küborgid: kangelased ei sure”, lavastatud 2017. aastal Ukrainas. Sel aastal me korraldasime sõpradega selle vaatamise Sõpruse kinos Tallinnas. Filmirežissöör Ahtem Seiitablaev on kuulus näitleja ja kultuuritegelane, kes on pärit Krimmist.

Filmi sisu on väga lihtne: ukraina sõjameeste rühm kaitseb Donetski Lennujaama peaaegu purustatud hoonet 2014. aastal vene vägede eest. Filmis on vähe tegevust, aga palju arutelusid “kes me oleme?”, “miks me jääme siia?”, “mis tähendab ukrainlane olla?”. Ekraanil on nii palju ukrainlastele tuntud teemasid ning meie jaoks see on vaimustav, aga välismaalastele tundub igav.

Miks “Küborgid”? Lennujaama kaitse jätkus 242 päeva, kusjuures vaenlane ründas tankidega ja raketisüsteemidega. Vene väed ei saanud väga kaua lennujaama enda kätte võtta ning nad hakkasid kaitsjaid küborgideks nimetama, justkui nad polekski inimesed, vaid surematud masinad. Kogu süžee käsitleb rahvaidentiteeti surmavaenlasega võideldes. Tundub, et see mängufilm on dokumentaalne, sest kõik selle tegelased ja sündmused on tegelikult aset leidnud ning need inimesed olid filmikonsultandid.

Üldjoontes, “Küborgid” on väga põnev ja vaimustav film minu põlvkonna jaoks. Kahjuks, tundub olevat, et aastate möödudes, kui inimesed unustavad detailid (nagu välismaalased, kes neid ei tea), see film muutub igavaks.
Читать далее

Kokkusattumus

Kui ma alustasin eesti keelt õppida, siis ostsin ühe keskaegse kriminaalromaani* raamatupoest lugemiseks. Õhtul lõpetasin ma selle raamatu 7nda osa. Niisiis autor aeg-ajalt annab geograafilisi detaile ning ma tahtsin kaardilt vaadata, kus oli see pidalitõbiste seek, milles elasid kangelased.

Ma arvasin, et tõenäoline on, et leprosoorium asus kuskil minu maja kõrval, sest autor kirjutab maanteest itta Viru värava poolt (nüüd on kaks sellist suunda — Tartu ja Narva mnt) ning «kiriku kellade kõla kostab siia ära ja linnaväravate kägin, kui need ööseks suletakse» (lk 13). Alates tuli mulle meelde, et see näis olevat Lasnamäe, mis on praegu näotu venegeto. Aga siis ma leidsin Internetist, et Armeenia kirik, mis on Stockmani lähedal, see oli Jaani seegi kirik ja on ainus hoone, mis on «tänapäevani säilinud seegikompleksist» (https://et.m.wikipedia.org/wiki/Tallinna_Jaani_seegi_kirik). Seek ise asus aadressil Tartu mnt, 16 — jah, see on peaaegu teisel pool tänavat minu asukohast. Nii põnev kokkusattumus!

* Hargla I. Apteeker Melchior ja Tallinna kroonika. — Tallinn: Varak, 2014. — 470 lk.

Читать далее

Mälupilt

Tahaksin ühest kurioossest juhtumist jutustada. Mariupolis mul on emane kass Lisa, ta on juba vana ja steriliseeritud. Aga tol ajal imetas ta jälle oma kassipoegi ja tegi seda minu diivani all.

Teises toas on mul väike orel ja tookord ma praktiseerisin orelimängu. Kui ma hakkasin Bachi «Partita sopra ‘Sei gegrüßet, Jesu gütig’» mängima, Lisa võttis oma lapsed ja kandis nad toast välja. See oli minu jaoks üllatus, ma teadsin tema reaktsiooni minu muusikale — midagi sellist polnud varem juhtunud, ta kartis ainult «Sei gegrüßet». Kui huvitav!
Читать далее

Tom of Finland

Täna, keskööl, ETV2 näitas Soome filmi ühest pikast keskmise välimusega tagasihoidlikust soome mehest Touko Laaksonen.

Keeleliselt oli see minu jaoks raske, sest ma pidin üheaegselt eesti subtiitreid kiiresti lugema, süžeed ekraanil jälgima, kusjuures soomekeelsed dialoogid viisid mu tähelepanu kõrvale…

Peategelane võitles kogu elu oma traumajärgse stresishäire vastu — ta oli Talvesõja veteran. Oma häiret muutis ta kunstiks. Sõda lõppes kõigi jaoks, aga mitte tema ja tema sõprade jaoks: politsei korraldas haaranguid homoseksuaalsetele meestele, peksis ja arreteeris neid. Touko joonistas, ta pliiatsijoonised olid erootilised, need tundusid hirmus kõlvatutena, aga need muutsid kogu põlvkonna elu (näiteks, tema ajal said populaarseks jõusaalid).

Nüüd Soome riik on väga uhke selle mehe üle, kelle nimi on Tom of Finland, Touko Laaksonen, leitnant
Читать далее

Kolm rühma

Viimasel ajal jälgin FB-s kolme emigrantide rühma elu: «Українці в Естонії» (ukrainlased Eestis, üle tuhande osaleja), «Polacy w Estonii» (poolakad Eestis, 523) ja «Eestlased Ukrainas» (166). Mida öelda?

Esiteks, ainult ukraina rühmas kirjutatakse vene keeles, samal ajal kui poola ja eesti rühmas kasutatakse ainult poola või siis eesti keelt.

Teiseks, ainult ukraina rühmas on arutelu tulisem. Ukraina keeles nimetatakse seda «Зрада і перемога» (reetlikkus ja võitlus), aga teistes rühmades inimesed kirjutavad väga tavalisi teateid, näiteks «Kutsun kohvile Tallinnasse». Üks minu sõpradest mainis FB-s kommentaarides, et see algas viis aastat tagasi, kui vene väed okupeerisid Krimmi — selles grupis osalejad muutusid väga argessiivseks, aga eesti päritolu ukrainlased (kes elavad kolmes külas Krimmis) lahkusid rühmast, sest nad toetasid anneksiooni.
Читать далее

Легенда про останню фуґу

Її любили перші біоґрафи Баха — відомо, що останній його цикл, найбільш абстрактний, Мистецтво фуґи, залишився незакінченим — фінальний номер, фуґа на три теми, в якому Бах ставить свій підпис (третя тема укладається у його прізвище — В. А. С. Н., си-бемоль, ля, до, си), обривається так, ніби перо випадає з рук ґенія, а його душа зливається з гармонією сфер.

Буває, це розповідають перед концертом, — і уявіть, що коїться в залі, коли музика раптом замовкає… Правда є більш прозаїчною: останні такти загубились у часі, Бах встиг дописати це, а після нього ще продиктувати своєму зятеві хорал «Перед троном твоїм предстаю». Не знаю, за чим шкодувати більше — за красивою леґендою чи за втраченою, здається, назавжди музикою (цей матеріал є вільним викладом шматочка лекції російського музикознавця).
Читать далее

Different from the Others

Ютуб підсунув мені цей фільм. Зараз би ми його назвали соціальним роликом. 1919 рік, Маґнус Гіршфельд (до речі, він у фільмі грає сам себе) засновує Інститут сексуальних наук та бореться проти переслідування гомосексуалів (горезвісна ст. 175 німецького Карного кодексу). У фільмі — історія романтичного і водночас трагічного кохання студента і музиканта.

Статтю буде скасовано тільки в 1994 році, за 75 років! Весь цей час стаття 175 забирала життя німців, аналогічна стаття 121 — громадян Радянського союзу. В деяких країнах гомосексуалів страчують по-сьогодні… — так само як і з боротьбою жінок за власні права потрібно було три чи чотири покоління, щоби змінити суспільство. Це тяжко усвідомлювати: активіст не побачить результатів своєї боротьби за життя, його звинувачуватимуть у зраді та ґрантожерстві. Проте зміни обов’язково будуть
Читать далее

Три групи

Спостерігаю я за життям трьох еміґрантських ґруп у ФБ: українці в Естонії (>1000 учасників і учасниць), поляки в Естонії (523) та естонці в Україні (166). Що сказати?

1) тільки в ґрупі українській пишуть російською, в інших винятково польською та естонською;
2) тільки в ґрупі українській якась зрада і перемога, в інших буденні оголошення: «посиджу за кавою з кимсь», «на Різдво їдемо в Таллінн, приєднуйтесь, зустрічаємось там-то»… Градус емоцій тільки в українській ґрупі високий.
Читать далее

Романтичне. Про мови

Коли я писав, що естонська при першому знайомстві здалась мені вельми архаїчною, щось бачилось мені нелогічним, муляло очі, адже багатство граматичних форм і фонетики властиве якраз молодим мовам, коли ще правила не стабілізувались — можна сказати і так, і овак, спробувати і це, і ще оте…

Аж потім в голові думки стали в лінію: хоч ми називаємо латину, давньогрецьку і санскрит мовами архаїчними, але тільки тому, що вони історично віддалені від нас, тоді як насправді ми вчимо їх у тому вигляді, коли вони були молодими і сповненими сил, вони могли багато (і, власне, змогли це зробити — он латина досі веде за ручку Европу). Так і угро-фіни — ще і хочуть, і можуть багато, вони амбітні як колись люди біля Олімпу та на Палатинських пагорбах
Читать далее

Платон і Агатон

Я, Агатона цілуючи, чув на вустах свою душу —
Видно, у нього вона, бідна, хотіла впурхнуть

Не можу не позаздрити Агатонові. По-перше, його коханцем був молодий качок (зараз би ми сказали «дедді»), по-друге, його коханець вже тоді був філософом, по-третє, з ним вже третє тисячоліття дискутують. Ім‘я йому — Платон. А ким був Агатон? — Допитливим учнем, про якого більше нічого не відомо. І якби не кохання вчителя, і імені б не лишилось.
Читать далее

Iseloom

Kõigepealt ma tahaksin öelda, et see on raske ülesanne — oma iseloomu kirjeldada. Loomulikult, ma räägin tihti endast, aga paistab, et see vajab sobivat juhust.

Tasub ka märkida, et iga inimene võib väga erinev olla, see sõltub paljudest põhjustest ja asjaoludest. Näiteks, kui ma olen näljane, ma saan vihaseks, kurjaks, ma teen kärbsest elevandi ja võin kedagi hammustada nagu koer. Olles haige, ma muutun tujukaks. Kui mul on liiga palju tööd ning ma tunnen end nagu orav rattas , ma muutun hajameelseks ja ebasõbralikuks. Olles rampväsinud kui vana hobune (näiteks pärast pikka reisi), ma muutun lohakaks, passiivseks ja uimaseks. Õnneks, tavaliselt ma püüan olla optimistlik, sõbralik, uudishimulik, abivalmis ja rõõmsameelne. Kusjuures ma tean, et ma saan oma laiskusest võitu, kui ma näen täpset eesmärki (niisiis tegeledes eesti keelega, ma panin end eksamile kirja).
Читать далее

Blogid

Blogisid tasub lugeda, sest sealt võib leida igasugust huvitavat informatsiooni. Näiteks, kui ma hakkasin töötama Linuxiga (see on üks arvutisüsteemidest), blogidest oli kergem lugeda soovitusi, mida teha, et probleemile lahendust leida. Sama asi oli, kui ma hakkasin teisi küsimusi lahendama. Pealegi, blogisid tasub lugeda, kui keegi tahab teada mitteametlikku vaatenurka või olla koheselt kursis erinevate sündmusetega.

Blogisid tasub pidada, sest need on tasuta ja vabameelsed, kus inimesed saavad oma arvamust avaldada. Minu jaoks on blogid nagu avalik päevik, kuhu ma saan üles kirjutada isiklikke lühikesi märkmeid (need märkmed ei ole veel artikkel, aga lihtsalt mõtted).
Читать далее