Вірменія

Сьогодні я побував у Музеї Геноциду, який в Єревані. Звичайно, враження не можна називати ні приємними, ні милими. Бо коли жахливими способами вбивають 75% народу — вижив лише один з чотирьох! — то навіть на підході вже бракує повітря: «вони вмирали всіма земними смертями», напише пізніше свідок, фотокореспондент.

Природньо, що майже кожному і кожній з вірмен є що розповісти про це з власної сімейної історії: «мій двоюрідний дід, — ділиться моя ровесниця в кав’ярні, — був з іншими чоловіками вивезений в пустелю і розстріляний, опритомнівши, він виліз з-під тіл та чудом повернувся до людей. Двійко дітей врятувались у сусідів-турків. Коли він за кілька років все ж відшукав їх, вони вже не говорили вірменською, він мусив перейти на турецьку, щоби сказати ’я ваш батько’, вони злякались і побігли додому... На щастя, йому дітей віддали».

Європа в той час, як власне і зараз, була глибоко стурбована. Сталін і Гітлер потім візьмуть на озброєння ці способи прийти з клятої минувщини в світле майбутнє. Але люди не стояли осторонь: в одному із залів я неочікувано побачив естонське ім’я — Гедвіга Бюль, яку називали «Матінка Бюль» була місіонеркою та врятувала тисячі вірменських дітей. І Вірменія досі пам’ятає цю скромну жінку з невеликого містечка Гапсалу