Спостереження з Keelekohvik’у або кому насправді потрібна естонська

Спочатку для людей з-поза Естонії контекст. В країні приблизно 30% російськомовних. Звичайно, в школі вони так-сяк, але естонську вчили, проте не користуються нею настільки, що суспільство поділене на дві взаємно незмішувані частини, причому поки ти в одній (байдуже естоно- чи росмовній), здається, ніби іншої не існує — настільки всі процеси йдуть паралельно. Проблеми виникають тільки тоді, коли комусь з одної половини щось захотілось на другій — ну, наприклад, пройти у владу (без естонської неможливо) або як у росмовний магазин приходить мовна інспекція і штрафує.

Так от, оті дискриміновані росмовні періодично скаржаться, що їм тяжко вивчити гарно, бо мовляв нема з ким розмовляти (світи ж бо паралельні). Естонська частина і кольорово-інтерактивні підручники зробила, і курси безкоштовні розігрує (а платних так ващє — хоч 24/7), і гроші в Европи вициганює на всі ті численні програми інтеграції... Останній крок — повідкривали так звані мовні кав’ярні, де можна безкоштовно попрактикуватись у невимушеній атмосфері за посередництвом учителя. Хіба що тільки в кніксени не присідають.

І хто ж у ті кав’ярні весь час ходить (власноручні спостереження): я, українець; жінка, туркеня; жінка, австралійка; чоловік з Техасу; чоловік, пакістанець; мій бойфренд, українець... з місцевих один раз були чоловік, жінка, ще чоловік, ще жінка. Всьо.

Отже, кому ті келекогвіки потрібні? — Іноземцям!