Немного статистики

Подмывало меня написать это по-украински, но я мужественно себя преодолел 🙂

Итак, посмотрел я на свои ФБ-посты за прошедший месяц с точки зрения языка. Во внимание принимались только те, где я хоть что-то написал (т. е. если это был заурядный перепост без пояснений или безмолвная фотография, то это не считалось); там, где было два языка, учитывался только язык моей мысли (например, если я привёл цитату на английском, но сопроводил её своей фразой на русском, то учитывался пост как русский); в анализ также не вошли мои реплики под чужими постами — и найти сложно, и широкая палитра языков, в том числе хабал на эстонском.

Что получилось: с 28 февраля по 30 марта (не считая вот этого) я разместил на своей страничке 46 своих текстов разной длины и вежливости. Из них 30 на украинском, 15 на русском и один малюсенький на эстонском.

За тот же самый (день в день) период прошлого года: те же 46 текстов (графоман Вы, однако, милочка), но картина обратная — 35 на русском и 11 на украинском.

Ergo: elagu Eesti! Ніхто не врятує неньку, крім послідовних естонців
Читать далее

Об уровнях

В связи с переездом в другую страну в сознательном возрасте пришлось разбираться, что означают категории владения иностранным языком — все эти A2, B1 etc. Но примерно разобравшись на своих же шишках, я задал вопрос: вот врачи, к примеру, учат латынь, и...? Какую бы категорию они сдали, если бы к ним заявилась Языковая инспекция? (Есть в Эстонии такая милая контора, которую боится даже жена бывшего президента — не знаешь язык в объёме, требуемом твоим контрактом? — в сад!)

Ну так вот, врачи, юристы и обычные филологи (которые не латинисты) — А1, уровень выживания в воображаемом Небесном Граде (salve, vale, recipe, misce da signa и, главное, улыбаться мандибулой).

Римо-католическое духовенство и специалисты по философии античности — от A2 до B1, уровень простой беседы в Канцелярии Св. Петра (o domine praestantissime, auxilium peto quaeroque,тоже улыбаемся, главою помаваем и глаза повыразительней).

Филологи-классики — по-разному, иногда даже C1, уровень университетски образованного носителя (на приёме у Пётра декламируем arma virumque cano, si taceam philosophus videar, очи горе и веночек чтоб не упал с ушей)...

Пойду, пожалуй, подучу Вергилия
Читать далее

Про пріоритети в діяльності діаспори

І в нашому маленькому опитуванні, і під час недавньої публічної дискусії яскраво проявились дві точки зору на функції діаспори (принаймні української, принаймні в Естонії — про інші країни казати не можу).

Перша точка зору: задачею діаспори є збереження ідентичності людей, які географічно відірвані від землі своїх предків.

Друга точка зору: задачею діаспори є адаптація новоприбулих до країни.

Очевидно, ще є і третя задача, яка тут не артикулювалась, однак de facto є — суспільно-політичний зв’язок між країною предків і країною перебування.

Залежно від розміру та впливовості діаспори, а також від інтенсивності міграційних процесів між «старим» і «новим» світами, буде мінятись питома вага цих задач.

Наприклад, Канада — українська діаспора є дуже давня, значна за обсягами, але приток нових людей з України є відносно невеликим. Крім того, країна предків довгий час була окупована і культурний зв’язок був мінімальним. Отже, основним пріоритетом був перший — збереження ідентичності  навіть розвиток культури. З відновленням Україною незалежності відновились і культурні зв’язки, збереження ідентичності збереглось (даруйте тавтологію), але додався сильний компонент допомоги.

Естонія — маленька країна, тому діаспора, хоч і нечисленна в абсолютних цифрах, помітна сама по собі, навіть на тлі громадної російської. Є тільки одна проблема: близькість до титульної нації колишньої імперії призвела до практично повної асиміляції з російською діаспорою. Українськість sensu stricto обстоюють нечисленні віддані своїй справі люди. Саме тому (усвідомлення небезпек асиміляції) зумовлює теж акцент на консервацію зовнішніх, майже ритуальних і домодерних ознак ідентичності — те, що один з респондентів охарактеризував як культуру традиційного українського села. Звичайно, за таких малих людських ресурсів питання про розвиток навіть не стоїть. Разом з тим, оскільки організації української діаспори в Естонії з’явились відносно недавно (30 років тому), то від початку значним був компонент допомоги Україні, а з початком війни він (в контексті фінансування) вийшов на перше місце.

Однак, Естонію від Канади відрізняють не тільки розміри — сюди поїхали заробітчани, як бідні, які лізуть правдами і неправдами, так і забезпечені, які знаходять тут гарну оплату своїй високій кваліфікації та підприємницькому хистові. Чи будуть вони брати участь у музейних заходах зі збереження? — Радше ні, бо бідним нема коли співати з інтелігенцією, а забезпеченим цей оживший музей цікавий хіба на один-два рази. Вони, звичайно, можуть брати участь у зборі допомоги. Час від часу. Всьо.

В цьому, на жаль, криється небезпека. Точніше, вона вже знайома — не бачачи особливої користі від українських організацій і будучи отруєною пост-колоніальним почуттям спорідненості з росіянами, вони легко знаходять шляхи до адаптації в країні через російську діаспору: вона мовно і культурно здається ближчою за естонців. Отже, нечисленні українські активісти втрачають потужний людський ресурс для своїх організацій, а ватна біомаса натомість поповнюється: «какая разніца? І так поймут». Так відроджується імперія

Читать далее

Seesama Bach

Kahekümne esimesel märtsil on Bachi sünnipäev, seesama ainus Bach. Muidugi, neid oli palju, see oli terve muusikute dünastia ja mõned veel, aga mul on ainus Bach, kes oli sündinud aastal tuhat kuussada kaheksakümmend viis.

Mulle tuleb meelde minu kuues klass. Kool korraldas Krasnodonisse ekskursiooni (see reiss kestis Mariupolist mitu tundi sõitu bussiga ja öö seal hotellis). Reisile võtsin ma oma füüsika õpiku. Ja siis, teisel päeval, enne tagasiteed viis õpetaja meid kohvikusse lõunastama. Baarilaua kohal töötas valjusti, nagu alati, teler. Miskipärast sel hetkel ei olnud seal tavalisi tervitusi «Lenotškalt kõigile, kes teda tunneb». Jookses film ja süžee järgi üks balti mees jätab hüvasti enne rindele minekut ning mängis öösel tühjas kirikus orelil Bachi. See muusika jälistas mind.

Pärast, tee Bachi juurde oli väga pikk ja aeglane, sest tol ajal ei olnud YouTube, oli raadio, teleriga või heliplaadid helilintidega. Esimene oli äraarvamatu, teine — kallis ja mitteportatiivne. Aga sihikindlus võidab kõik — isegi praegu minu kodus Mariupolis kahe riiuli peal seisavad täpselt sorteeritud vinüülplaadid ning magav plaadimängija on valmis igal hetkel lapsepõlve meenutades uuesti mängima

Читать далее

Тот самый Бах

21 марта, день рождения Баха. Того самого, одного. Хоть их было очень много — целая династия музыкантов и ещё несколько других — просто Бахом является один, родившийся в 1685 году.

Я вспоминаю свой шестой класс. Школа повезла нас на экскурсию в Краснодон (это несколько часов езды на автобусе с ночёвкой), я взял с собой учебник физики (как же ещё отдыхать!). И вот, второй день, перед обратной дорогой нас завели в какое-то кафе на обед. Над барной стойкой как обычно гавкал телевизор. Почему-то именно в тот момент там не было дежурных приветов от Леночки всем кто меня знает. Шёл фильм и по сюжету — начало войны, балтийский мужчина прощается перед уходом на фронт и в пустой церкви ночью играет Баха — звучащая музыка полностью сковала меня.

Начался медленный путь к нему. Тогда не было ютуба, было либо радио с телеком, либо пластинки с лентами. Первое непредсказуемо, второе дорого. И уж точно всё не портативно. Но упорство в любви всё покоряет — до сих пор в моём мариупольском доме две полки занято бережно хранимым и аккуратно рассортированным винилом, а спящий проигрыватель готов в любой момент вспомнить детство и снова играть
Читать далее

Адаптація до адаптації

И снова я мыл полы… після такого вступу діаспора, мабуть, перехрестилась [іронія]… Це, здається, черговий етап адаптації — спочатку всього боїшся, а потім починаєш качати права з місцевими. Але то таке.

Власне, прочитав статтю про психологічні етапи адаптації до нової країни: медовий місяць, розчарування, депресія, прийняття, власне адаптація та інтеґрація. Весь цикл, у середньому, триває вік людини ділити на 4. Себто для мене він мав би становити 10 років. Конкретний кейс може відрізнятись від середнього і за моїми спостереженнями над собою процес іде суттєво швидше — вже пройдено етапи, коли тобі здається, що потрапив у різдвяну казку, потім коли все дратує і хочеться додому, жереш як не в себе, потім коли починаєш бачити новий позитив і навпаки — дратує все по виході з Борисполя, і нарешті коли починаєш відчувати, що фраза стюардеси «Tere tulemast koju» стосується саме тебе. Лишається мова, але цей проект йде своїми майлстоунами до успішного кінця.

Чому так швидко? Мабуть, багатий досвід переїздів — спочатку з Маріуполя в Донецьк до університету, потім з Донецька до Маріуполя через окупацію, потім до Львова разом з евакуйованим інститутом, звідти до Києва на нову працю… Кожний цей раз супроводжувався своєю депресухою і одужанням, і кожний наступний раз був легший, хоч перед Таллінном — зміна країни! — страх був такий, що я пішов на цвинтар, прощатись з дідом, бабою і мамою, бо очевидно, що надовго… Іншою причиною більш швидкого вживання в роль місцевого може бути і така майже невловима субстанція, як залишки совку — так, Естонія, мабуть, найдалі відійшла від минулого, але те минуле-де-не-де висуне свою пику і це вже не клята тоталітарна країна рад, але щось миле і майже домашнє як тітка в капцях з квартири нагорі, хай навіть і говорить вона естонською
Читать далее

Как я отмечал день родного языка / kuidas ma tähistasin emakeelepäeva

Родного, конечно, для эстонцев, но не суть. Итак, 14 марта предоставило мне три опции: день числа пи, день украинского добровольца и день родного языка. Все три так или иначе близки мне — образование, очень долгая работа и учёная степень в точных науках; события на родине, участником которых я был и, отчасти, продолжаю быть; и маленький дружелюбный народ, у которого я в гостях и учить язык которого я считаю моральным долгом.

Однако из трёх опций выбор даже не стоял — третья, наименее нагруженная драматичными воспоминаниями. Как отметить: купить шампанского? — А причём тут эстонцы? Выучить строчку из Kalevipoeg? — Прекрасная мысль, но, боюсь, моей декламации не оценят, да и не будешь же идти по улице и читать нараспев с таким акцентом, что проклянут и утопят в Ülemiste…

Поэтому моя шизоидно-демонстративная акцентуация выбрала наименее трудозатратный вариант: в шкафу нашлась белая сорочка и чёрный свитерок на спину, а также синий галстук на шею — получился ходячий эстонский флаг (такие фокусы, только с жёлто-синими вещами, украинцам делать не впервой). Утром на работу. Появляется наша Галя — девушка-эстонка: «о, emakeelepäev!». Ага, думаю, сработало! Вечером на курсы, наша учительница: «Härra Maksim! Väga pidulikult!», после чего последовал незапланированный рассказ об истории языка. В общем, цель достигнута: мне не сложно, а людям приятно это маленькое внимание. И, кстати, мороженко днём тоже было — ведь надо себя иногда баловать.
Читать далее

День для диеты

Kaduneljapäev — это слово попалось сегодня на глаза в календаре. Что такое neljapäev, я знаю — четверг. Kadu? Лезу в словарь: гибель, крах, смерть, потеря… Господи, да что ж за день-то такой?!?

Начинаю рыться и нахожу: «пропащий четверг, едят мало, прибираются много, стиранное в этот день бельё будет чище, чем когда-либо. Также в этот день очень хорошо начинать диету, голод будет мучить меньше и в животе урчать глуше…»

В общем, как чувствовал: в машинке стирка крутится, в холодильнике мышь с голоду повесилась, да и посуду помыть не мешало бы…
Читать далее

Як я обирав тему дисертації

Це був не я — шеф дав банку, сказав: оце антрон, зроби кінетику. Потім, за рік, дав ще одну банку, сказав: це бензодіазепін, поміряй на приладі. Спільного у двох банок було тільки те, що їхній вміст дуже швидко взаємодіяв з киснем. Прийшов час захисту. Сіла вчена рада думу думати, як сформулювати тему так, щоби зв’язати не зв’язуване. І ось: кінетичні закономірності окиснення сполук з активованими СН-зв’язками. Це анекдотична історія, але правда. І ще: тут не було штучності, бо шеф і колеги-доктори знали більше і бачили набагато далі, ніж один лінуватий аспірант.
Читать далее

Громада

Ми з колєґами та колєжанками на правах понаїхавших вже рік спостерігаємо за життям місцевої української громади. Така собі міська антрополоґія та стосована етноґрафія. На цьому місці я замовкаю, бо не можу конкурувати з Котляревським, Нечуєм-Левицьким і Вишнею — вони неперевершені. Але наступного ранку, поки мив підлогу (труд перетворив, за Енґельсом, мавпу на людину), спробував сформулювати основні проблеми місцевої громади з позиції того, хто був пропрацював десятки років у вищому менеджменті західно-орієнтованого неприбуткового сектора. Отже, що прямо кидається в очі чужинцеві:

(1) архаїка — не модерна, але музейна. Ліпити коників та вареники є заняттям дуже цікавим, але один-два рази на рік. Читати Шевченка треба, але він на відміну від Пушкіна «не всьо» — в Україні Жадан, Костенко і Забужко збирають тисячні зали.

(2) невміння користуватись сучасними SMM технолоґіями. Я не знаю, чи мають українські орґанізації хоча б свій сайт, але судячи з того, як приходить поштова розсилка (вордівський файл у листі) і як НЕ орґанізовуються фейсбук-події, його нема або він такий страшний і занедбаний, що сором показати. Це теж, до речі, архаїка.

(3) хвилинка ейджизму — середній вік реґулярних учасниць і учасників подій приблизно 60. Майже як в Академії наук України. Добре, що є простір для самореалізації зрілих людей, але-де молодь? Що може запропонувати українська орґанізація хіпстерові у вишиванці крім вареників і коників?

(4) мова та ідентичність — недільна школа та ініціативи в Нарві потрібні, але нащо? Для себе самого? Для перспектив навчання в Україні? Не смішіть мої капці! «І так поймут». Звичайно, можна кивати на уряд України і посольство, чиї співробітники не можуть без папірця сказати десять речень, але українців у Канаді уряд України теж не забезпечував підручниками, сайтами і телебаченням — дали собі раду самі, вже п’яте покоління.

(5) чвари. Це традиція — де два українці, там три гетьмани. Добре, що хоч дрючками не б’ються! Але у тому ж фейсбуці хто кому сепаратист, порохобот і московський зрадник прочитати можна. Та й в усній традиції ці леґенди тобі не забаряться передати.

(6) політика — пішли на вибори і з тріском програли. Мої вітання. Не вміємо оцінювати шанси та бачити кон’юнктуру.

(7) інтеґрація — естонці ходять на мітинґи за Україну як на працю; естонці щодня перекладають естонською українські новини; естонці виділяють гроші на підтримку української громади. Питання: де тут українці? — Вареники ліплять.

Менеджмент? Прозорість? Планування? Стратеґія? Індикатори? — Не чули. Нема часу. Пишаємось.

Цільова авдиторія (ЦА) має бути сеґреґована, адже різні сеґменти потребують різних послуг — це таки класика маркетинґу, в тому числі неприбуткового сектора. Від того, наскільки вдало виділено сеґменти ЦА і визначено їхні потреби, залежить ефективність діяльності орґанізації. Так от, спекулятивний поділ української громади виглядає на разі так:

(1) імміґранти, особливо свіжі, в тому числі нелеґальні чи напівлеґальні. Потреби — адаптація і захист. Форми надання послуг — (а) соціальний супровід, можливо силами волонтерів, (б) базовий курс естонської мови, (в) юридична консультація;

(2) адаптовані, в тому числі громадяни українського походження. Потреби — збереження ідентичності та розвиток індивідуальної мережі. Форми надання послуг — (а) культурні заходи, (б) осередки української мови (школи для дітей, клуби для дорослих), (в) волонтерство (як допомога новоприбулим, так і допомога історичній батьківщині — речі на армію, взаємодія з дружніми естонськими структурами, адвокація інтересів України тощо).

Ото і все. Решта — рюшечки і деталі орґанізації виробничого процесу. І на кінець. Я неодноразово чув від знайомих з-поза українського контексту — росіян, білорусів, грузин, чеченців, естонців врешті решт: на відміну від інших українська громада в Естонії видима, її чути, вона згуртованіша. Але — див. пп. 1–7 — є можливості для росту.
Читать далее

9.03.1944

9 березня в Естонії день жалоби, Märtsipommitamine — березневе бомбардування. 1944 року, в цей день, радянська червона армія зкинула на Таллінн 3068 бомб, з яких 1725 вибухнули. 757 людей загинуло, з них тільки 50 військових. Понад 20 тисяч лишились даху над головою, тоді як військові об’єкти практично не постраждали. Метою цього злочину було настрашити, тероризувати населення, яке ще пам’ятало часи Незалежності. О 12 жалобні заходи почнуться на Sisselinna kalmistu, а о 18 на вулицях запалять свічки
Читать далее

З днем народження, Лієтуво!

Сьогодні весь громадський транспорт у Таллінні їздить з двома прапорцями, двома триколорами — естонським і литовським. Мабуть, для місцевих у тому нічого дивного, адже чому б не привітати доброго сусіда, точніше, сусідку з днем народження? Але для мене спогади про прапорці на трамваях є щемливими, адже коли в 14-му я бачив жовто-блакитні клаптики на маріупольських трамваях, я ледь не вмивався сльозами, це означало, що тут — свої. Я досі не можу уявити там ніяких інших: ні турецьких, ні білоруських, ні молдовських, угорських чи польських. Проводжаючи поглядом два прапорці на тутешніх машинах, я подумав, що тільки незґвалтована країна може собі дозволити розкіш так дружити із сусідкою, від якої не бачила собі зла століттями.
Читать далее

Іронічна етноґрафія

Ото читав, що пишуть про фіно-угорські мови в українському сеґменті… Якщо відкинути всяку муть, то резюме з прочитаного: були собі такі чудь, меря та інші, і були руси. Там, де перших не чіпали, утворились і живуть собі щасливо естонці. Де другі нікого не чіпали, утворились українці і далі їдять сало з часником. А от там, куди прийшли були руси і похрестили нещасну чудь у зрадоперемозі, утворились руські, забули своє коріння і тепер чіпляються як зомбі то до фінів, то до естонців, то в Київ хочуть. Звідусюди дістають по зубах, але ніяк в домовинах не заспокояться. Все б нічого, але нині в Таллінн естонці необачно зазивають українців… нє к добру… бентега вона така — непозбувна
Читать далее

Riigi keel або чому не державною?

Четверта ранку. Сну вже нема. Знічев’я спробував поставити себе на місце іноземця, що з нуля вивчає українську, та глянув на наші (створені і видані в Україні) підручники на отой А2, який я подолав був у естонській.

Слухайте, це ж жах! Про інтерактив я взагалі мовчу — без викладача якомусь, умовно, португальцю годі розібратись. Але навіть те, що встиг побачити… Або просто списки слів напам’ять, або списки слів з дуже мудрими поясненнями українською же. Як ото написав один пан з Ірландії: «Українська мова дуже схожа на ірландську, особливо після кількох пляшок горілки. Найбільше мені сподобалося слово ‚Будьмо!‘».

Якщо шукати англійською мовою, то ситуація дещо краща: по-1, відразу випадають іноземні (напр. канадійські) підручники, по-2, знайшов сайти, де можна не тільки систематично займатись лексикою і граматикою (пояснення написано в зрозумілий для неукраїнця спосіб), але й послухати це.

Про іспити: так, зрада і тут, адже тільки восени 2017 року уряд почав думати (але ще не зробив) про стандартизований іспит з української як іноземної…
Читать далее

МиМ

Споры, которые развернулись в Украине о Булгакове как инструменте российской агрессии, вызвали у меня вопрос, а действительно ли Булгаков так велик, как я привык думать? Велик не в контексте русской литературы, которая изначально вторична, а в контексте литературы мировой. Начал с первого вопроса: знают ли на Западе «Мастера и Маргариту»? Есть ли переводы? — Есть, знают, хотя и не слишком много, всё же это сатира локально-советского масштаба, не сравнить с тем же Лемом. Соответственно переводы преимущественно есть на языки стран бывшего соцлагеря. Но вот с первопубликациями нашлась забавная деталь: одни утверждают, что в нецензурированном виде роман впервые вышел в Киеве, вторые — во Франции. А первый перевод с русского был сделан на… бьют литавры… эстонский (1968!). То-то я смотрю: тут, в Таллинне, офис Мэрилин Кэрро, местной ведьмы, процветает
Читать далее

Элементы культуры

«Потерял я Эвридику…», — ввернул я в заурядную пикировку с коллегами. В ответ на меня посмотрело само непонимание: «Эвридику? Кто это?».

Для меня герои античных мифов были в детстве и, пожалуй, остались сейчас такими же родными как Баба Яга: я сочувствовал Прометею, злился на Зевса, волновался за Геракла, впадал в отчаяние с Орфеем… Папа покупал диафильмы, пересказывал Аполлодора, читал мне на ночь книжку Куна… Конечно, сейчас я могу легко вызвать из памяти Гомера или Гесиода, но ассоциации с сюжетами золотого детства человечества заложены были тогда.

Книг дома всегда было много. Я очень удивлялся, когда в гостях у одноклассников не видел на полках ничего подобного. Удивляюсь и сейчас, когда на меня смотрит само непонимание.

Вино располагает к добродушию, поэтому трагедию Орфея, потерявшего, обретшего и вновь — теперь навечно — потерявшего Эвридику, я рассказал сам. Наверное, я был похож в этот момент на папу. Revertuntur omnia in circula sua
Читать далее

Коломийки

Шкільна освіта в місті за радянською традицією рисувала Україну як нудне село, де нічого нема крім тяжкої долі поневоленого люду. Суцільну трагічність підручника з літератури трохи оживляв Котляревській та Нечуй-Левицький. Але дітям того вочевидь бракувало і вони переспівували навіть Шевченка: «якби ви знали, паничі, що люди роблять уночі…». Про низькі жанри можна було дізнатись хіба що в усній формі, або дуже того хотіти і шукати: шкільна освіта табуює сексуальність, попри те, що вона напряму зв’язана зі сміхом і грою

Котилася торба з горба,
А в тій торбі раки,
Та я тебе, моя мила,
Пригорну до сраки

Не орано, не сіяно,
Не буде родити.
Не дай хлопцям принадоньки —
Не будуть ходити
Читать далее

Гнев, богиня, воспой…

Лечу, значит, эстонским самолётом, надписи вокруг на эстонском, пилот тоже как полагается. Раздают кофе. Я без задней мысли: palun kohvi koorega, стюардесса растянуто вопросительно: koorega? — jah! Глаза у девушки всё расширяются и… ничего не происходит. Снова: koorega? — Я начинаю краснеть: мало ли, может я совсем одичал за отпуск и что-то не то или не так говорю. Меняю слово: jah, kohvi piimaga. — Sorry, sir, I don’t understand, can you repeat in English? (как потом оказалось, это была не эстонка, а итальянка)… Сижу, обтекаю, оскорблённый в лучших намерениях.

Гневаюсь, взываю к языковой инспекции:

Деве свободы не дам я; она обветшает в неволе,
Чествуя Зевсова сына, далеко разящего Феба

В сей момент, совершенно случайно, самолёт попадает в турбулентность и всех трясёт непадецки

Многие души могучие славных героев низринул,
В мрачный Аид и самих распростер их в корысть плотоядным…
…свершалась Зевесова воля…

Максимушка, родной, успокойся — уговариваю себя — самолёт не виноват, до языковой инспекции ещё долететь надо…
Читать далее

Эрзя и мокша

Пришла мне в голову на ночь фантазия почитать о малых финно-угорских языках — мокша и эрзя. Почему именно о них? — А просто так. Вернее, я вспомнил, что Москва и прочая Мещера — это слова оттуда.

Читал я как Википедию (куда ж без неё), так и выпущеные в Эстонии учебники, смотрел фото и видеоролики.

Во-1, народная одежда — ну очень сильно напомнила мне эстонскую и, как ни странно, таллинский аэропорт. Во-2, сам язык (больше я читал об эрзянском). Конечно, я не пойму связный текст на нём — и эстонский я едва знаю, и далеко в истории разошлись судьбы балтийской и волжской ветвей финно-угорских племён. Но разительное сходство с эстонским в базовой лексике (степени родства, названия частей тела, пища, простые числительные, даже комары) и общей грамматике (окончания падежей, их функции, местоимения, глаголы и т. п.) просто таки бросаются в глаза. Это при том, что живут эти два исчезающих (спасибо русским) народа ну очень далеко от Эстонии. Засим смолкаю. Ваш КЭП
Читать далее

Немного семейной уголовщины или о логарифмах и первоначальном накоплении

Папа выпил стопку «Vana Tallinn», который он упорно называет коньяком, и ударился в воспоминания. Брат отца его матери (т. е. мой двоюродный прадед) по фамилии Чичкин был в Одессе архитектором и будто бы построил вокзал (это легенда, — архитектор был, но к вокзалу отношения не имел). Потом семья по какой-то надобности переезжает в Николаев и там встречает немецкую оккупацию — мой дед рассказывал, что он даже получил мобилизационную повестку в Красную армию, но мост (военкомат был на другой стороне реки) уже был взорван, а на следующий день пришли немцы.

Семья опять переезжает в Одессу, бабушка рассказывала, что при немцах было безопасно — солдаты к ней не приставали и иногда даже жалели её с тремя киндерами, давали еду из полевой кухни. А вот когда пришли наши... (это сопровождалось тяжким вздохом и взмахом руки) — хоть ложись в гроб: еды не стало за два дня, да и никому на домогательства не пожалуешься. После войны часть семьи осталась в Одессе (выжившая из ума восьмидесятилетняя тётка до сих пор жива), а дед с бабой поселились в Хмельницкой области. Папа, будучи отлупленным дедом за отказ ехать в пионерлагерь, сбежал подростком в Одессу к сестре (та самая ныне 80-летняя тётка), какое-то время, пока не нашёл её, мыкался по вокзалу, потом в спецприёмнике для беспризорных... Потом поступил на учёбу.

Тут и начинается криминальный эпизод. Мальчик умный, бедный как мышь, зато знает математику и физику. Можно ли из этого сделать деньги? Можно: за 100 рублей (а это была месячная зарплата молодого инженера) он сдавал вступительные экзамены за менее умных мальчиков, при этом заказчики отдельно оплачивали подделку документов: на бумагу, с которой абитуриент идёт на экзамен, наклеивалась фотография фактически сдающего... Была и более сложная схема: умный мальчик не только сдавал вступительные, но и учился первый семестр, после чего изъявлял желание перевестись в Тбилиси, брал справку (она уже была без фотографии) и с этой справкой заказчик устраивался в другой вуз...

Периодически милиция особо заслуженных отлавливала. На этот случай, — говорит, — под корпус, где идут экзамены, мы подгоняли мотоцикл: убегать в лучших гангстерских традициях. Иногда подельники попадались не на экзаменах, а в рамках других дел. Так, его товарищ приторговывал на Привозе зарубежной обувью, причём сам папа стоял на шухере на ближайшем кладбище с товаром: товарищ приходил, брал только одну пару обуви, продавал на рынке, приходил за второй и т. д. — сразу все держать было нельзя: загремишь на год за спекуляцию. Собственно этот товарищ и сел, а папа по счастливой случайности тогда уже встретил мою маму и отошёл от дел.

Так тестостерон подвинул логарифмы, но уберёг от тюрьмы. Тут и сказке конец
Читать далее