Lapsepõlv

Mu lapsepõlv oli päris tavaline Nõukogude ajal. Mu esimene pilt, mis lahvab meelde, on päikseline ja suvine päev, mina istun lapsevankris ja minu ees on tee vanavanemate aias. See on kõik, mis kuulub aega, millal ma ei osanudki rääkida. Pärast vanaema ütles mulle tihti, et kõik teekonnad on mu ees, mina kuulasin ja kujutasin seda pilti ette.

Järgmine — mitte pilt vaid juba klipp on seotud lastesõimega. Ühel päeval, tegelikult ei mäleta, kas oli see päris esimene päev seal või mitte, istume väikeste lastena ringis, kõik nutame, isegi upume pisaratesse, tuppa tuleb kasvataja mopiga käes ning karjub «Aitab!». Loomulikult ei mõjutanud see meid üldse.

Meie lasteaeda mäletan ma üsna hästi: ei tahtnud me seal keset päeva magada, seal õppisime tähti ja kuidas imiteerida kiirabi sireeni. Samuti juhtusin ma seal nägema lasteaiakasvataja laual hiiglaslikku dinosauruse pilti. Tol ajal isa ei elanud juba emaga koos ja nende vahel tekkis kogu aeg konflikte. Ükskord kinkis isa mulle vildikad, mis olid suur defitsiit. Muidugi olin nende üle väga uhke olnud, aga õhtul tuli ema, sai pahaseks ja käskis «need tagasi heita, näkku» — seda ma ei osanud, ja kõigepealt ei suutnud aru saada, mis on halba vildikates, on nad ju nii ilusad!

Meie kool Mariupolis oli väga vana — seal asus ainus eragümnaasium tüdrukutele ja kooli kelder oli saladusi täis. Näiteks olin väga üllatunud, et raamatukogu keldrisse olid pandud ukrainakeelsed prantsuse keele õpikud — meid ju õpetati vaid vene keeles ning ukraina keel ehk «Рідна мова» (Oma kõne) ei olnud üldse õppimiseks kohustuslik. Meie esimene klassijuhataja kandis hüüdnime «Гарбузиха», sest oli ta paks nagu гарбуз ehk suur kõrvits. Mulle tundus, et ta ei olnud hea, me kartsime teda, kuid tegelikult oli ta lihtsalt nõudlik. Teises või kolmandas klassis tuli meie juurde uus klassijuhataja, noor ja ilus, ma püüdsin talle anda õunu ja krimme — õunad kasvavad vanavanemate aias ja meie kodus olid ja praegu ongi palju raamatuid: vanaema luges väga aeglaselt, silphaaval, valjusti rääkides, et tal ei olnud koolis käinud.

Ühel korral korraldasid koolis vanemate klasside õpilased algklassidele keemia päeva. Katsed, nagu ma nüüd tean, olid elementaarsed: klaasis muutus vesi punaseks, magneesium põles ja tekkis lumivalge suits klaaside vahel, meile jutustati, et neid trikke kasutasid vanasti preestrid, et kavalusega rahvast kirikusse meelitada. Selle ma muidugi jätsin meelde, aga esitlus meeldis rohkem. Ma arvasin, et meie uus klassijuhataja peab kindlasti keemiat oskama, ning ma leidsin kusagilt kodust keemia õpiku 7-ndale klassile ja tulin tema juurde, et ta kontrolliks, mida ma olin õppinud. Ema terve elu ütles, et mul vedas õpetajatega. Klassijuhataja ei olnud keemik üldse, mu palve oli naljakas, aga ta võttis õpiku kätte ja hakkas mind kontrollima.

Koole on elus olnud palju, aga igal pool mul tõesti vedas. Emal on õigus: vedas õpetajatega, kes tegid kõik teed minu ees lahti.

Читать далее

Tere, Justin

Suure huviga lugesin ma läbi sinu Nõiajoogi — su stiil, samal ajal irooniline, kerge ja elav, on nagu alati briljantne. Tänan nende minutite eest!

Olen täiesti sinuga nõus, et joogid on meie elus superained, mis meid aitavad, andes energiat, kui sellest ei piisa, või vastupidi meid rahustades, kui oleme kurbuses või surmnärvilised. Joogid tekitavad häid mõtteid, innustavad, kutsuvad mõnusaid mälestusi tagasi ning ajavad süngust ära. Kõik see on tõesti nii.

Ent nagu igasugune maagia jook võib olla ka mürk, haigusi tekitav, mõtteid segadusse ajav, depressiooni suurendav ja jõudu paisutav ning isegi elu. Kõik on võimalik.

Seetõttu arvangi, et pole nendes maagiat või ütleme keemiat, kuid keemia tegelikult ongi. Ei ole maailmas ühtegi retsepti ükskõik kas ingveri või küüslauguga, seda retsepti, mis muudaks maailma paremaks.

Iga tunne, maagia ja keemia on meie peas, ei tule ta eetrist, maast või nõiakatlast. Imerohud võivad olla magusad või kibedad, aga nad ei too imesid juurde, nad ainult aitavad meil jääda sellekssamaks nagu olemegi.

Tänan veel kord selle hetke eest, jään su sõbraks nagu olingi.

Читать далее

День міста

Сьогодні день Донецька. Згадав, бо якраз в один з таких днів перед початком занять в університеті я приїзжав увечері на електричці зі страшно важкою сумкою, доїзжав на тролейбусі по Артема до Університета, проклинаючи, звісно, голосну музику і натовпи, якими було сповнене місто, і селився в общагу, кімната 214. На ті масові гуляння я не ходив, і не пішов би зараз, навіть якби час повернути назад.

Чи люблю я Донецьк? Скоріше так, ніж ні, адже там я вперше годинами сидів у Надці з фоліантами Форчелліні, вперше прочитав Хмєлевську, купив словник Дворецького та підручник давньоґрецької, вивчив польську, здобув україномовну освіту, захистив дисертацію, почув живі Johannepassionen, прочитав перші лекції з аналітичної хімії — звісно, також українською, знайшов друзів, а деяких з них навіть там поховав.

Після початку окупації ноги моїй там не було, все вивезено, навіть старий дерев’яний столик і кавоварку. Але чи можу я сказати, що я жертва подій семиричної давнини? Радше ні. Працюючи в Інституті на приладах, які ще пам’ятали Брєжнєва (місяць ремонтуємо, тиждень знімаємо кінетику), ми з колегами інколи жартували, що якщо хтось не спалить ото все, то так і помремо біля своїх ґазометрів, бо корені вже в крісло проростали. Не моліться, бо станеться — сталось. Але хоч обрублені корені ще пам’ятать старе, смердюче та диряве крісло в кабінеті 222, та без того копняка не перейшов би до мов «екзотичних», не орґанізував би перші (і поки що єдині) в Маріуполі орґанні концерти, не провів би міжнародних досліджень у радикально іншій галузі, ніж кінетика радикально-ланцюгових реакцій, не жив би ані в Таджикістані, ані в Естонії і зрештою не знайшов би друзів з-поза України.

Так що зі святом і до зустрічі після звільнення!

Читать далее

Про добрива під огірки

На початку липня 2014, саме в ці числа, були ми з Святослав Шеремет, Taras Karasiichuk, Lenny Emson на Всесвітньому прайді в Торонто на запрошення Katherine Koszarny Vellinga та її чоловіка Джона. Крим вже був тоді окупований, в Донецьку вже стояли колорадські блок-пости, але ще якась примарна надія мерехтіла.

Саме Катерині спала на думку ідея активізувати українську тематику на Прайді, залучити канадійських українців, адже чим більше рашки, тим більше гомофобії. Власне тому одним з хітів прайду став безсмертний трек харківської футбольної молоді. В останній день перед відльотом ми сиділи в маленькій квартирці Michelle Emson, копирсались в інтернеті і промайнула новина про якесь там офіційне оголошення східним сусідом війни...

По прильоті, коли я їхав з Маріуполя автобусом у Донецьк, колорадський блокпост з’явився у передмісті, де раніше ще стояли українські військові. Власне в цей момент стало ясно: всьо, української влади тут вже нема, час збирати манаткі, всєм спасібо. За каким-то хреном я пёр домой вместе с одеялами, книгами и бойлерами банку с антроном — бо ж тільки дві дисертації є, а на чому ж прийдешнім поколінням аспірантів вправлятись? А з банкою ще автореферат захопив — на блокпостах абізянам показувати, що це не наркота жовтенька в баночці. Помогло.

Почалось чекання звільнення. 17 липня абізяни збивають MH17, тоді здавалось ну якщо Україна сама не може подолати, то тепер-то точно міжнародна спільнота від глибокої занепокоєности перейде до чогось конкретнішого. Зуськи. Глибоке занепокоєння поглибшало. Того літа Маріуполь був сповнений людьми, їх було так багато, як не бувало в кращі часи. Всі відпочивали і сподівались. Чекали. У вересні-жовтні заначки кінчились, похолоднішало, надія померла.

Власне, чого пишу. Прочитав історії білорусів, які поїхали хто в Литву, хто в Київ пересидіти 2-3 місяці до остаточної перемоги революції. А потім і ця надія померла.

Вже сім років як. Ненависть, яка була спочатку палала, нині просто тихо жде — за нагоди вдавити, хай навіть воно і не второпає за що. За все. Просто так. Щоб було. А отам ще огірочки посаджу

Читать далее

Rannarootsi

У Гаапсалу є маленький музей історії та побуту естонських шведів. Оселились вони там так давно, що навіть мова розійшлась зі стандартною шведською, адже в тих маленьких селах на маленьких островах говорили так, як колись, тисячу років тому, говорили і за морем. Жили вони там так-сяк, так, як тоді всюди жило незаможне селянство. І жили б далі, якби не дві катастрофи, обидві пов’язані з Російською імперією.

Перша сталась за Катерини, коли шведів з острова Гійумаа виселили в Україну, де вони створили кілька шведських сел, навіть кірку побудували. Перед виселенням шведи ставили на Гійумаа хрести на знак свого сподівання колись повернутись. Ця традиція на Ristimägi, Горі хрестів біля м. Кярдла, досі жива — гості острова залишають там хрестики, сподіваючись прийти ще раз.

Друга катастрофа, що остаточно викорінила їх, вже припадає на минуле століття — після окупації Естонії Радянським союзом острови в Балтиці, де мешкали шведи, стали прикордонними і там вже не можна було жити аж такому ненадійному елементу. Хоч радянська армія потім пішла, але села так і лишились порожніми.

В музеї збираються старі баби, які говорять естонською і трохи тою — з присмаком тисячоліття — шведською, і згадують традиційні ремесла. Разом вони створили килим, предмет їхної гордости, літопис Rannarootsi

Читать далее

О словах и крыльях

Визэйр из Таллинна в Киев, среди публики три буйных — два эстоноговорящих под шофе с намерением бесплатно пересесть туда, куда низя, и один русскоязычный. Первых стюардессы регулярно гоняли как назойливых мух, со вторым возникли сложности иного порядка: оно кричало, что низашо не натянет эту собачью маску, которая унижает его мужское достоинство. Дискуссия о достоинстве длилась все 2,5 часа. Когда самолёт уже остановился, хоть всем было сказано сидеть, парочка первых буйных снова полетела, жужжа, к закрытому ещё выходу. Их опять отогнали и объявили, что ждём полицию. Тут голос подало достоинство: «А меня то за что?» — За то самое!

Вечером, уже на полке в поезде, устроили мы интернациональную дискуссию на тему, как по эстонски будет «быковать». Предложенные вначале варианты praalima и ärplema показались мне слишком литературными, по крайней мере, на основании того, что даёт словарь (выглядело оно для меня так, как будто бы герою фильма попадают молотком по пальцу, а он в сердцах молвит «Экая право, сударь, досада!»). Попробовали сделать новое слово-кальку (бык — härg -> härglema — быковать), но по здравом размышлении решили, что есть уже räuskama, вполне себе сочетаемое с публикой, чьё достоинство разыскивает под маской полиция с собаками.

Читать далее

Хто мало знає, краще спить

Отже, здолавши всі перешкоди, оминувши пастки долі, навіть відлякавши ведмедя, опинився я нарешті в маленькому естонському селищі з наміром відсидіти три дні карантину, здати другий тест і радісно поїхати в табір на Сааремаа. Але як там завчилось зі школи:

Ты мниш: как сон опасности минуют, желаний всех исполнится порыв.

Но берегись, судьба игру двойную ведёт, в руках краплёный козырь скрыв

На четвертий день я поїхав у Раквере на тест та й подивився заразом на новий ремонт біля твердині. Ремонт гарний, комари злі, біля монументу з червоною зіркою стоять квіти в жовто-блакитних стрічках — короче, все як годиться. Наступного ранку дзвінок: вітаємо, ваш тест позитивний, сидіть дома 14 днів і зв’яжіться з вашим сімейним. Тадам!!!

Табір пішов в небо, Будулай лишився в селі на дивані.

При тому всьому здоров’я в порядкє, спасібо зарядкє, антитіл в крові стільки, що аж самі вискакують, телефон клініки або зайнятий, або не відповідає. З якогось там десятого чи двадцятого разу слухавку нарешті хтось узяв, спитав, чи треба лікарняний. Якби я сам не попросив про додатковий тест, так би і сидів далі на дивані рівно аж по сьогодні.

Їду вже в Таллінн, здаю там третій тест. Він очікувано неґативний, quod erat demonstrandum, карантин типу закінчено, але табір вже поїхав. ОК — накупив книжок, ковбаси і пива, пройшов чергову співбесіду з роботодавцем естонською, отримав посаду, повідправляв знайомим подарунки. Якусь ще треба культурну проґраму собі: на Раквере вже не можу дивитись, але ще жодного разу не був у Гаапсалу.

Безоблачна, помнил ты, жизнь твоя. Но берегись: в траве шуршит змея!

Автобус Таллінн-Гаапсалу, середина поїздки, біотуалет. Раптом вимикається світло, я в пастці: двері не відкриваються, жодна кнопка не працює. Kurat! Стукаю, волаю, вию, жодна свиня не реаґує. Ми поєдєм, ми помчімся на алєнях утром раннім. Стукаю, волаю, вию, автобус їде, все як годиться. Нарешті той ґвалт набридає пасажирам, водій знову включає світло: обережно, двері відкриваються.

Вышла из мрака младая с перстами пурпурными Эос.

Скрыв цело­муд­рен­ный лик. Чтоб грех не остал­ся без кары,

В гидр ужас­ных она воло­са обра­ти­ла Гор­го­ны»

Фірма-перевізник спочатку написала у відповідь тільки «Скорбім». Та не питання! Скарги полетіли разом з номерами, явками і паролями в усі причетні інстанції. І ти диви — вони оговтались і запропонували мір і жвачку себто компенсацію перенесених тяжких страждань. Гаразд, давайте, сьогодні я побуду сестрою безкінечного милосердя

Читать далее

Ars artis gratia

Про Естонію і естонську мову я до 2013 року не знав нічого крім того, що вони є — десь там на краю ойкумени. В 2013 році, коли ситуація в Україні ставала дедалі чорнішою (останній рік правління Януковича, спроби запровадження горезвісного законопроекту 8711 та інших довколацензурних моментів) я вперше став вивчати можливості щезнути. Першим варіантом була Грузія, потім Польща (але вона в Еврозоні тому без візи ніяк), аж раптом випадково натрапив на згадку про те, що Естонія є центром чеченської діяспори. Ну прочитав і прочитав. Забув. Головним чином через те, що добре розумів: у випадку asylum всі свої досягнення і привілеї треба забути і стати відразу ніким.

У 2015 році мені трапилась на очі новина про e-residentsus. Хоч це і не давало можливості приїхати в разі проблем фізично, але принаймні дозволяло створити рахунок, щоби зберегти частину від можливих реквізицій і нестабільности (тоді була вимога Нацбанку примусово продавати 75% валюти в день її зарахування, а це аж ніяк не додавало оптимізму, бо курс евро/долар — гривня тоді коливався страшно). Анкета була простою, ціна доступною, карточку я получив у посольстві Естонії в Києві.

Того ж року ми з колегами почали писати кількамільйонний грант для ЕКОМу, 2016-го отримали його і постало питання переїзду. Мене нічого не тримало — у лютому пішла мама і вже не треба було щотри години колоти трамадол, а потім і морфій. У вересні я вперше на тиждень опинився в Таллінні. Потім ще і ще, аж нарешті в березні 2017-го мені дали elamisluba, а з нею і направлення від поліції на курси мови (A1). Передати не можу, як я мучився до цього: я знав, звичайно, що порозумітись у разі потреби можна і російською, але ж я не росіянин. Мучив персонал у kohvik «Kohalik» англійською, яку я не знаю, боявся в Prisma брати банани, бо не розумів, як і де їх зважувати, уникав трамвая, бо там треба якусь кнопку натискати, щоби тебе випустили... Це при тому, що праця легальна і зарплата дай боже всякому.

Після перших занять у Світлани Савченко зі мною почали говорити афіши. І панєслось. Панєслось по всякому: спочатку курси і іспит А2. Успішно. Потім виграв безплатні курси B1, які мене знову налякали до смерті — коли тобі викладають незнайому граматику мовою, з якої ти вловлюєш із десяти слів одне... таке — бо ж думаєш, що то ти такий тупий і нікчемний, і краще ото вдавитись, щоб не мучитись. Молоденька вчителька робила все, але не могла перестрибнути через себе, бо не говорила w żadnym ludskim języku, а розкладати пасьянси з карток на -ма і -да-інфінітиви може в дитячому садочку і цікаво.

І тут зв’являється Speakly, та ще й безкоштовно! Вау! Люблю-цалую! Власне ця програмка привчила до щоденної праці з фразами, які ну ніяк не лізли не те що в голову, а навіть до рота. Строк іспиту B1 невпинно наближався. Я запитав у Mall Pesti, чи є якась учителька, яка могла б зі мною індивідуально позайматись. Маль порадила Eva Õim, зарплата мені дозволяла і ми після того тричі на тиждень три роки поспіль зустрічались о 8-й ранку в скайпі. Ева потім жартувала, що härra Maxim став членом сім’ї. Ева дотягнула мене від A2 через B1 до B2. Тягнула б і далі, але мої прибутки із закінченням нашого проєкту різко впали. Наостанок я зарезервував гроші, щоби Ева повторила чудо A2 -> B1 із Сашою ehk Sašakesega, nagu ta ütles. Чудо вона повторила і чоловік, який думав, що він і мови — то як від Донецька до Луни, склав іспит і навіть пішов сам на B2.

А я пішов на C1, хоч тоді вже стало ясно, що ніяких перспектив знання естонської мови, всупереч воланню естонського партійного істеблішменту, не дає. Почалась Ars artis gratia. Я записався на курс Тартуського університету, тим більше, що він був цілком у вебі. Там і познайомився з Марікою Тераль. Принагідно (почалась епідемія ковіду і всі границі закрились) дала мені Töötukassa курс з Ülle Koppel (C1), тут таки вдалось виграти безкоштовний курс (теж C1) від Integratsiooni SA з Ülle Tõnurist... Короче, кожний день улітку 2020-го були якісь заняття, а інколи і таке, що вранці одна Ülle, ввечері інша. Ну ті тартуський курс. Дим з вух.

Світлана навчила системної граматики (якої так бракує в інших сучасних підручниках і за якою я скучив після латини і греки), Ева навчила читати складну літературу і писати твори на вільні теми, одна Ülle давала багато слів і газет, інша познайомила із модерною естонською фантастикою, Маріка мучила поезією і згадала якось про Krimmi kogumik.

Ну і ще майже фоном йшли всякі цікаві штуки від Eesti keele maja: то екскурсія, то кеелекогвік, то келесибер, то келерулет, то фільм, то kirjanduslaager... Звичайно, були і інші, наприклад Eesti keele ja kultuuri klubi від Атласнету та тренерка Liina в спортклубі, яка терпляче повторювала як малій дитині інструкції естонською, як сісти і що підняти так, щоби не здохнути прям під штангою.

Хто хоче робити мистецтво задля мистецтва — завжди зробить, хоч повірте, тепер чую на власні вуха те, що краще б не чув: скільки дурні говорять розумні на вигляд політики і про що сперечаються бомжі на зупинці. А, ну ще й можу висварити водія в автобусі зрозумілою йому мовою, бо quaerite et invenietis

Читать далее

Сатурн в ретроградном Меркурии

Всё было против меня, даже медведи из болота вылезли и адские силы стояли на пути. Но зов кровати после суток в дороге был так силён, что ничто не смогло остановить победного шествия изнурённого тела.

Итак, утро прибытия поезда в Киев. Я-то надеялся поживиться чем бог послал в Пузатой хате. Щас! Нынче она не с 6, а с 8 утра и к моменту открытия собралось у врат земных услад такая толпа страждущих с чемоданами, что прорваться было нереально.

Далее, днём была поездка от офиса в аэропорт. Навигатор почему-то решил, что нам нужно одноимённое село, где дороги не ремонтировались с момента входа большевиков в Киев. Ну и бензин решил, что лучше пусть его будет мало, чем много. В общем, когда я с высунутым из-под маски языком сдал в багаж саквояж, картину, картонку и чью-то собачонку, пробежал ренген, наркотики и паспортистку, сама природа взбунтовалась — в Киеве разразилась буря и посадка на самолёт была остановлена на час.

В Таллинне мои анализы показались пограничнице не теми, поэтому мы ещё какое-то время совершенствовали мой эстонский, а на выходе лишь мой чемодан заинтересовал таможенников — но каково же было их разочарование, когда ничего запрещённого в нём не оказалось.

Казалось бы, все треволнения позади и можно спокойно отдохнуть на остановке трамвая у аэропорта, до прибытия которого оставалось 4 мин согласно таблу. Прошли 4, потом 5, потом 10, 15... отдых затягивался, а отъезд последнего автобуса на Раквере неумолимо приближался. Счастливая мысль посмотреть на сайте местного трамвайно-троллейбусно-автобусного управления пришла не сразу, но трамвай-таки сломался. Пришлось взять ноги в руки, чемоданы в зубы и бежать арабским скакуном от аэропорта до автовокзала в надежде не остаться на ночь под мостом.

«У трапа его встречали товарищи Яковлев, Медведев, Шеварднадзе, Лигачев и другие официальные лица», вспоминал я программу «Время» стоя на безлюдной остановке в Раквере, и думал, что же ещё должно сегодня произойти: сломается машина, упадёт дерево, укусит тарантул? Но даже представить не мог, что навстречу нам около заброшенной ядерно-ракетной базы во глубине эстонских лесов выйдет медведь. Правда, как вышел, так и ушёл, карма ему, видите-ли, не понравилась наша. Да не очень-то и хотелось! А база — да, впечатляет. Даже привидения рисуют жизнеутверждающие граффити о руководящей и направляющей роли Коммунистической партии Советского союза в неуклонном улучшении жизненного уровня трудящихся и интеллигенции
Читать далее

Чи потрібен Україні ЕМІС?

Вчора дискутували у вузькому колі на тему «Чий Крим». Справа в тому, що опитувальник Міжнародного інтернет-дослідження ЧСЧ (ЕМІС, 2017 р., http://sigmaresearch.org.uk/projects/item/project76/) містить Крим і як частину України (АР Крим), і як частину РФ (Республіка Крим). І от, на цілу вибірку, що вимірюється сотнями тисяч ЧСЧ Европи, Канади, Австралії і нашого регіону, аж 33 чоловіка взяли участь з Криму — троє з АР Крим, тридцять з Республіки Крим. А далі постало цікаве питання: куди їх віддати при підготовці національних звітів?

Організатори, не довго думаючи, віддали як є — Україні трьох, росії — тридцять. Власне питання виникло тільки зараз, коли російський звіт майже готовий, бо ж вони і карту нарисували (як же ж без сакрального Криму то!), і в таблиці повставляли.

Мабуть єдине, що можна зробити — тиснути на сам ЕМІС, щоби ото не публікувалось. Але є й інший шлях. Що дає ЕМІС — можливість для спільноти з маленьких або бідних країн отримати хоч якісь дані про ЧСЧ. У 2010 році ця задача ще була для України актуальною, бо тоді це ще були тільки два кріхитних, пілотних IBBS і такі ж маленькі-кривенькі дослідження місцевих нуошок. Про транс-дослідження ще ніхто не мріяв, до груп-містків (бісексуали) та інтерсекціональности (хемсекс) ще лишалось кілька років.

Що зараз? В Україні стільки даних на багатотисячних вибірках, що навіть я не все пам’ятаю чи навіть знаю. А ЕМІС як набирав десь дві тисячі і то молоді по крупних містах, так і набирає.

То чи потрібен Україні ЕМІС?

Читать далее

Перший підручник естонської для українців

Щойно вийшов друком перший україномовний навчальний посібник з естонської мови «Розмовляємо естонською. Мініграматика з тематичним словником». Естонська мова цікавить українців, а у Львівському національному університеті ім. Івана Франка вона викладається з 2008 року, але навчання відбувається англійською. Учбові посібники з естонської існують багатьма мовами, однак досі українці могли вчити естонську тільки на базі іншої мови (як правило, російської або англійської), що становило додатковий бар’єр і зменшувало ефективність.

Замовити книгу на території Естонії можна у Гейніке Гейнсоо, написавши на її електронну адресу heinike.heinsoo@ut.ee

Авторами є лектор естонської мови у Львівському університеті, доцент-емеритус Тартуського університету, PhD Гейніке Гейнсоо та радник зі стратегічної інформації міжнародної неприбуткової організації ЕКОМ, PhD Максим Касянчук.

Навчальний посібник надруковано як довідник формату A5 у м’якій палітурці, який у загальних рисах знайомить читача зі структурою естонської мови, описує її основні граматичні риси та подає мінімальний словниковий запас, потрібний на початкових етапах вивчення мови. Мета підручника — показати, що естонська мова не є надто важкою та заохотити українців до її вивчення. Книгу проілюстровано репродукцією картини відомої естонської художниці Лоли Лійват-Макарової «Кримський пейзаж», створеної 1963 року.

Автори сподіваються, що цей навчальний посібник сприятиме дальшим культурним і економічним контактам між естонцями і українцями, які становлять другу за величиною національну меншину в Естонії.

Читать далее

Пешая прогулка по Мариуполю

Хмурым апрельским утром я шёл по Набережной в Мариуполе к врачу. Хмурым оно было не только потому, что какие-то облака пролетали высоко в небе, но также из-за дыма комбината «Азовсталь», который закрывал солнце. А запах! Мечта диетолога! Вдохнёшь так полной грудью сероводорода и пыли — и множество необходимых микроэлементов сразу пополнят изнурённый организм. Посреди Набережной висит плакат, на месте которого в 80-е красовалась «Экономика должна быть экономной. Л. И. Брежнев». Нынче экономить не принято, поэтому на фоне дыма и призывно мигающих огоньков адских печей рабы божьи молят о благословении пути. Ибо труд освобождает и каждому своё.

К врачу я так и не попал, кстати, но не о том речь. Итак, в центре Мариуполя есть уютный моржик. Справа от него Онкодиспансер, слева — Фонд развития Мариуполя. Чтоб клиентам далеко не ходить.

Так вот, клиника, второй этаж, кабинеты врачей закрываются бронированными дверьми, стульев не особо много, народ толпится под стеночками с ритуально надетыми масками, то есть на шее. По коридору идут парень с девушкой. Мило беседуют, аж в другом конце слышно. Парень басит: «Да я сейчас этим ковидом болею!» — Я в плотном респираторе под той же стеночкой тихо седею, бежать некуда.

Какая-то женщина сама с собой общается: «Ну вот, озадачили, помирать буду. Где тут аптека? Шприц сказали принести и ватку...» — Для эвтаназии?

Другая бежит за старосветской врачихой с гнездом на голове: «Мне никто не сказал...» — «Женщина! Вы к гинекологу шли! Вы что, не знаете, что смотровой набор нужно взять?!? Перчатки, полотенце, зеркала... Чем я вас смотреть должна?!?»

И на финал: из кабинета 12 выходит медсестра, на цыпочках подходит к кабинету 15, молча стоит, потом крестится, потом тихооонечко, одиними ногтиками стучит. Можно?...«. На двери написано: «Заведующая отделением». Вот же ж как дрессировать сотрудников надо! А не эти ваши демократии!

Читать далее

Служитель

Випадково натрапив на сучасні українські жахи — роман про вампірів «Служитель». Якщо на початку читати на ніч мені це не хотілось, то десь на третині книги стало вже весело: такий собі дурний театр, коли кров і кішки по стінах, серед цього стоїть барон-упир і спокійно розповідає про себе невипадковим глядачам.

А потім — сюрпрайз — кандидат у вампіроборці цілком випадково (аякже, вірю як собі) знаходить заховану книжку, де написано, як того барона знешкодити: осика, хрести, молитви та срібло то для дітей, справжні герої уникають ментального контролю сил зла через читання наукових статей і перебирання в пам’яті імен дванадцяти цезарів! Отже, передплачуйте Journal of Chemical Society і жодне носферату вас не здолає!

Читать далее

Людина-катастрофа

Одна зі співробітниць ПриватБанку була назвала мене людиною-катастрофою, я про це вже писав. Це означає, що якщо в системі є якась слабка ланка, то вона за дивним збігом обставин саме на мені зламається. Такий собі живий креш-тест. Можна, звісно, потішити своє ego, але в буденному житті враження від тих тестів так собі.

Естонська система теж не витримала:

Нам бракує висококваліфікованих людей! — криком кричать естонці. — Натє, — красномовна тиша у відповідь. — Нема кому робить дослідження з ЧСЧ! — сказав Tervise Arengu Instituut. — Ось вам. — Ой, знаєте, щось нема місця. — Потрібен хімік зі знаннями естонської, мінімум B2, і вченим ступенем, — волав Кохтла-Ярвеський коледж Технічного університету. — Тримайте диплом раз, сертифікат С1 два, — і знову тиша. — Страшно бракує вчителів-предментиків, хоч бакалавр, тільки прийдіть..., волало ПТУ. — Ось диплом маґістра, ось педаґоґічний досвід, ось мова. — Та нє, ми вже взяли свого, — ледь видушив відповідь із відділу кадрів. — Нам бракує дисертацій естонською, вища освіта в небезпеці!, — жаліється професорка. — Так ось, ваша тема і моя тема співпадають, давайте напишу, матеріалу повно, ось публікації. — На жаль, часу нема, я така затуркана, — відповіла доцентка Таллінського ун-ту...

Як було в одному анекдоті: один раз це випадковість, два рази — співпадіння, а три рази поспіль — то вже звичка. Або закономірність. І ця закономірність свідчить, на жаль, про те, що горезвісна російська громада в Естонії таки має рацію: скляна стеля існує і вона дуже низька. Якщо фіни про це принаймні говорять, то президентка Естонії воліє цього не помічати (про що в нас з нею було цікаве листування), та й не тільки президентка, а й увесь істеблішмент. Краще ми міністром поставимо людину навіть без вищої освіти, але свого.

Читать далее

Біла пляма свідомости

Пост, що не претендує — зрештою як і інші — на науковість. Почав Книгу вигаданих неістот і прям на сьомій сторінці запнувся: «В японському фолькльорі його називають Йомі, скандинави пам’ятають як Утґард, у кельтів це Аннан, у греків — Аїд, у єгиптян — Дват, у слов’ян — Вирій. У Британії цей вимір позначають як Казкову Країну...». Що тут, у цьому переліку такого?

Перелічені народи репрезентують шкільну програму освіченої людини — здебільшого це індоєвропейці плюс Японія, плюс Єгипет. В принципі те саме частенько трапляється і в наших мовознавчих чи літературознавчих підручниках, коли з більш-менш широкого переліку дивним чином випадають фіно-угри (про їнші уральські народності навіть не йдеться). Їх ніби нема ні на мапі, ні в світі.

Здається, єдиними точками входу переказів мітолоґічних систем цієї частини людства в сучасну українську поп-культуру є дві — Пушкін і Толкієн. Перший зробив це помилково, з імперською короткозорістю ототожнивши Арину Родіоновну з руськими, тоді як другий копирсався у фінському епосі, свідомо шукаючи джерел натхнення. Інших нема. Звичайно, і фіни, і естонці, і певно угорці експлуатують свої казки, створюючи з них гарні популярні фентезі, але ото все так і залишається здебільшого неперекладеним, бо ж ну хто тут згадає про ці народності — біла пляма свідомости

Читать далее

Vastlakukkel

В далёкие времена, когда дети в школе ещё не учили законов Ньютона, Исаак Ньютон в сказании о юной царевне Навсикае вычитал, что она вместо девичьих игр забавлялась моделями небесных сфер, умная была видать аж страх... Потом, правда, оказалось, что в школе лучше греческий учить нужно было и никакими небесными сферами царевна не парилась, а просто играла в мяч, но то таке — Ньютона знает нынче каждый двоечник, а что думает о Навсикае, если знает, даже стесняюсь представить.

Так вот, сегодня мы читали рецепты сдобной эстонской булочки, вастлакуккель, которой раз в год завалены в Эстонии все супермаркеты и кафе. И в этот момент меня спрашивают, а что это, мол, за такой экзотический рецепт — с соевым молоком (sojapiimaga)? С каким? Может, всё-таки с тёплым (sooja piimaga)? ... Так и родился из небесной сферы царевны Навсикаи диетический вариант традиционного десерта

Читать далее

Деревья и болота

Я в культурном шоке. В который раз. Читаю статью под громким заглавием «Эстонский след в учении о языковом древе». Статья претендует на научность.

Автор долго рассказывает, как появилась концепция Дарвина о дереве эволюции, как её творчески позаимствовал Шлейхер для иллюстрации дерева языков, кто у кого что перерисовал. В общем, после страниц этих изысков наконец дело доходит до того, что первым, кто придумал прилагать схему дерева к языкам, был некий немец из высшей аристократии, который исследовал Готскую библию и пытался нарисовать, как появился современный ему немецкий язык. И тут оказывается, что сей аристократ некоторое время провёл в Дерпте, который нынче Тарту. Это и есть эстонский след в концепции языкового древа...

Чёрное море вырыли украинцы, Арарат лично насыпали армяне (но из земли, которую вырыли украинцы), радио выдумал Попов, а водку Менделеев, но зато ж генеалогические деревья родились из живительных миазмов тартусских болот!

Ссылка: Sutrop, U. (2012) «Eesti jälg keelepuu teoorias». Rmt. I. Rohtmets ja T. Tiivel, toim. Lehed ja tähed. Mitmekesisus — maailma loov alge, 218−225. (Looduse ja teaduse aastaraamat, 8.) Tallinn: MTÜ Loodusajakiri

Читать далее

Як я читав погану книжку

Після естонської фантастики вирішив я подивитись на українську, замовив з десяток книжок, отримав і прямо з першої не можу сказати, що сильно пощастило. Написано її в 70-80-х роках, автор прямо посилається на Івана Єфремова, для дітей старшого шкільного віку. Видано нині як компенсацію того, що тоді її забороняли.

Але що сказати? — якби ото не заборонили, то воно само б тихенько в кутку померло і шкоди від того ніякої б не було, бо на відміну від Єфремова чи, прости господи, Кіра Буличова це той випадок, коли мова красива, автор вміє гарно формулювати думки, проблема тільки в тому, що формулювати нема чого. Точніше, я читав і спочатку не міг згадати, що воно таке знайоме в тих всіх несилових квантово-орбітальних лептонах мені ввижається, аж потім осяяло мене — це ж всі сучасні, боже збав, учені-педагоги і культуролохи, які плетуть словеса, за якими дзвінка порожнеча: Кириленко, Тесля та іже з ними.

Схоже ще і те, що всі ці люди виховані на т. з. діялектиці, яка насправді як переварені вареники — все зліпилось і не видно, де один вареник закінчується та починається інший, де темне обґрунтовується темнішим, а боги ex machina грають на роялях у кущах від першої до останньої сторінки світлого комуністичного майбутнього в точці омега зороастрійського брахми.

Олесь Бердник, Зоряний корсар

Читать далее

Разом до перемоги

13 січня 1991 року стало кульмінацією, кривавою кульмінацією, радянської окупації Литви, коли московські війська намагались повернути країну, яка щойно відновила свою незалежність, під свою владу. Саме тоді під танками та в сутичках біля телевежі і парламенту загинуло 14 литовців.

У цей день Литва не тільки плаче за своїми героями та героїнями, але і єднається з нинішніми жертвами московського режиму — кілька років поспіль національне телебачення у благодійному телемості «Разом до перемоги» збирає допомогу військовим та цивільним України, а цього року також і Білорусі.

19:30, LRT, Kartu iki pergalės

Читать далее