Про застреленого хлопчика

Точніше про реформу, в лапках, звісно. В 16-му році я став викладачем для патрульних у Маріуполі. Вони були фантастичні. Власне, чому були? — є! Я справді вважаю, що ці дівчата і хлопці, яким я мав честь викладати, є справжньою елітою України. Потім мене занесло в Київ і якось мене попросили замінити штатних викладачів у київській Поліцейській академії. Сповнений щастя я прийшов, але переді мною сиділи не патрульні, а слідчі, які пройшли т. з. атестацію.

І це був жах, адже з класу на мене дивилися не цікавські очі нового, а втомлене, аґресивно-бидляче старе, якому ота нещасна «Толерантність і недискримінація» була тільки для галочки. Перед парою керівниця отої академії слухачам при мені і представниках власне донорів — ОБСЄ — сказала: «тихенько посидьте, ми вам все одно все поставимо». В той день я втратив віру в реформу. Потім було зґвалтування знайомої — київська поліція не реаґувала, стрілянина і загибель невинуватого пасажира авто, погром ромського табору, були інші епізоди, були оті підлітки у Рівному, і ось це.

А маріупольські копи досі в серці, я кожен день слідкую за їхньою долею і їхнім життям у ФБ і досі горжуся, що був з ними і для них. На жаль, цей виняток не змінює правила