О грекоцентризме. Тбилиси

По наводке коллеги пошёл в музей — два евро суть мелочи жизни. К слову, музей слегка бестолковый: экспонатов много, но сюжета нет, освещение такое, что освещает не экспонаты, а спину тебя любимого, толпы каких-то галдящих англодедушек и немкобабушек, да и туалет бы не мешало чистить… Ну то таке. На втором этаже, собственно, самом интересном, встретили меня тачки.

Надпись гласила, что этим почерневшим громадным колёсам свыше 5 тысяч лет. Впечатляет. Скрипим дальше: древняя древность (8–4 века до н. э.), бронзовый век (4-2й), железный (2-1й)… Кувшины, фигурки, украшения… В какой-то момент я совсем потерялся в потоке времени, но Клио подала мне помощь: а что в это время происходило в Элладе? — подумал я. Бронзовый век, Парис похищает Елену, Агамемнон плывёт к Трое, ссорится с Ахиллом, его возлюбленный Патрокл погибает… Тесей борется с Минотавром… Ясон плывёт в Колхиду, а Медея, разъярённая его изменой, убивает их детей… Так вот на какой тачке ездила Афина!!!

Быстро сама в колесницу к Тидиду восходит богиня,
Бранью пылая; ужасно дубовая ось застонала,
Зевса подъявшая грозную дщерь и храбрейшего мужа.

Всё — олимпийцы снова помогли мне восстановить порядок в мыслях. Уже потом был стенд классической эпохи: милый Ганимед, римские масляные лампы, театральные терракотовые маски и Антиной — такое уютное, такое знакомое детство Европы.
Читать далее

Моя сирна історія

Навіть на тлі загальної радянської бідності наша сім’я була не була заможною: мати — молодший інженер із зарплатою в 150 рублів; все, що було з ознак «інтеліґенції», — книжки, яких дійсно було багато, і науково-популярні журнали. Наш харчовий раціон складався з хліба, картоплі, макарон, молока та всяких кефірів-ряженок-ар‘янів (навіть вершки були чимсь незвичним), вареної ковбаси або курки, яєць, капусти, моркви та яблук з дідового городу. Інколи з’являвся майонез. Звичним також були масло, марґарин та олія.

Папа з моїми оцінками бідності не згоден, адже він одружувався не стільки з кохання, скільки з огляду на свою ще більшу бідність — тобто йому здавалось, що Люда, моя мама, живе в багатстві…

Але я відхилився.

Сири з‘являлись рідко: маленькі скибочки, які з придиханням називались «голландськими», а мені здавались якимись ніякими, не такими як ковбаса 🙂 або солодкі сирочки. Під час Перебудови і загальної руїни, коли маму звільнили і вона пішла в кондуктори, а потім на ринок торгувати, ми попри скрутні роки змогли собі дозволяти більше і сири стали з’являтись частіше, але мама завжди брала оті всякі типу «голландські» — мабуть через те, що раніше це була якась розкіш.

Наступний етап — після аспірантури, коли мій коханий Саша купував всякі незвичності: з пліснявою та без, м’які і тверді, гострі і лагідні… Мама так і не звикла до цього, вона трималась отих зі своєї молодості. І от недавно я в Литві спробував їхній твердий джуґас. Поки що він мені смакує краще. Звісно, решта нікуди не ділась — прямо зараз я приніс з Призми ціле багатство для бідної радянської дитини: п’ять різних сирів з різних країн, але не втримався — почав з Литви
Читать далее

Трудова

Лето 14-го. ИнФОУ. Уже принято решение эвакуироваться из Донецка. Иду в наш отдел кадров. Единственная Оксана под звуки канонады оформляет документы, достаёт из железного шкафа самое главное сокровище — трудовую книжку, заведённую ещё в 1995-м и с тех пор не покидавшую этого шкафа. Отдаёт мне. Для неё это была уже привычная операция — уезжал не только я. На выходных я забираю кое-какие реактивы, свои два бойлера, стол, лампу, мультиварку, авторефераты и книги, еду через блок-посты грузовиком в Мариуполь. Обживаюсь на улице Трудовой. Понадобилась ли эта трудовая? — Меня приютил на три года Мариупольский университет. В Таллинн я тоже её взял. Скорее просто как воспоминание. Это, когда-то хранимое в железном шкафу сокровище, лежит теперь в папке с другими бумагами из прошлого
Читать далее

Вовки і архаїка

Надвечір читав був лекції акад. Залізняка (до речі, дуже раджу) про санскрит, систему російського наголосу, і мимоволі згадував свої перші враження з першого ж заняття естоської понад рік тому. Наступного дня, коли наша естонка Галя запитала в мене, як то було, сказав: «не ображайся, це лише суб’єктивізм, але в моїй уяві завили вовки темною ніччю в зимовому лісі — така архаїка! Латинські десяток значень аблятиву і багатий вокалізм санскриту як живі перед очима стали!» Тепер-то я знаю, що насправді уральські мови є відносно молодими в порівнянні з індоєвропейськими, а серед них естонська — чи не найбільш модерна, так що ще питання, де вовки голосніші. Але менше з тим. Тоді далі я мимоволі почав порівнювати російську з українською, бо це тільки в шкільному підручникові є шість російських падежів, а насправді їх чи не п‘ятнадцять — і зокрема ті локативні, якими так жахають уяву нещасних імміґрантів у підручниках з естонської. В російській, на відміну від української, вони є живою розмовною нормою (почути «домой» можна в звичайному міському побуті, почути «домів» можна хіба від дуже освіченої людини в особливому контексті — або в діялектах). І, читаючи Залізняка, я дуже тішився тим, що ці аматорські почуття були вірними — російська є значно архаїчніша від української: вовки виють, старі смереки в темному лісі скріплять від вітру, хмари крадуть місяць, падає сніг…
Читать далее

Про шкоду інтернету

Якось, спекотним маріупольським літом, після другого курсу університету я нудився дома на сьомому поверсі будинку 88 на Машинобудівельній. Край міста, вікна виходять на поля, телевізор крім серіалів нічого вдень не показує. Книги з власної бібліотеки перечитані, піаніно вже задовбало не тільки сусідку знизу, але й моїх кішок… Нудота така страшна, що залишається тільки спати на старому дивані обличчям до гдрівського килиму. Але свого часу давно чекали дві книжки — колись, класі в п’ятому школи папа подарував мені Лідію Вінічук — гарний переклад відомого польського самовчителя латини.

Мама, яка завжди ревнувала, відразу тоді десь купила простенький підручник медичної латини для фельдшерів… оті дві книжки чекали на полицях. Et lux facta est — я взяв тоншу, мамину, сів задравши ноги на лоджиї, et incepi: -a/-ae, -us/-i, -is/-is, -us/-us, -es/-ei; recipe ut fiat pulvis, satur venter bene dignoscit… Duo menses studebam librum istum, dum aestum finitum’st. Але все добре закінчується, закінчився і підручник. Я пишався, адже в школі я вважався мовно-тупенькою дитиною — що взяти з хіміка крім якоїсь травки-отравки? Десь узимку прийшла черга на папину книжку…

Навесні четвертого курсу одногрупник невідомо нащо притягнув на лекцію підручник польської. Я його помацав, засумнівався, пішов до шефа питати (він знає багато мов, зокрема польську), той в свому директорському кабінеті хмикнув, але показав як читати і ще процитував з його дитинства związek radziecki to wielka potęga та nie pieprz pietrze piepszem wieprza… Зрозуміло, що літо вже хоч і було спекотним, але аж ніяк не нудним, попри той самий гдрівський килим. Інтернету ще не було. Потім якось Максим Малыгин взяв з бібліотеки підручник зі староґрецької — вау, які цікаві закорючки! щоби привчити себе до них (не до граматики, тільки до письма), потрібні були окремі зусилля.

Вже потім, після аспірантури, поки хтось купався в морі, я на пісочку сидів з підручником Славятинской та намагався вбити в голову, чим аорист від перфекту та імперфекту відрізняється… Про всякі дотичні теми на кшталт інтерлінґви та старослов’янської мовчу — то як маленький адюльтер, провітрився і додому. А потім в Інститут прийшов Інтернет… пошта, аська, інші цікаві місця, фб зрештою… — ніякого проґресу, сама деґрадація і аристократичне шампанське зранку.

Так тривало ще донедавна — лежиш собі в центрі диґітальної країни, килима однак нема, спеки теж, і тупо чекаєш, чи поміняються новини в інтернеті. Сумління мучить, але фб як травка-отравка чи ота шалена бджілка від рошену — ніби ще п’ять хв тому кульок був, а вже нема, куди воно лізе?!? Мабуть, не один я тут так страждав, бо з’явилась на телефоні маленька програмка, яка заміняє і лоджию, і рошен, і фб зрештою — et vidit deus quod esset bonum: вчи собі слова і фрази, бався, бо hominis est грати. Шкода тільки, що там латини нема! Або грецької! Або санскриту! Але естонська — перша неіндоевропейська для мене — прямо як латина заходить, ut impleatur domus mea. Інтернет не тільки шкодить, але й авксилію дає

Читать далее

Майдан в Ереване

«Знаете, Максим, мы придавлены нашей древностью, — сказала мне в прошлом году мудрая армянка, — мы пережили так много всего за тысячелетия, что ничему не удивляемся и не верим». Что я мог этому противопоставить? Тогда я не знал. Теперь знаю: в Армении идёт революция, пока ещё бескровная (дай бог!), до этого был Электрический майдан, а ещё раньше — замученная российским солдатом семья, когда вышел на улицу весь город… Всё как у нас — Налоговый и другие майданы, Врадиевка, сожжённая заживо Оксана… Наверно, Украина тоже долго была придавлена своей древностью и уже ничему не верила и ни на что не надеялась. Но случилось чудо и чудовище бежало. Я ежедневно смотрю стримы из Еревана, как смотрел стримы из Киева. Смотрю одновременно с восторгом и слезами. Пусть вам повезёт!
Читать далее

Сказка — ложь

Когда я только приехал в Таллинн, я думал: боже, куда я попал? — в сказку, наверное: избушки на курьих ножках (офис наш был возле Кристины) и рожи русские! (не в том смысле, что идентифицируют себя так, а в том, что строение костей лица такое же, как в каком-нибудь Петербурге).

Это уж потом я вспомнил, что север России населён русифицированными финно-уграми: вот-эти-все кокошники принадлежат уральским народностям, а известные с детства бабы-яги, кикиморы и прочие милые персонажи суть вольное пушкинское изложение финно-угорской мифологии.

Украинцы, поляки и беларусы, впрочем, литовцы тоже, совсем не так выглядят: фигуры более коренастые, лица более круглые, менее скуластые… писаный парубок вообще больше на турчонка похож… (если что, ровно половина моей крови приехала в Мариуполь из-за Урала в начале XX века).

Так вот, смотрю намедни старый мультик «Ивашка из дворца пионеров» — тот, который под простоквашкой. Это так забавно, интерпретировать его в свете изложенного: Бабка-ёжка, хтонический финно-угорский персонаж, посылает гусей за упитанным мальчиком для утех телесных. Гуси, проведя кастинг, выбирают не худенького скрипача (а кто у нас на скрипке играл в Одессе?) и не девочку-балерину (бабка вполне ясно указала на предпочитаемый гендер по вызову), а коренастого, круглолицого и — внимание — брюнетистого пионэра с руками из плечей, к тому же IT-шника. Мальчик связывает бабку (извращенец!) и устраивает в доме групповой дебош с котом-баюном, кощеем и змеем-горынычем (тут вообще всё смешалось — восток, запад, юг и север). Бабка остаётся без квартиры и со сломанной микроволновкой. Пионэра-дебошира гуси депортируют на историческую родину.

Иными словами, финская русоволосая архаика нуждается в молодой украинской рабочей силе, привозит её, но что-то пошло не так и эту коренастую брюнетистость гусь-самолёт отвозит, откуда взял… Так советским детям рассказывали краткую историю и современные реалии рабочей миграции из Украины в Эстонию
Читать далее

Пороблено

У одного з друзів у стрічці прочитав, чим відрізняються російські домові та естонські kratid — перші самі заводяться в смітті, інших створюють зі сміття та трьох крапель крови на шкоду сусідам.

Отже, проста логіка: якщо в одному місці це саме з’являється невідомо звідки, а в іншому це цілеспрямовано створюють, то з великою імовірністю можна твердити, що в першому воно з’явилося з другого. От же ж підступні естонці: тишком-нишком засилають капосне сміття на велику і ужасну росію! А ще їм бойові мольфари з Миротворця помагають! Пороблено!
Читать далее

Ласкаво просимо додому

После ежедневного урока эстонского мой телефон скрупулёзно выдаёт мне число выученных слов. Говорит, уже тысяча. Не знаю, не знаю — в голове дивно звенящая пустота. Впрочем, когда на втором курсе, сидя на лекции по физике, я зубрил латинские глаголы, а на третьем в электричке — польские стихи, пустота была такой же. Дзынь-дзынь. Через много лет после этого я впервые оказался в Польше. В голове что-то щёлкнуло и было видно, конечно, что зверушка не местная, но очень даже говорящая. Так и хочется представить: приезжаю я лет через двадцать опять в Таллинн…
Читать далее

Немного статистики

Подмывало меня написать это по-украински, но я мужественно себя преодолел 🙂

Итак, посмотрел я на свои ФБ-посты за прошедший месяц с точки зрения языка. Во внимание принимались только те, где я хоть что-то написал (т. е. если это был заурядный перепост без пояснений или безмолвная фотография, то это не считалось); там, где было два языка, учитывался только язык моей мысли (например, если я привёл цитату на английском, но сопроводил её своей фразой на русском, то учитывался пост как русский); в анализ также не вошли мои реплики под чужими постами — и найти сложно, и широкая палитра языков, в том числе хабал на эстонском.

Что получилось: с 28 февраля по 30 марта (не считая вот этого) я разместил на своей страничке 46 своих текстов разной длины и вежливости. Из них 30 на украинском, 15 на русском и один малюсенький на эстонском.

За тот же самый (день в день) период прошлого года: те же 46 текстов (графоман Вы, однако, милочка), но картина обратная — 35 на русском и 11 на украинском.

Ergo: elagu Eesti! Ніхто не врятує неньку, крім послідовних естонців
Читать далее

Об уровнях

В связи с переездом в другую страну в сознательном возрасте пришлось разбираться, что означают категории владения иностранным языком — все эти A2, B1 etc. Но примерно разобравшись на своих же шишках, я задал вопрос: вот врачи, к примеру, учат латынь, и...? Какую бы категорию они сдали, если бы к ним заявилась Языковая инспекция? (Есть в Эстонии такая милая контора, которую боится даже жена бывшего президента — не знаешь язык в объёме, требуемом твоим контрактом? — в сад!)

Ну так вот, врачи, юристы и обычные филологи (которые не латинисты) — А1, уровень выживания в воображаемом Небесном Граде (salve, vale, recipe, misce da signa и, главное, улыбаться мандибулой).

Римо-католическое духовенство и специалисты по философии античности — от A2 до B1, уровень простой беседы в Канцелярии Св. Петра (o domine praestantissime, auxilium peto quaeroque,тоже улыбаемся, главою помаваем и глаза повыразительней).

Филологи-классики — по-разному, иногда даже C1, уровень университетски образованного носителя (на приёме у Пётра декламируем arma virumque cano, si taceam philosophus videar, очи горе и веночек чтоб не упал с ушей)...

Пойду, пожалуй, подучу Вергилия
Читать далее

Про пріоритети в діяльності діаспори

І в нашому маленькому опитуванні, і під час недавньої публічної дискусії яскраво проявились дві точки зору на функції діаспори (принаймні української, принаймні в Естонії — про інші країни казати не можу).

Перша точка зору: задачею діаспори є збереження ідентичності людей, які географічно відірвані від землі своїх предків.

Друга точка зору: задачею діаспори є адаптація новоприбулих до країни.

Очевидно, ще є і третя задача, яка тут не артикулювалась, однак de facto є — суспільно-політичний зв’язок між країною предків і країною перебування.

Залежно від розміру та впливовості діаспори, а також від інтенсивності міграційних процесів між «старим» і «новим» світами, буде мінятись питома вага цих задач.

Наприклад, Канада — українська діаспора є дуже давня, значна за обсягами, але приток нових людей з України є відносно невеликим. Крім того, країна предків довгий час була окупована і культурний зв’язок був мінімальним. Отже, основним пріоритетом був перший — збереження ідентичності  навіть розвиток культури. З відновленням Україною незалежності відновились і культурні зв’язки, збереження ідентичності збереглось (даруйте тавтологію), але додався сильний компонент допомоги.

Естонія — маленька країна, тому діаспора, хоч і нечисленна в абсолютних цифрах, помітна сама по собі, навіть на тлі громадної російської. Є тільки одна проблема: близькість до титульної нації колишньої імперії призвела до практично повної асиміляції з російською діаспорою. Українськість sensu stricto обстоюють нечисленні віддані своїй справі люди. Саме тому (усвідомлення небезпек асиміляції) зумовлює теж акцент на консервацію зовнішніх, майже ритуальних і домодерних ознак ідентичності — те, що один з респондентів охарактеризував як культуру традиційного українського села. Звичайно, за таких малих людських ресурсів питання про розвиток навіть не стоїть. Разом з тим, оскільки організації української діаспори в Естонії з’явились відносно недавно (30 років тому), то від початку значним був компонент допомоги Україні, а з початком війни він (в контексті фінансування) вийшов на перше місце.

Однак, Естонію від Канади відрізняють не тільки розміри — сюди поїхали заробітчани, як бідні, які лізуть правдами і неправдами, так і забезпечені, які знаходять тут гарну оплату своїй високій кваліфікації та підприємницькому хистові. Чи будуть вони брати участь у музейних заходах зі збереження? — Радше ні, бо бідним нема коли співати з інтелігенцією, а забезпеченим цей оживший музей цікавий хіба на один-два рази. Вони, звичайно, можуть брати участь у зборі допомоги. Час від часу. Всьо.

В цьому, на жаль, криється небезпека. Точніше, вона вже знайома — не бачачи особливої користі від українських організацій і будучи отруєною пост-колоніальним почуттям спорідненості з росіянами, вони легко знаходять шляхи до адаптації в країні через російську діаспору: вона мовно і культурно здається ближчою за естонців. Отже, нечисленні українські активісти втрачають потужний людський ресурс для своїх організацій, а ватна біомаса натомість поповнюється: «какая разніца? І так поймут». Так відроджується імперія

Читать далее

Seesama Bach

Kahekümne esimesel märtsil on Bachi sünnipäev, seesama ainus Bach. Muidugi, neid oli palju, see oli terve muusikute dünastia ja mõned veel, aga mul on ainus Bach, kes oli sündinud aastal tuhat kuussada kaheksakümmend viis.

Mulle tuleb meelde minu kuues klass. Kool korraldas Krasnodonisse ekskursiooni (see reiss kestis Mariupolist mitu tundi sõitu bussiga ja öö seal hotellis). Reisile võtsin ma oma füüsika õpiku. Ja siis, teisel päeval, enne tagasiteed viis õpetaja meid kohvikusse lõunastama. Baarilaua kohal töötas valjusti, nagu alati, teler. Miskipärast sel hetkel ei olnud seal tavalisi tervitusi «Lenotškalt kõigile, kes teda tunneb». Jookses film ja süžee järgi üks balti mees jätab hüvasti enne rindele minekut ning mängis öösel tühjas kirikus orelil Bachi. See muusika jälistas mind.

Pärast, tee Bachi juurde oli väga pikk ja aeglane, sest tol ajal ei olnud YouTube, oli raadio, teleriga või heliplaadid helilintidega. Esimene oli äraarvamatu, teine — kallis ja mitteportatiivne. Aga sihikindlus võidab kõik — isegi praegu minu kodus Mariupolis kahe riiuli peal seisavad täpselt sorteeritud vinüülplaadid ning magav plaadimängija on valmis igal hetkel lapsepõlve meenutades uuesti mängima

Читать далее

Тот самый Бах

21 марта, день рождения Баха. Того самого, одного. Хоть их было очень много — целая династия музыкантов и ещё несколько других — просто Бахом является один, родившийся в 1685 году.

Я вспоминаю свой шестой класс. Школа повезла нас на экскурсию в Краснодон (это несколько часов езды на автобусе с ночёвкой), я взял с собой учебник физики (как же ещё отдыхать!). И вот, второй день, перед обратной дорогой нас завели в какое-то кафе на обед. Над барной стойкой как обычно гавкал телевизор. Почему-то именно в тот момент там не было дежурных приветов от Леночки всем кто меня знает. Шёл фильм и по сюжету — начало войны, балтийский мужчина прощается перед уходом на фронт и в пустой церкви ночью играет Баха — звучащая музыка полностью сковала меня.

Начался медленный путь к нему. Тогда не было ютуба, было либо радио с телеком, либо пластинки с лентами. Первое непредсказуемо, второе дорого. И уж точно всё не портативно. Но упорство в любви всё покоряет — до сих пор в моём мариупольском доме две полки занято бережно хранимым и аккуратно рассортированным винилом, а спящий проигрыватель готов в любой момент вспомнить детство и снова играть
Читать далее

Адаптація до адаптації

И снова я мыл полы… після такого вступу діаспора, мабуть, перехрестилась [іронія]… Це, здається, черговий етап адаптації — спочатку всього боїшся, а потім починаєш качати права з місцевими. Але то таке.

Власне, прочитав статтю про психологічні етапи адаптації до нової країни: медовий місяць, розчарування, депресія, прийняття, власне адаптація та інтеґрація. Весь цикл, у середньому, триває вік людини ділити на 4. Себто для мене він мав би становити 10 років. Конкретний кейс може відрізнятись від середнього і за моїми спостереженнями над собою процес іде суттєво швидше — вже пройдено етапи, коли тобі здається, що потрапив у різдвяну казку, потім коли все дратує і хочеться додому, жереш як не в себе, потім коли починаєш бачити новий позитив і навпаки — дратує все по виході з Борисполя, і нарешті коли починаєш відчувати, що фраза стюардеси «Tere tulemast koju» стосується саме тебе. Лишається мова, але цей проект йде своїми майлстоунами до успішного кінця.

Чому так швидко? Мабуть, багатий досвід переїздів — спочатку з Маріуполя в Донецьк до університету, потім з Донецька до Маріуполя через окупацію, потім до Львова разом з евакуйованим інститутом, звідти до Києва на нову працю… Кожний цей раз супроводжувався своєю депресухою і одужанням, і кожний наступний раз був легший, хоч перед Таллінном — зміна країни! — страх був такий, що я пішов на цвинтар, прощатись з дідом, бабою і мамою, бо очевидно, що надовго… Іншою причиною більш швидкого вживання в роль місцевого може бути і така майже невловима субстанція, як залишки совку — так, Естонія, мабуть, найдалі відійшла від минулого, але те минуле-де-не-де висуне свою пику і це вже не клята тоталітарна країна рад, але щось миле і майже домашнє як тітка в капцях з квартири нагорі, хай навіть і говорить вона естонською
Читать далее

Как я отмечал день родного языка / kuidas ma tähistasin emakeelepäeva

Родного, конечно, для эстонцев, но не суть. Итак, 14 марта предоставило мне три опции: день числа пи, день украинского добровольца и день родного языка. Все три так или иначе близки мне — образование, очень долгая работа и учёная степень в точных науках; события на родине, участником которых я был и, отчасти, продолжаю быть; и маленький дружелюбный народ, у которого я в гостях и учить язык которого я считаю моральным долгом.

Однако из трёх опций выбор даже не стоял — третья, наименее нагруженная драматичными воспоминаниями. Как отметить: купить шампанского? — А причём тут эстонцы? Выучить строчку из Kalevipoeg? — Прекрасная мысль, но, боюсь, моей декламации не оценят, да и не будешь же идти по улице и читать нараспев с таким акцентом, что проклянут и утопят в Ülemiste…

Поэтому моя шизоидно-демонстративная акцентуация выбрала наименее трудозатратный вариант: в шкафу нашлась белая сорочка и чёрный свитерок на спину, а также синий галстук на шею — получился ходячий эстонский флаг (такие фокусы, только с жёлто-синими вещами, украинцам делать не впервой). Утром на работу. Появляется наша Галя — девушка-эстонка: «о, emakeelepäev!». Ага, думаю, сработало! Вечером на курсы, наша учительница: «Härra Maksim! Väga pidulikult!», после чего последовал незапланированный рассказ об истории языка. В общем, цель достигнута: мне не сложно, а людям приятно это маленькое внимание. И, кстати, мороженко днём тоже было — ведь надо себя иногда баловать.
Читать далее

День для диеты

Kaduneljapäev — это слово попалось сегодня на глаза в календаре. Что такое neljapäev, я знаю — четверг. Kadu? Лезу в словарь: гибель, крах, смерть, потеря… Господи, да что ж за день-то такой?!?

Начинаю рыться и нахожу: «пропащий четверг, едят мало, прибираются много, стиранное в этот день бельё будет чище, чем когда-либо. Также в этот день очень хорошо начинать диету, голод будет мучить меньше и в животе урчать глуше…»

В общем, как чувствовал: в машинке стирка крутится, в холодильнике мышь с голоду повесилась, да и посуду помыть не мешало бы…
Читать далее

Як я обирав тему дисертації

Це був не я — шеф дав банку, сказав: оце антрон, зроби кінетику. Потім, за рік, дав ще одну банку, сказав: це бензодіазепін, поміряй на приладі. Спільного у двох банок було тільки те, що їхній вміст дуже швидко взаємодіяв з киснем. Прийшов час захисту. Сіла вчена рада думу думати, як сформулювати тему так, щоби зв’язати не зв’язуване. І ось: кінетичні закономірності окиснення сполук з активованими СН-зв’язками. Це анекдотична історія, але правда. І ще: тут не було штучності, бо шеф і колеги-доктори знали більше і бачили набагато далі, ніж один лінуватий аспірант.
Читать далее

Громада

Ми з колєґами та колєжанками на правах понаїхавших вже рік спостерігаємо за життям місцевої української громади. Така собі міська антрополоґія та стосована етноґрафія. На цьому місці я замовкаю, бо не можу конкурувати з Котляревським, Нечуєм-Левицьким і Вишнею — вони неперевершені. Але наступного ранку, поки мив підлогу (труд перетворив, за Енґельсом, мавпу на людину), спробував сформулювати основні проблеми місцевої громади з позиції того, хто був пропрацював десятки років у вищому менеджменті західно-орієнтованого неприбуткового сектора. Отже, що прямо кидається в очі чужинцеві:

(1) архаїка — не модерна, але музейна. Ліпити коників та вареники є заняттям дуже цікавим, але один-два рази на рік. Читати Шевченка треба, але він на відміну від Пушкіна «не всьо» — в Україні Жадан, Костенко і Забужко збирають тисячні зали.

(2) невміння користуватись сучасними SMM технолоґіями. Я не знаю, чи мають українські орґанізації хоча б свій сайт, але судячи з того, як приходить поштова розсилка (вордівський файл у листі) і як НЕ орґанізовуються фейсбук-події, його нема або він такий страшний і занедбаний, що сором показати. Це теж, до речі, архаїка.

(3) хвилинка ейджизму — середній вік реґулярних учасниць і учасників подій приблизно 60. Майже як в Академії наук України. Добре, що є простір для самореалізації зрілих людей, але-де молодь? Що може запропонувати українська орґанізація хіпстерові у вишиванці крім вареників і коників?

(4) мова та ідентичність — недільна школа та ініціативи в Нарві потрібні, але нащо? Для себе самого? Для перспектив навчання в Україні? Не смішіть мої капці! «І так поймут». Звичайно, можна кивати на уряд України і посольство, чиї співробітники не можуть без папірця сказати десять речень, але українців у Канаді уряд України теж не забезпечував підручниками, сайтами і телебаченням — дали собі раду самі, вже п’яте покоління.

(5) чвари. Це традиція — де два українці, там три гетьмани. Добре, що хоч дрючками не б’ються! Але у тому ж фейсбуці хто кому сепаратист, порохобот і московський зрадник прочитати можна. Та й в усній традиції ці леґенди тобі не забаряться передати.

(6) політика — пішли на вибори і з тріском програли. Мої вітання. Не вміємо оцінювати шанси та бачити кон’юнктуру.

(7) інтеґрація — естонці ходять на мітинґи за Україну як на працю; естонці щодня перекладають естонською українські новини; естонці виділяють гроші на підтримку української громади. Питання: де тут українці? — Вареники ліплять.

Менеджмент? Прозорість? Планування? Стратеґія? Індикатори? — Не чули. Нема часу. Пишаємось.

Цільова авдиторія (ЦА) має бути сеґреґована, адже різні сеґменти потребують різних послуг — це таки класика маркетинґу, в тому числі неприбуткового сектора. Від того, наскільки вдало виділено сеґменти ЦА і визначено їхні потреби, залежить ефективність діяльності орґанізації. Так от, спекулятивний поділ української громади виглядає на разі так:

(1) імміґранти, особливо свіжі, в тому числі нелеґальні чи напівлеґальні. Потреби — адаптація і захист. Форми надання послуг — (а) соціальний супровід, можливо силами волонтерів, (б) базовий курс естонської мови, (в) юридична консультація;

(2) адаптовані, в тому числі громадяни українського походження. Потреби — збереження ідентичності та розвиток індивідуальної мережі. Форми надання послуг — (а) культурні заходи, (б) осередки української мови (школи для дітей, клуби для дорослих), (в) волонтерство (як допомога новоприбулим, так і допомога історичній батьківщині — речі на армію, взаємодія з дружніми естонськими структурами, адвокація інтересів України тощо).

Ото і все. Решта — рюшечки і деталі орґанізації виробничого процесу. І на кінець. Я неодноразово чув від знайомих з-поза українського контексту — росіян, білорусів, грузин, чеченців, естонців врешті решт: на відміну від інших українська громада в Естонії видима, її чути, вона згуртованіша. Але — див. пп. 1–7 — є можливості для росту.
Читать далее

9.03.1944

9 березня в Естонії день жалоби, Märtsipommitamine — березневе бомбардування. 1944 року, в цей день, радянська червона армія зкинула на Таллінн 3068 бомб, з яких 1725 вибухнули. 757 людей загинуло, з них тільки 50 військових. Понад 20 тисяч лишились даху над головою, тоді як військові об’єкти практично не постраждали. Метою цього злочину було настрашити, тероризувати населення, яке ще пам’ятало часи Незалежності. О 12 жалобні заходи почнуться на Sisselinna kalmistu, а о 18 на вулицях запалять свічки
Читать далее