Спочатку я думав коротити трохи це інтерв’ю, але потім вирішив, що ні. Нехай це буде повна, подетальна, додрібничкова розповідь реальної людини, якій вдалося вибратися з Маріуполя.
https://www.youtube.com/watch?v=QVXQszHV_Og
Maksym Kasianczuk — мій давній товариш, останні 4 роки працював в Естонії. Перед війною, в грудні, приїхав до Маріуполя доглядати за немічним, майже незрячим батьком. Там усе й сталося. Максим розповідає про пережиту блокаду на диво структуровано, спокійно, поетапно. Це дуже осмислена оповість чоловіка, якому «соромно за те, що вижив» — дуже поширений емоційний самозахисний стан у людей, які пережили екзистенційне дно.
Топити сніг, аби була вода. Вночі кожні 10 хвилин ставати робити руханку, щоб зігрітися. Ходити босоніж по снігу, бо ніде і нічим прати шкарпетки. Покинути свій будинок з усіма сімейними реліквіями й одягом. Пройти фільтрацію в «ДНР». Пробратися на латвійський кордон і пройти допит ФСБ. І зараз починати фактично з нуля.
Я запитував Максима також про проросійські погляди маріупольців, про переважний вибір на користь переселення в росію, про поведінку кадирівців і ру-солдат.
Це буде дужий реальний розказ дуже реальної людини. Без перегинів ні в бік емоцій, ні в бік прикрашань, ні в бік надривного драматизму.
«Зараз, коли я бачу синьо-жовтий прапор, я плачу». Ось і все.
Немає коментарів:
Дописати коментар