Коли в Маріуполі щось важке підлітало, ми звісно пригали в погріб, бахало десь поруч, потім затихало. Але не зовсім — звідти страшно скавучить собака, бо хазяїв або нема серед живих, або просто нема. Він, мабуть, постраждав від прильоту, але з цепу не зіскочиш. І нема ради — він там, ми тут.
Разом з тим, ще живі не викидали тварин на вулиці. Один з наших сусідів спочатку ходив до розбомбленого будинку іншого годувати його великого чорного пса, а потім просто з будкою забрав собі.
Коли вже ніде було щось купити, хіба тільки винести зі спаленого магазину, котиків не їли, ба більше — ще в квітні, після більш ніж місяць проїдання всього, що є в погребах, у котів і псів ребра не стирчали, хоч вони вже вправно ховались по закутках раніш, ніж ми самі чули літак.
Звісно, винятки були — до наших харчів вперто проривався бруднючий жовтий домашній кіт якогось сусіда, а в один з днів під яблунею інший сусід застрелив з пневмата свого собаку, бо вже не було чим його годувати. Сусід Вася роздавав своїх перепьолок на суп, бо теж вже не було що їм дати. Але загалом, тварини тримались людей, а люди — тварин.
Одна жінка на сусідній вулиці щоранку йшла з цебром до отих прішлих, просила недоїдки, щоби погодувати всіх своїх 30 кішок і скількісь там собак. Не всі були її від початку, вона підбирала осиротілих і жила з ними посеред руїни.
Наші кішки спочатку їли тільки корм, потім гордували кукурудзою, потім їли її, а насамкінець, вже перед моїм виїздом навчились полювати... А Вова, їхній господар, навіть відмовився евакуюватись, бо на кого тих трьох лишити!
Немає коментарів:
Дописати коментар