Відео від Дениса Казанського — центр Маріуполя нині. Тут видно зелений будинок (ДК «Молодіжний»), де вперше в місті давали концерти органної і клавесинної музики Nadiya Velychko, Olga Chundak, Jean-Marie Leroy, Andrey Pracht, Людмила Глебова, Elena Richter, Anna Shpak
Це сьогодні було чергове моє інтерв’ю. Всіх цікавить, як воно було.
Та ніяк. По-1, коли нема зв’язку, а вийти за паркан не можеш, бо за кілька десятків метрів йде бій, то якось не про те думається. Точніше, взагалі не думається. По-2, на тлі загальної небезпеки люди намагаються взагалі не виділятись нічим — ані одягом, ані надто щасливим лицем, не кажучи вже про те, щоби сперечатись про права із не дуже тверезими носіями автоматів. І якраз єдиний випадок, який стався — коли рашапатруль причепився до чоловіка з сірьожкою у вухах.
А от значно серйозніших проблем, на які втім звертають меншу увагу, є дві:
— ЛҐБТ-рух як мережа суб’єктів громадянського суспільства в Україні by default проевропейський, тобто ворог проффесорові і його покровителям з ФСБ;
— коли твій коханий починає писати про те, що «в Буче всё срежиссировано и вообще ничего не было», а «в Мариуполе стреляли только по военным объектам с нацистами», то чомусь зриває дах.
В Маріуполі в мене була соняшна станція, з моменту її запуску вона окупила себе наполовину — ще б два рочки, і все б відбилось. Але не судьба. Звісно, я знав про те, що її система така, що вона не працює без під’єднання до загальної мережі, тому, коли чергова граната обірвала на вулиці дроти, я просто сприймав цю станцію як красиві декорації. Так тривало 30 днів, надії на звільнення вже давно пішли як діти в школу і задача стояла дуже проста — вижити. Панелі, водночас, допомагали збирати сніг і дощову воду — який же багатофункційний прилад!
І тут, пригинаючись від куль, прийшов Андрій, сусід і електрик з Азовсталі: дай, — каже, — одну панель, а краще дві на експерименти, бо може воно і вдасться. Та бери, — кажу, — все одно завтра все спалять (у вже мертвого сусіда на розі Каховського і Лазо ті панелі горіли майже красиво), але взамін ти мені скажеш, як зробити самому, бо легше мені вивчити естонську, ніж закон Ома.
День нема, два нема — приходить, несе два дроти і лампочку. Ото все ми почепили ще на одну панель, на дві третини перекрили її ковдрою (це такі нанотехнолоґії для реґулювання потужності) і дас іст фантастіш — лампочка засвітилась, акумулятор зарядився, телефон і ноутбук ожили, навіть вдалось помолоти зерна кави... Лампочка, до речі, потім згоріла, але відтоді щоранку ми ставили панель з ковдрою проти сонця, вдень переставляли, і вечір закінчувався вже на третьому місці.
А ще один сусід, Ігор, теж з Азовсталі, спитав за нагоди, нащо ми весь час провітрюємо ту зелену ковдру... Потім і він в нас заряджав свій павербанк. Короче, бачте, яка гарна штука — і воду дає, і електрику, і навіть підручник фізики примусила прочитати...
Коли в Маріуполі щось важке підлітало, ми звісно пригали в погріб, бахало десь поруч, потім затихало. Але не зовсім — звідти страшно скавучить собака, бо хазяїв або нема серед живих, або просто нема. Він, мабуть, постраждав від прильоту, але з цепу не зіскочиш. І нема ради — він там, ми тут.
Разом з тим, ще живі не викидали тварин на вулиці. Один з наших сусідів спочатку ходив до розбомбленого будинку іншого годувати його великого чорного пса, а потім просто з будкою забрав собі.
Коли вже ніде було щось купити, хіба тільки винести зі спаленого магазину, котиків не їли, ба більше — ще в квітні, після більш ніж місяць проїдання всього, що є в погребах, у котів і псів ребра не стирчали, хоч вони вже вправно ховались по закутках раніш, ніж ми самі чули літак.
Звісно, винятки були — до наших харчів вперто проривався бруднючий жовтий домашній кіт якогось сусіда, а в один з днів під яблунею інший сусід застрелив з пневмата свого собаку, бо вже не було чим його годувати. Сусід Вася роздавав своїх перепьолок на суп, бо теж вже не було що їм дати. Але загалом, тварини тримались людей, а люди — тварин.
Одна жінка на сусідній вулиці щоранку йшла з цебром до отих прішлих, просила недоїдки, щоби погодувати всіх своїх 30 кішок і скількісь там собак. Не всі були її від початку, вона підбирала осиротілих і жила з ними посеред руїни.
Наші кішки спочатку їли тільки корм, потім гордували кукурудзою, потім їли її, а насамкінець, вже перед моїм виїздом навчились полювати... А Вова, їхній господар, навіть відмовився евакуюватись, бо на кого тих трьох лишити!
Отже, телефоную батьковій сестрі, яка мешкає в Москві у щасливому шлюбі з російським військовим, кажу, що батько помер тоді то, похований у воронці від російського снаряду перед будинком...
Вона: «Мариуполь мы знаем, уже нет ничего» — «Подякуйте вашому керівництву і чоловікові» — «Мы хотели как лучше»...
На фото: місце поховання
Здається, я це не раз вже говорив, але все ж напишу ще, бо це такий яскравий приклад, що вартий підручника «Як не треба робити».
Отже, якось в середині березня прокидаюсь у вже окупованій нашій частині Маріуполя від бравурної музики. Перша думка була: що, сукі, вже мітинґ вдячних за визволення збираєте? Музика голосна, не почути і тим більше далі заснути просто неможливо. Репертуар — совкова попса: С чего начинается родина, Земля в иллюминаторе, Вышел в степь донецкую, Не думай о секундах свысока... Знову подумав: навіть ці спогади споганили. Потім пішов текст, мовляв, солдати і офіцери ВСУ здавайтєсь! А далі вже якійсь новодєл: Русские идут нерусских защищать, русские идут... І відразу по тому прилітало щось важке.
В чому тут свинособаче рукожоп’я?
1) попса мала б викликати ностальгію, але в кого? В солдат ЗСУ? Справді? Репертуаром радянських піонерів-пенсіонерів? ДБ!
2) рускіє ідут і сразу снаряд, ракета, бомба — дуже прям чіткий рефлекс в лобі. ДБ!
Такі концерти повторювались багато разів, але нічого не мінялось. А потім якось замовкли. Мабуть, тамаді сокирку проміж очі вставили.
Спочатку я думав коротити трохи це інтерв’ю, але потім вирішив, що ні. Нехай це буде повна, подетальна, додрібничкова розповідь реальної людини, якій вдалося вибратися з Маріуполя.
https://www.youtube.com/watch?v=QVXQszHV_Og
Maksym Kasianczuk — мій давній товариш, останні 4 роки працював в Естонії. Перед війною, в грудні, приїхав до Маріуполя доглядати за немічним, майже незрячим батьком. Там усе й сталося. Максим розповідає про пережиту блокаду на диво структуровано, спокійно, поетапно. Це дуже осмислена оповість чоловіка, якому «соромно за те, що вижив» — дуже поширений емоційний самозахисний стан у людей, які пережили екзистенційне дно.
Топити сніг, аби була вода. Вночі кожні 10 хвилин ставати робити руханку, щоб зігрітися. Ходити босоніж по снігу, бо ніде і нічим прати шкарпетки. Покинути свій будинок з усіма сімейними реліквіями й одягом. Пройти фільтрацію в «ДНР». Пробратися на латвійський кордон і пройти допит ФСБ. І зараз починати фактично з нуля.
Я запитував Максима також про проросійські погляди маріупольців, про переважний вибір на користь переселення в росію, про поведінку кадирівців і ру-солдат.
Це буде дужий реальний розказ дуже реальної людини. Без перегинів ні в бік емоцій, ні в бік прикрашань, ні в бік надривного драматизму.
«Зараз, коли я бачу синьо-жовтий прапор, я плачу». Ось і все.
Спочатку дирівці казали нам «Не волнуйтесь, вы в тылу» — такий собі тил, прямо скажемо, все літає над головою, поруч горить і бахкає. Але потім дійшли до нас чутки, що десь в якомусь міфічному АТБ можна навіть щось купити...
Отже, АТБ на Східному. Поруч т. з. «Приймальня Пушиліна» і магазин. Там-таки можна отримати тарілку безкоштовної каші від «асвабадітєлєй». Всюди, звісно, черги. На кашу вже о 6 ранку 79-й (починається в 9), в магазин 34-й (але цей номер додається до вчорашнього і позавчорашнього списку, отже в реальності ти зайдеш в магазин через 4 дні та щовечора о 16-30 мусиш прийти на перекличку, щоби підтвердити свій номер). І є ще третя черга в той-таки магазин — з чорного входу, черга жива, тб. можеш постояти 4-5 годин і сьогодні ж купити все те саме, що і в черзі за 4 дні... Де тут смисл, не питайте. І ще окрема черга (на фото) до віконця, де була надія впіймати хоч слабенький вай-фай. Власне, звідти я написав перший лист, що «я живий, але це не точно». Того вайфаю радше не було, але люди стояли годинами, щоби хоч якось датись про себе чути.
От такий той тил і дирівське щастя на «звільненій від нацистів землі». А, забув — ще був запис на «волонтерів в Стройотряд», дуже такий гарний розподіл праці: ми вас вбиваємо, а ви як комсомольці самі собі вікна полагодите. Все при деле. Отак постоїш в чергах на перепустку, на ексгумацію, на тушонку і на кашку, бач і день плідно минув. Щастя єсть, воно не може нє єсть
