Якщо їх розташовувати хронолоґічно, то першою буде Piiririik (з’явилась 1993-го), наступною Lubiewo (почала виходити фраґментами 2002-го, повним томиком з’явилась 2005-го) і останньою стане Minu kass Jugoslaavia, яку вперше надруковано фінською мовою у 2014-му році і майже відразу перекладено естонською. Lubiewo перекладено українською під назвою «Хтивня» (2006), тоді як решта дві — Мій кіт Югославія та Країна на кордоні — у нас невідомі, хоч їх читають іншими европейськими мовами, передусім анґлійською. Хтивню і Країну на кордоні навіть віднесено до літератури ґейовського гепі-енду [1].
Що їх об’єднує? На перший погляд, тільки одне — сексуальність персонажів, а також те, що всі три романи автобіоґрафічні, всюди розповідь іде мовою «Я». Але якби це була єдина спільна риса, може і не варто було б їх об’єднувати, адже тільки в книзі Вітковського вона становить, так би мовити, стрижень написаного. Для Иннепалю та Статовці це хоч і значима, але все ж побічна обставина.
Відмінні вони також і формою. Вітковський будує Хтивню як щоденник — польові записи коротких історій про плішечних тіток, які ностальґують за тим, що вже не повернеться — радянською молодістю, яка була сповнена сексу і пригод. Ці записи не творять сюжету, але дають панораму субкультури, яка щезає. Вони з’являються одна за іншою майже випадково, як асоціації, спогади чи плітки. Вони можуть бути жахливими або смішними, траґічними або веселими, сповненими насилля і бруду або покаяння і святости. Вони — як кадри в документальному фільмі.
У книзі Иннепалю на відміну від репортажів Вітковського дії майже нема — перший поцілунок стається десь на шістдесятій сторінці. Це теж збірка, але цього разу листів до радше уявного друга, які описують не стільки події, скільки потік спогадів про польку-бабусю, депортовану і повернуту, яка розповідала свої безкінечно-одноманітні історії заслання хлопчику у бідній радянській квартирі. Хлопчику, який чекав на ядерний кінець світу, та врешті вирвався у омріяну кляту раціональність і стабільність високої культури, де можна спробувати, kuidas ollakse inimesena — як це, бути людиною.
Дебютний роман Пайтіма Статовці, фінського письменника з албанської родини, що була через еміґрацію врятувалась від етнічних чисток югославської війни, найбільше за все нагадує традиційні сімейні епопеї кінця XIX — початку XX ст., ту ж знайому всім дітям з інтеліґентних радянських родин Сагу про Форсайтів. Разом з тим, якщо Вітковський тримається іронії, а Иннепалю весь час копирсається у власній душі, залишаючись дещо відстороненим, то в книзі Статовці вирують емоції болісної, кількадесятилітньої адаптації двох чи навіть трьох поколінь до світу, що безповоротно змінився. Закономірно, що біля героя також з’являються уявні друзі — мовчазний, апатичний удав, який тим не менш вірно боронить господаря, та спочатку істеричний, еґоїстичний, заздрісний, гомо- та міґрантофобний балакучий кіт, який прямо на першій зустрічі в одному з ґей-барів Гельсинки свідомо-садистично ятрить всі душевні рани свого візаві. Критика [2] порівнює цих хтонічних істот із почтом Воланда — подібність посилюється, коли в кінці вони перероджуються: нечистий кіт фінського андеґраунду стає коханцем, стріченим на батьківщині батьків, а апатичний удав-захисник із гельсинської квартири ще раз трапляється героєві як аґресивна гадюка в полі біля Косова.
То що ж все ж таки спільного в цих так відмінних книгах? Крім вже згаданої сексуальности героїв, тільки одне — почуття себе на кордоні між світами, коли ти не належиш жодному з них, залишаєшься чужим за ментальністю (Иннепалю), за поколінням (Вітковський), за мовою чи етносом (Статовці). Три книги порубіжжя
[1] Queer stories of Europe / Eds. Kārlis Vērdiņš, Jānis Ozoliņš. — Cambridge Scholars Publishing, 2016. — 250 p.
