Ільмар Томуск

Був на зустрічі з леґендарно-міфічним Ільмаром Томуском. Для тих, хто не чув цих леґенд про «видатного русофоба сучасності», директора Мовної інспекції, яка полює на нещасних російських нянечок в дитячих садках та розстрілює на місці — біля каси — бідних продавчинь в супермаркетах за помилки у відмінках, а також дитячого письменника, який змалечку виховує з естонських діток нацистів, — зазирніть у Вікіпедію (https://uk.wikipedia.org/wiki/Ільмар_Томуск).

Так от, пан Ільмар насправді надвичайно розумний, вихований, відкритий та з фантастично живою уявою і гарним почуттям гумору дядька. Розповідав про службу в радянській армії (з фотками), про своє вчителювання, описував, звідки взялись сюжети його книг, багато жартував і легко відповідав на мої провокативні питання. Одне з них таке: ви написали книжку «Всі мами хороші», плануєте написати аналогічну про пап («Всі папи роблять млинці»), чи дійсно ВСІ мами добрі? От уявіть, що в дитини дві мами чи два папи — як ви вважаєте, це добре чи ні?

Для розуміння контексту: Ільмар Томуск — високопосадовець, активний християнин у своїй церкві, щасливо одружений… І нічо, не злякався, не став казати, що в Біблії щось там написано і взагалі рано і менталітет в нас не готовий… Ні, він спокійно міркував уголос, що хоч питання складне, але не через те, що дві мами чи дві папи, а тому, що кожен випадок у кожній сім’ї унікальний і, звісно, дитині краще жити з рідною мамою чи рідним батьком, навіть якщо у неї є «подруга», а у нього — «друг», ніж у дитинці чи з невідомими чужими людьми. І взагалі — веселка то знак божого заповіту.

Ну і автограф дав — на знак заповіту

Читать далее

Живі мерці

Сьогодні, в день пам’яті Небесної сотні ми мітингували — як завжди по четвергах вже шостий рік перед посольством Мордору. Так співпало.



Але було ще одне співпадіння: саме в цей день і час посольство влаштувало прийом для вже старих окупантів, на честь 23 лютого. І вони, хто на милицях, хто на каталках, хто тримаючись за стіночку, начепивши на груди свої залізячки і натягнувши зелені з лампасами штани, які вже ледь не спадають з висохлих сідниць, зповзалися мов живі мерці.

Звісно, сил зачепити нас у них давно нема, вони збились отарою перед кормушкою і тільки з осудом зиркали на нас, тих, які тримали жовто-блакитні, червоно-чорні та синьо-чорно-білі прапори… Деякі, помолодше, підійшовши до нас, казали, що скоро добрий цар прийде і будуть естонці як раніше в Російській імперії жити, їсти та пити досхочу — така собі проповідь града божого нерозумним тубільцям.

Hoia Jumal Eestit — рашизм не пройде!

Читать далее

Kogu südamest

«Коли в серпні 1941-го йшли бої за Таллінн, батьки були в бомбосховищі. Папа казав, що як настала тиша, то видрався він нагору та визирнув назовні крізь віконце на даху — серце стукало, чия влада тепер? І перше, що побачив, — естонський прапор, який майорів був на Довгому Германі. Це було так несподівано, на душі стало так радісно і легко, що я досі живу з цими папиними спогадами»



Читаючи цей абзац у книзі Mari-Ann Kelam*, я не міг втриматись від сліз, бо навіть зараз — п’ять років по визволенню Маріуполя — проїзжаючи повз Гіпромез я поглядом вишукую прапор на його даху.

* Kelam M.-A. Kogu südamest. — Tallinn : Kirjastus SE&JS, 2002. — 360 p.

Читать далее

Müstiline kalmistu

Iga kord, kui ma tulen koju Eestist, ma käin vanal kalmistul, kus puhkavad mu vanavanemad ning ema. Mõnikord see juhtub kevadel, enne või pärast Ülestõusmispühi, mõnikord talvel. Nüüd ma jutustan kahest hetkest, mis tundusid mulle tõesti ekstraordinaarsed ja seetõttu jäid meelde.

Esimene sündmus juhtus 2014. kuumal sügisel. Juba algas Vene-Ukraina sõda, iga päev uudistes me lugesime uutest hukkunutest, kõik tundus olevat sürrealistlik. Igatahes tulin ma nagu alati vavavanemate hauade juurde, koristasin need ära ja lõpus, enne kalmistult lahkumist, seisin ma mõlemate hauade vahel, panin vasaku käe vanaema hauakivi peale, parema — vanaisa omale, hingasin sisse ning ütlesin: «Noh, kallid, mis teha, nüüd pean ära minema… Ei tea, mis tuleb… Varsti sõidan… Andke mulle märku…» Loomulikult, ma ei arvanud, et midagi juhtub, aga sel hetkel vanaisa raudsest mälestusmärgist kostis löök, justkui keegi lõi haamriga. Muidugi ma ehmusin koledasti ning jooksin ära. Järgmisel hommikul ma astusin vagunisse, et ööpäeva pärast jõuda sinna, kuhu Donetskist evakueeriti meie instituut. Lvivis 2015. jaanuaris ma kuulsin, et Mariupolit rünnati rakettidega… 

Teine sündmus juhtus hiljuti, kui ma olin Mariupolis puhkusel. Õues püsis kummaliselt soe jaanuari ilm, kuid nagu alati tuuline. Päeval enne ärasõitu läksin ma surnuaeda, et taas hüvasti jätta oma esivanematega. «Sa leiad hauad kergesti üles, — ütles sõber telefonitsi, — sest pole lund». Tol hetkel ma ei pööranud erilist tähelepanu, et kõik tema ennustused, tavaliselt, tähendavad vastupidist — see ei olnud võimalik, mu jalad ise viisid mind kohale, nad teadsid, kuhu minna! Aga kalmistul, esimest korda mu elus, ma ei leidnud ühtegi kolmest hauast. Kolm korda ma sisenesin surnuaeda ja tulin välja, kõik hauad minu ümber olid  mulle tuttavad, aga mitte vanaema, vanaisa ja ema oma. Näis, nagu neid polnud üldse olnudki siin! See oli kummaline, aga ma ei ehmunud. Vastupidi, mulle tundus, et mind lasti lahti sellest kohustusest ning kerge südamega ma asusin teele koju — Tallinna. Muidugi, aprillis, kui olen jälle Mariupolis, ma kontrollin, kas tõesti nad läksid ära või see oli ainult sümboolne saatuse märk… 
Читать далее