Душанбе: два роки по тому

Мені цікаво було порівняти свої спогади з 2015 з новими враженнями. Їдучи сюди я готувався до гіршого, адже тоді інтернету майже не було через заколоти на кордоні, люди боялись щось зайве сказати в кав’ярні, квартира, де я мешкав, була геть зруйнована ще тою, 92–97 роки, війною… Моє здивування почалось на паспортному контролі — не треба вже заповнювати декларацію на в’їзд. Наступного дня ми гуляли містом і воно разюче відрізнялось, стало чистішим, охайнішим, наче з’явилося більше простору. Щезли точки, де можна — але лячно — поміняти валюту. Тепер треба йти в банки, але з тим жодної проблеми. Головне: люди — вони такі ж гостинні і фантастично привітні. Менше стало написів російською, але в місті ще можна нею порозумітись. ООН зібрало всі свої структури в одному місці і посилило охорону. Як воно там в реґіонах, побачу на початку грудня. Сьогодні, до речі, день таджицького прапора

Читать далее

Камень, ножницы, бумага

В три ночи, под шум дождя, в голову приходят всякие романтичные вещи. К примеру, что было бы, если бы ФБ профиль в какой-то момент исчез? — Если кратко: маленькая личная трагедия. Все милые воспоминания и фотографии, все диалоги — раз и нет. Это редко пересматривается, но оно личностно ценно. В доме прабабушки все очень немногочисленные фото висели в рамочке на стене. У бабушки и мамы были большие альбомы (они до сих пор у меня хранятся на расстоянии ручной доступности), которые показывали гостям и пересматривали сами, которые брали с собой в первую очередь при переезде. У меня же мои последние годы — все в ФБ. Дигитальная память кажется такой хрупкой по сравнению с непрочной, вечно рвущейся бумагой…

Читать далее

Гостя з майбутнього

Я інколи згадую це фільм, спробував навіть колись знову подивитись його і не зміг. Не зміг абстрагуватись від деталей, які нині здаються дурнувато-смішними — приміром процес впізнавання ЕОМ майбутнього одягу радянського школяра. Для мене тодішнього, теж піонера, який з усіх ЕОМ бачив тільки великі калькулятори у мами в бюро, загадкові машинки із зеленим табло і геть без пам’яті, уявна реальність дитячої фантастики зливалась зі звичними декораціями школи та позашкільних технічних кружків і, отже, власне герої — Аліса і Коля, Крис і Весельчак У — ставали живими. Слід було тільки знайти той занедбаний дім і відкрити двері в КосмоЗоо, де на тебе чекатимуть благородний Вертер, козел Наполеон, повітряні автомобілі та мієлофон. З початком війни, в 14 році, часто на очі траплявся парафраз останньої сцени з фільму, коли Аліса провіщає московським школярам вісімдесятих не благополуччя близького комунізму, але проституцію, наркотики та безіменні донбаські могили перерізаних московських окупантів. Колі, до речі, пощастило — 1996 року загинув. Крис помер 2007-го, а Весельчак У — 2009-го. Тільки Аліса ще жива і побачила прекрасное далёко.
Читать далее

Битвы на улицах Таллинна

Общаться вне своего гетто полезно хотя бы потому, что узнаёшь то, что редко фиксируется на письме. Вот пример из моей любимой темы «русофобия»: середина 90-х — начало 2000-х, развал и разруха, подростки сбиваются в стаи… Пока ничего уникального, я сам помню, как прайды ходили с цепями и нунчаками стенка на стенку. Но в дело вступает национальный фактор: эстонки с ужасом рассказывают, как их милых детишек отлавливали банды русских зверёнышей, а русские, в свою очередь, с неменьшим ужасом вспоминают, как можно было на улице попасться зверёнышам эстонским. Полиция, конечно, раздавала на орехи тем и другим, — сейчас о тех временах предпочитают не вспоминать лишний раз (тем не менее, такие факты нашлись в старой прессе). Однако то тут, то там проступают следы прошлых битв. Так, в звуковой сценке из учебника эстонского билет на автобус в Нарву покупает сильно пьяный — поначалу я даже не осознал подтекста и только потом оказалось, что это такой себе прозрачный намёк на то, что в Нарве говорят по-русски…
Читать далее

Койне

Иллюзия общего языка — страшная вещь. А началось всё, как обычно, с моей глупости. В нашем офисе работают люди из пяти стран, язык повседневного общения — русский, поэтому в какой-то момент забываются разные подложки: все-то свои.

Вот тут и начинается: человек часто мыслит ассоциациями, взятыми ещё из школы. Но школьные программы у пяти стран, несмотря на как-бы общий язык, очень разные, в том числе из-за литературы на своём языке — как высокой, так и низкой. И если я мимоходом цитирую сценку из «Бабки Параски и бабки Палажки», то вовсе не очевидно, что это будет верно понято теми, кто в школе этого не читал. Примерам несть числа.

Так вот, о глупости. Зная всё это, но постоянно забывая из-за иллюзии общего языка, я даю сыну другой страны ссылку на Леся Подервьянского… и наблюдаю, сгорая со стыда, разрушительный эффект боевого суржика в режиме реального времени. Со стороны, для человека извне контекста Украины, Подервьянский, конечно, ужас-ужас-ужас. Примерно как Ургант с шуточкой «я порубил в салат зелень как красный комиссар украинских крестьян». В этом месте я прошу меня простить. Однако произошедшее позволило мне оценить, насколько велика интеграционная пропасть: живу в Эстонии уже год, но по-прежнему мне не видна ни её высокая культура, ни низкая. Не видна не в том смысле, что не ходил в музей, не читал википедии и в глаза не бросаются названия улиц в честь выдающихся людей. Не видна в том, что полностью скрыты ассоциации, даже если они преподнесены и произнесены на твоём языке.
Читать далее

Екскурсія у Віймсі

Якби не Геннадий Рош, то я би приїхав, відсидів концерт і поїхав собі. А так: давай выйдем, погуляем. ОК: пішли на пляж, попри дощ і +13 сезон закрили, збагатили місцевий музей рибацького побуту, нашорошили публіку, бо столічні звьозди ж… До речі, про музей: ми-то думали, що фіни сюди просто так в алкотури їздять, однак ця традиція сягає сивої давнини: з XVI століття прибрежні території жили з контрабанди спиртом. Тож фіни просто дбають про збереження славної минувщини.

І, нарешті, сам концерт. Відкриття інструменту, збудованого коштом громади приблизно місяць тому. Консультант і майстри показували всі його можливості, тому репертуар включав і бароко, і романтизм, і навіть імпресіонізм. Інструмент невеликий, повністю механічна трактура, два мануали, копуляції, швеллер. На мій погляд, замало язичкових і мікстур. Разом з тим, інструмент гарний. Шкода буде, якщо він використовуватиметься тільки для служб, але рішати, звісно, громаді.

Дякую Mari-Ann Kelam за запрошення. Це був чудовий музичний вечір!

Читать далее

1 Вересня

День знань… Символічно, що саме сьогодні стартує асоціація України з ЄС. Ми дуже багато дізналися, йдучи до цього дня. Ще більше дізнаємось.

Для мене цей час — відnbsp;початку Евромайдану по сьогодні — змінив життя. Тепер я знаю, що можу вийти на вулицю за гідність, не боюсь змінити працю іnbsp;навіть країну проживання, далека північ з анекдотів перетворилась на живий пейзаж за вікном, я знову сів за шкільну парту, побачив діяспору іnbsp;відремонтував дім на батьківщині, познайомився з країнами ЦВЕЦА іnbsp;переконався, що громадськість в Україні — таки найкраща. Навчився щиро ненавидіти сусідів зіnbsp;сходу іnbsp;сміятись з них…

Чим закінчити? Мабуть, маленьким віршиком із старого шкільного підручника:

Минуле в пам’яті живе,
Сьогоднішнє — в душі палає.
Життя, немов ріка, пливе
В майбутнє, завтрашнє, безкрає
Читать далее

Як я шукав Шевченківський дуб

З нагоди Дня Незалежності вирішили зібратись. Інструкція мені була: приходь до Шевченківського дуба, це Linnahall, від зупинки 50 кроків. Пішов за ключовим словом «Linnahall», а там якісь трущоби, шедевр радянського мистецтва, графіті та альтернативна молодь. Обійшов довкола: шукав би плішку, то точно туди — біля порту, якісь кабаки та хащі… І щось нічого на дуб схожого. Задаю в ґуґлі пошук «Шевченківський дуб, Таллінн» і бачу текст 2013 року, звідки дізнаюсь, що він посаджений 2004 року і поруч камінь. Ага, думаю, вже легше: тре шукати молоде дерево з каменем біля зупинки. Є, однак, проблема: дерев і каменюк в Таллінні до…, багато одним словом, навіть біля зупинки (яких, до речі, теж кілька) в тому районі. Починаю методично шукати в радіусі 50 кроків від кожної, злюся, бо ну невже ж так тяжко хоч на карті позначити координати! Конспіратори! Аж нарешті бачу знайомі обличчя — ну слава богу, знайшов! Отже, публікую дані: широта 59.4428, довгота 24.7523
Читать далее

День флага

Такого дня флага у меня ещё не было. С утра обнаружил, что из офиса пропал флаг Украины, зато флаг сами-знаете-чего был на месте. Это уж потом оказалось, что сотрудники взяли его с собой на рабочую встречу, но пока до этого узнавания дошло, я в шоке перерывал окрестные мусорники и строил планы кровавой расправы. Флаг-то нашёлся, но запашок остался.

Вечером, на пикете — мы как раз скандировали «Крим це Україна» — подошла какая-то тётка и бросила «очки протрите», потом подошёл дядька, старательно делая вид «я тут случайно дефилирую», и шёпотом: «у нас в Москве многие вас поддерживают» (счастье-то какое!).

Друзья-эстонцы, узнав, что в Украине сегодня день флага, пригласили нас в Hirvepark. Там ровно 30 лет назад, 23 августа 1987 года состоялась первая антисоветская демонстрация в оккупированной советами Эстонии. Не пойти туда было невозможно, но меня смущало то, что в памятный для эстонцев день мы придём с флагами чужой страны. Я дважды переспросил, не обидятся ли люди. Но выступавшие говорили как о внутренних проблемах страны, так и об агрессии и оккупации, политике Сталина и политике Путина, об угрозах с востока. Так что наше присутствие, как кажется, не слишком диссонировало.

Читать далее

Короткі враження від свята

В цей день 1991 року Естонія відновила свою незалежність. Вітання прекрасній країні Балтії та її гарному народові! Õnnitlen kogu südamest head taasiseseisvumispäeva!

Продравши очі о 6 ранку я подумав, що треба гімн прослухати, бо мало лі шо. Хто ж знав, що інтуїція буде такою точною: захід в Українському культурному центрі якраз і почався з нього, невдобно то як: запам’ятав рядки перший, останній і ще один в середині — всі співають, а ти як дурний рот роззявив. Одне рятувало: поруч стояв голосистий священник і за його співом мого не було чути.

Вишиванка є впізнаваною в Таллінні: поки ми сьогодні такі гарні гуляли, тричі від туристів і місцевих чули «Слава Украине!». Звісно ж «Героям слава!». Але цікаво, що самі естонці ніяк на нас увагу не звертали (мало лі які тут ходють), вирячували очі тільки руські та китайці. Останні навіть фотографували — кожний день як на сцені!

А ще тут зрада на зраді: сьогодні прапори мають бути на всіх будинках (закон), але бачу, що не всі повісили (деякі спеціально обійшов шукаючи). Одне тішить — на мому є. Прілічниє ми.
Читать далее

#МитяИдётНаМитинг

Как обычно по средам, а особенно после отпуска, потащило меня на приключения к роспосольству. Подхожу в час Ч к месту М и вижу: стоит группа туристов, а ихний экскурсовод заливает, смотрите, мол, вон приближаются активисты Правого Сектора, — показывает на Tarmo Kruusimäe и на одного из авторов Конституции Эстонии Ants Erm, нагруженых знамёнами к пикету.

Ну, думаю, во как: к нам уже экскурсии водят!

Дальше — больше. Развернулись в боевом порядке, запели. Туристов понабежало! Все снимают, то рожи корчат и факи тычут (меньше), то аплодируют, улыбаются и нопасараны кидают (больше). Прям не Правый Сектор, а суперстары на гастролях!

Но больше всего меня растрогали два эпизода.

(1) Милая женщина бальзаковского возраста сначала просто улыбалась, потом подошла, сказала «Спасибо вам. Я из Одессы. Они там, на востоке, каждый день нас убивают», потом взяла плакат и постояла с нами.

(2) Подошла к нам пожилая пара, женщина заплакала, мужчина достал биометрический украинский паспорт, дотронулся до моей руки и дрожащим голосом сказал «Дякую. Ви стоїте за нас»…

В этот день вместе с нами опять были депутат Европарламента Tunne Kelam и его супруга Mari-Ann Kelam, легендарные организаторы освободительного движения Эстонии в США, а также эстонские украинцы Лидия Лаане и Михайло Клыш.
Читать далее

Музей еміграції. Ґдиня

Рекламу його ми випадково побачили в електричці, це цікаво, — подумав я, — і в останній день ми туди поїхали.

Від станції йти довго — промисловий порт, спека, безлюдні вулиці. Попри це відвідувачів у ньому не бракує.

Для мене це була емоційно виснажлива екскурсія, майже в кожному залі включались якісь спогади: то як мама розповідала про татину хату на Хмельниччині без підлоги, то як вчитель згадував їх виселення по війні з хати, коли можеш взяти тільки те, що зможеш сам нести, і стоїть вибір між сохою та іконою, то бабціни слова як вони їли кору з дерев, то пам’ять підказувала рядки з Міцкевича і звуки Шопена… Та й свій досвід покинутого Донецька нікуди не дінеш.

Вийшовши звідти, відчув полегшення. Але надіюсь, колись такий музей буде створено у нас, адже канадійських поляків, нащадків тих, які рятувалися в Новому світі від голоду та злиднів, взявши з собою тільки те, що можна винести на руках, і зробивши вибір між іконою і сохою, приблизно стільки ж, скільки канадійських українців: 1 і 1,2 млн відповідно; адже Польщу ділили і душили так само жорстоко, як і Україну — 1794 року з’явилось гасло «Za naszą wolność i waszą»
Читать далее

Тракт Св. Войцеха

Всё так мило начиналось: анонс филармонии о концерте у иезуитов, Бах, Мендельсон и прочие няшки. Саша проложил маршрут, мы выпили белого кофию для куражу и пошли в кассу.

Кассир, услышав желаемую панами станцию, достала гроссбух, нашла её там пальчиком и сказала, что нам повезло: через 20 мин поедем. Кто ж знал, что это был первый знак Провидения?!? Как оказалось, она не просто как не помнила эту станцию: ходит туда поезд редко и мало кто туда едет. Поезд опоздал на 15 мин — это был второй знак.

Мы уже опаздывали: концерт должен был начаться, когда мы бы слезали с электрички, в связи с чем мы ещё спорили, взять такси или как обычно? И вот мы на станции: вопрос такси отпал сам собой: сэло и покачивающиеся парубки на обочине.

Мы не привыкли отступать — Бах, Мендельсон и прочие няшки манили усталых путников. И мы пошли. По Тракту Св. Войцеха. Мимо парубков, развалин, выбитых стёкол и концептуальных граффити «Lechia ponad wszystko».

В конце нас таки ждал костёл иезуитов, он был велик, чист и богато украшен, в нём не было свободного места, даже дети стояли снаружи… но, вместо Баха, Мендельсона и прочих няшек ex cathedra вещал человек в чёрном. Неужели, думали мы, проповедь так затянулась, а публика не расходится из-за концерта? Человек в чёрном всё вещал и вещал, Провидение уже устало нам подмигивать и просто мордой ткнуло в смартфон: концерт идёт в костёле иезуитов, но не тут, а на другом конце Гданьска.

И мы пошли дальше Трактом Св. Войцеха. Домой. Пока шли, я читал деяния сего достойного мужа. Вслух. Urbi et orbi. Парубкам, стенам, стёклам и граффити. Как Св. Франциск птицам.

Так вот, мужик он был, как все святые, принципиальный. Куда бы не приезжал, везде умудрялся со всеми рассориться. Один раз даже это закончилось резнёй (какие, право, мелочи!). И тут его послали проповедовать в Померанию, сюда, где на месте нынешнего Гданьска ловили рыбку и горя не ведали дикие пруссы. Местного наречия он не знал, а местных почему то это волновало — фашисты, наверно. Его один раз стукнули веслом, — говори, мол, по-людски, — не помогло, мужик упорствовал, вещая. И через неделю, когда местные убедились, что программа интеграции экспатов провалилась, Св. принял мученичество в виде топора по темечку. Ибо языки нужно знать. Amen. Pax vobiscum. Ite. Missa est.
Читать далее

Дискуссия

Обговорення публікації в місцевій пресі. Цитата з матеріалу: «Почему эстонец надевает противогаз, когда видит на Москвой ядерный гриб? — Чтобы скрыть улыбку».

Коментар колеги: «А почему украинец не надевает в этом случае противогаз? — Чтобы поделиться радостью с другими. Мы более открыты. Менталитет-с»
Читать далее

Как мы LHV шантажировали

Во вторник Саша пришёл в банк и попросил сделать карточку до субботы. В пятницу, в 4, так и не дождавшись смс, мы позвонили в поддержку клиентов и узнали, что никакой карты нет, ждите до понедельника. И тут за дело взялся выдающийся скандалист и кверулянт — я. Мы пришли, нас как обычно попытались заставить подождать, я мило улыбаясь сказал, что буду кричать и подать мне на блюде начальника. Блюдо было подано, начальница попыталась сослаться на неопытную менеджерку, но нам это не подошло. В общем: карточка была сделана за 2 часа и бесплатно. Ну и конфеты для особо нервных клиентов от банка. Вкусные
Читать далее

«И сколько весит этот зад, узнает скоро шея»: записки експата

NB: далі буде дещо гіперболізований опис, який не має на меті просити поради чи допомоги.

Отже, вже в перший день по прильоту ти розумієш, що ти — авантюрист-війончик, бо навіть господиня квартири окремо в листі з ключами зазначила: «там у шухляді ваш попередник залишив три пакети зі швидкими супами — мабуть, стануть вам в пригоді».

Наступні два місяці ти ходиш тотально переляканий, бо все не таке, і навіть етикетки в крамниці треба читати з перекладачем. Кожний день — як подвиг: де тут [пі-пі-пі] молоко?!? а це масло чи крем [пі-пі-пі] для взуття?!? знову [пі-пі-пі] кінчились [пі-пі-пі] гроші [пі-пі-пі] на мобілці!!! Звісно, денеде, можна говорити по-англійському, але результат — як пощастить. Інколи щастить аж занадто: «coffee please» — «тут ви можетє гаваріть по-рускі». По-руськи чомусь не хочеться.

Працює ледар безупинно,
Тиран нас милосердя вчить,
Найліпша в світі їжа — сіно,
Пильнує добре той, хто спить

На третій місяць в свому гетто ти вивчив зо двадцять місцевих слів, вмієш відрізняти молоко від вершків в магазині, навіть розібрався, як купити нову мобілку. Далі — нарешті — тебе взяли на мовні курси, вбили дві-три сотні слів, сказали, що «-ga» означає «з ким, чим», тому «koorega» то «з вершками», з тобою вже говорять плакати на вулицях і навіть хлопець в kohvik’у розуміє, що ти хочеш. Тю! та все тут просто!

Четвертий місяць. Життя ніби вже не таке синьо-сіро-чорне, щось тут біліє. І тут [пі-пі-пі] болить зуб і ростуть [пі-пі-пі] волоси. Можна, звісно, взяти машинку і поголити дурну голову, наковтатись завбачливо разом із перцем привезеного ібупрофену, купити квиток і злітати в Київ, бо в підручнику з мови чомусь замість глави про перукаря та лікаря є тільки розділ про погоду — «Сідайте, не бійтесь», каже і маньячно посміхаючись клацає ножицями дівчина...
Читать далее

Гімн

Стоїмо на пікеті біля амбасади русланду, час від часу підходять якісь неадеквати і неадекватки, бо прапори України та гасло «Крим — це Україна» як для чортів ладан. І тут якійсь чолов’яга з перехожих затягує «Ще не вмерла…». Мені то не вперше — приєднуюсь, але розумію, що друзі-естонці, яких зазвичай чути більше, мовчать, бо звідки ж їм це знати. Тож довелось вокально напружитись і виконувати на повні груди від початку до «і покажем, що ми браття козацького роду»

Читать далее

Про активний відпочинок

Тренер вчора зауважив: вага достатня тоді, коли ні про що не думаєш, навіть про те, коли це знущання кінчиться. Те саме з музикою: ґами то просто якась нудота, бо вони не заважають думати, а от коли берешся за вже розібрану п’єсу, то механіка не відволікає, а краса витісняє все стороннє. В результаті ніби і працював (м’язи горять), але встаєш відпочилий
Читать далее

My dear Sergeant

Пишет мне вчерась некий сержант американской армии Ригли, мол, милый сэр, томлюсь, мечтаю, вот вам моя фотка. А я ему: душа моя, ненаглядный, песня рыбки моей, а ничо шо 6129 км меж нами? (проклятая геопозиция и не такое вам расскажет). Ничо, — говорит, — замуж выходи, зажжживём и умрём в один день, как Филемон и Бавкида. Амурчик мой, — пишу, — а где ж ты скитаешься ныне? На краю земли, — ответствует, — в Кабуле, сон мирных моджахедов берегу, думаю о тебе, прям остановиться не могу, только мусический восторг спасает от демонов уныния и разлуки...

В последовавшем пятиминутном перерыве я как раз успел подумать, что если мужик хрен знает откуда вдруг воспылал страстью и говорит о любви, то попросит денег. Et voilà: Огнь сердца моего, — стенает, — купи в магазе гифт-кард iStore, сотри серебряную ленточку и пришли мне кодик, я в свой iPadик песнь любви загружу и буду думать о тебе... My dear Sergeant, you are so predictable!

P. S.: расстояние между Таллинном и Кабулом 4230 км, тогда как до НЙ 6300 — Вруны прокалываются на мелочах
Читать далее

Tallinn Pride

Друзі, Прайд відбувся, відбувся безпечно, 1800 чоловіків і жінок вільно пройшли через Vanalinn. Небо на землю не впало і Ülemiste з берегів не вийшло. Економіка міста отримала додатковий поштовх, адже учасники Прайду платили за готелі, воду, їжу і транспорт, а всі кав’ярні на нашому шляхові були переповнені туристами. Більш того, Таллінн підтвердив свою славу гостинного міста, де раді всім, а це означає, що місто і далі отримуватиме хороші прибутки. Шануймося, бо ми того варті! Celebrate diversity!

Пограємось із цифрами. Певен, естонське PPA, якщо схоче, дасть точнішу оцінку, але як є. Отже, скільки заробив Таллінн сьогодні на Прайді? Всього в марші взяли участь 1800 осіб. Хай іноземців серед них була третина — 600. При в’їзді питають наявність 90 евро на день (це готель, проїзд та їжа) — ціни, звичайно, завищені, та хай хоч яка, але офіційність. Отже, 600*90=54000 евро. Я думаю, що насправді ще більше, бо були не тільки учасники маршу, але й туристи; були місцеві, які в цей день пішли відсвяткувати в кохвіки, і були просто ті, які приїхали не тільки на марш, але зупинилися на кілька днів взяти участь у конференції; були ще витрати організаторів на обладнання концертів і кінопоказів, на охорону тощо. Думаю, що тисяч двісті місто в різній формі отримало. Чи багато це? Середня зарплата по Таллінну складає 1000 евро за місяць. Отже, тільки один ДЕНЬ Прайду є еквівалентом МІСЯЧНОЇ праці від 50 до 200 чоловік, тобто колективу одного заводу
Читать далее