«Живи, Україно, прекрасна і сильна…»

Певен, що люди принаймні мого покоління пам’ятають, звідки цей рядок: «… в Радянськім союзі ти щастя знайшла…», бо в школі вчили напам’ять щороку у вересні і кожний підручник української починався саме з цього (як власне і підручник російської відкривався «Союзом нерушимым»). Нащо я це згадую?

Днями, увечері знічев’я послухав я гімн ЕРСР. Потім — Литовської РСР. Далі — Узбецької РСР… І от дивно: ще в школі я ніяк не міг завчити мелодію під «Живи, Україно», бо весь час хотілось підставити під неї «Союз нерушимий». Я її не пам’ятаю і нині. Те саме з гімнами інших «республік» — слова різні, але музика ну просто разюче подібна з перших нот. Подібна як інтонаційно, так і фактурно: бо ж «брати» та «сестри»! Але подумалось мені, що це сестринство — в одному бо ЦК затверджували — має ще й інший, підступніший бік: якщо ти весь час хочеш під «свої» слова підставити «братську» музику, то мимоволі утверджуєшься в своїй другорядності. Ти — лише копія, невдала, симулякр. То може не мучитись і бути ориґіналом — не українцем, естонцем, литовцем, узбеком etc., а совітською, себто росіянською людиною?