Погибоша яко обри

Занурився я в історію кримських естонців — так, були і такі. Після поразки у Кримській війні царський уряд дозволив переселення з Естонії в Крим. Приїхало десь три тисячі. Їхали хуторами — на соняшну землю. 1926 року в Криму було 9 естонських сіл. Відразу організували школу, хор і оркестр. Зажили.



Але природа бере своє — мова забувалась, естонці поступово розчинялись (здебільшого, у росіянах): якщо 1926 року з понад двох тисяч естонців естонською говорили 90%, то 1989 року із тих 900, що називали себе естонцями, тільки третина (та й вони у віці за 50) могла щось сказати естонською. 2002 року Естонія прислала в Крим першу вчительку естонської мови і культури — в селі Олександрівка вона викладала не тільки дітям, але й дорослим із Симферополя. А потім знову прийшла Кримська війна…

Станом на зараз можна сказати, що від школи, оркестру і хору залишився тільки порожній клас та жінка з українським прізвищем, яка побирається в держдумі РФ від імені тих, яких вже нема, докоряючи Естонії тим, що вона не визнає анексію Криму. Приїзжає вона і в Естонію (через РФ) — по гроші, виступає на радіо, старанно уникаючи теми, чий Крим...
Що залишилось в Криму? Пам’ятник затопленим кораблям у Севастополі, меморіальна табличка на пошті села Раннакюля (Берегове) та школа без учнів. В Естонії про Крим пам’ятають — фільм «Кримська вчителька», старий роман «Prohvet Maltsvet», новий роман «Кримський в'язень» (в тому числі, про нинішню окупацію), неприємні, гіркі дискусії в пресі… — своїх не кидають, але чи то свої?

Ихъ же нѣсть ни племяни, ни наслѣдника