16 окт. 2010 г.

Гомофобія як психологічна і соціальна проблема в сучасній Україні


Олександр МОСТЯЄВ, науковець, звертається на сторінках сайту www.politikan.com.ua до питання гомофобії в сучасному українському суспільстві. Стаття вийшла друком в Українознавчому альманахові.

(Круглий стіл «Гендерна освіта в Україні: досвід, проблеми, перспективи»)

Україна декларує своє бажання приєднатися до Європейського Союзу. Однією з вимог вступу до нього є обов’язкове дотримання прав ЛҐБТ (ЛҐБТ — абревіатура, утворена від перших літер слів — лесбійки, ґеї, бісексуали, трансґендерні індивіди). В ЄС визнана пріоритетність дотримання прав людини та демократії, а права людини — це світський, а не церковний принцип, тому вони повинні співвідноситись з законом.

Хоча Україна першою з колишніх республік СРСР відмінила у 1991 р. кримінальне переслідування ґеїв, рівень гомофобії у країні залишається досить високим навіть у порівнянні із колишніми соціалістичними країнами Європи та республіками Балтії. Не в останню чергу це зумовлено майже повною відсутністю ґендерної освіти та курсів, присвячених проблемам толерантності та людської сексуальності.

А останнім часом в українському суспільстві розгортається антигомосексуальна істерія, буквально цькування гомосексуалів з боку ряду суспільних організацій, партійних та релігійних діячів.

У той же час у демократичних і розвинених країнах світу визнано, що гомосексуальність є частиною особистості, гомосексуальна орієнтація не може бути змінена. Біологами, соціологами, сексологами та етнологами доведено, що вона є різновидом норми, нехай і менш поширеним, ніж гетеросексуальність, і що вона не створює ніяких загроз для суспільства, що гомосексуали є серед населення кожної країни у певному невеликому відсотку — за різними опитуваннями від 1—2% до 5—6%.

Як і в інших країнах, в Україні є ґеї та лесбійки. Їхня чисельність за різними соціологічними даними оцінюється від 420 тис. до 1,2 млн. осіб, тобто від 0,9 до 2,6% українців. Також з середини 90-х рр. в Україні розвивається ЛҐБТ-рух, існує ряд періодичних видань, нічних клубів, інтернет-ресурсів для ЛҐБТ тощо.

Одне з визначень гомофобії — стійке негативне ставлення та ірраціональні страхи, пов’язані з ґеями та / або лесбійками і їхнім способом життя. Поняття охоплює не тільки комплекс негативних поглядів і почуттів стосовно гомосексуальності та людей, які виявляють себе або сприймаються як гомосексуальні, але і активні дії, часто агресивного або насильницького характеру, що призводять до дискримінації та порушення прав людини.

Межу між звичайним негативним ставленням до гомосексуальності та гомофобією провести досить складно. Як правило, гомофобія супроводжується негативними емоціями, у той час, як негативне ставлення обмежується лише декларуванням якоїсь позиції. Будь-яка активна боротьба з проявами гомосексуальності є гомофобією. Тому гомофобія може бути спрямована не тільки проти ЛҐБТ-осіб, але і їхніх друзів, симпатиків, суспільних діячів, що захищають їхні права, митців, що популяризують способи самовираження ЛҐБТ, науковців та викладачів, що поширюють об’єктивну і неупереджену інформацію про ЛҐБТ, а, крім того, проти осіб, які з тих чи інших причин здаються схожими на гомосексуалів.

Для визначення звичайного негативного ставлення використовується поняття «гомонегативізм», під яким розуміється суто інтелектуальне неприйняття гомосексуальності. Так, судження, засновані на оцінці моральності гомосексуальної і бісексуальної поведінки, а також дії на підставі уявлень, уподобань, закону, соціальної прийнятності або інших інтелектуальних причин є гомонегативізмом. Однак, коли у ході безпосереднього особистого спілкування з особами гомосексуальної орієнтації або соціальної діяльності присутні фобічні прояви виразних емоцій страху, тривоги або відрази, має місце гомофобія. Більша частина негативних стереотипів та поглядів на гомосексуальність сформована культурними чинниками, тому запропоновано також термін «антигомосексуальні забобони».

Причини гомофобії

Підліткова гомофобія. Для підлітків характерна клановість та нетерпимість до нетипових, несхожих однолітків. Вона спричиняє досить агресивне неприйняття гомосексуальності. Підліткові групи пронизані гомофобною атмосферою. Часто для їхніх членів участь у «полюванні» на ґеїв стає чимось на зразок ритуалу дорослішання, засобом підвищити авторитет у групі і подолати власну латентну (неусвідомлену) гомосексуальність. Це особливо характерно для пострадянських суспільств, в яких досить поширені авторитарні й асоціальні підліткові групи і значний вплив на їх виховання має кримінальна субкультура. Ненависть до «гоміків» — засіб підтримки їхньої солідарності, вона їм допомагає утвердитися у власній проблематичній маскулінності. Страх перед гомосексуальністю психологічно травмує також і гетеросексуальних підлітків, особливо тих, що мають привабливу або м’яку зовнішність.

Інтерналізована гомофобія розвивається переважно у гомосексуалів і є наслідком того, що вони виховуються в суспільстві, де нормою вважається гетеросексуальність, а гомосексуальність та інші нерепродуктивні форми активності, розглядаються як відхилення від норми. У такому випадку гомофобія — функція сексуальної тривожності, вираз прихованого страху перед власними гомосексуальними бажаннями.

Відкриті гомосексуали, а також іміджі жіночного чоловіка або юнака у латентного гомосексуала можуть викликати неусвідомлені естетичні та еротичні відчуття, які вступають у конфлікт із інтеріорізованими культурними нормами, віруваннями та світоглядом, витісняються у підсвідоме і часто сублімуються у формі гомофобної агресії.

Інтерналізована гомофобія також може розвиватися у гомосексуалів і бісексуалів, які бояться або відчувають відразу до гомосексуальності, оскільки не хочуть визнати гомосексуальність у собі та виключають для себе гомосексуальну поведінку. Одні з них пригнічують власні гомосексуальні бажання та прагнення (латентні гомосексуали), інші ж цього не роблять, але можуть зазнавати різні негативні емоції — комплекс провини, тривогу, докори сумління і т. д.

Маскувальна гомофобія. Інколи гомо- або бісексуальна особистість всіляко приховує свої потреби від суспільства, а публічно засуджує гомосексуальність. Така гомофобія є засобом «відвернути від себе можливі підозри у наявності гомосексуальних схильностей».

Чинниками виникнення такої гомофобії є подвійна мораль, лицемірство та конформізм, а також фінансові та політичні інтереси. При цьому доволі часто такі затяті гомофоби таємно практикують гомосексуальну поведінку та ретельно приховують її. Своєрідним засобом подолання такого лицемірства інколи стає публічне викриття відомих політиків та релігійних діячів. З нещодавніх подібних прецедентів — випадок з американським членом республіканської партії та затятим противником ґей-руху, членом сенату штату Каліфорнія Роєм Ашберном та членом правління американської Національної асоціації з дослідження та терапії гомосексуальності, ярим гомофобом Джорджем Рекерсом.

Гомофобія для гетеросексуальних державних та суспільних діячів також може бути зручним засобом: публічно наголошуючи на аморальності гомосексуальності, вони часто маскують власну аморальність. Крім того, гомофобія, як і інші соціальні страхи та форми групової ненависті, часто загострюється у моменти соціальних криз, коли потрібен зримий ворог чи цап-відбувайло. Під приводом боротьби за моральну чистоту політичні діячі стимулюють масові страхи та забобони і, посилюючи боротьбу з їхнім джерелом — гомосексуалами, відвертають увагу від інших соціальних та економічних проблем.

Гомофобія як прояв гегемонної маскулінності. Гомофобія тісно пов’язана з сексизмом, ґендерним і сексуальним шовінізмом. Головна соціальна функція такої гомофобії — підтримка непорушності системи ґендерної стратифікації, заснованої на чоловічій гегемонії та пануванні.

Гегемонна гомофобія спрямована на встановлення відносин залежності та підпорядкування, демонстрацію та закріплення статусних відмінностей. Цьому сприяє культ агресивної маскулінності та гетеросексизм, активно насаджуваний ЗМІ та поп-культурою. Вона найбільше виявляє себе у замкнених чоловічих спільнотах (тюрма, армія і т. ін.). З іншого боку, таким спільнотам може бути притаманна значна гомосексуальна активність. Проте табу на гомосексуальну поведінку серед рівних призводить до того, що ініціатором гомосексуального акту завжди стає ієрархічно вищий, «справжній» чоловік, статевий акт як правило не супроводжується ласками, партнер-акцептор розглядається як нижча істота, яку як правило зневажають. Такий одностатевий секс насправді виступає інструментом демонстрації сили, влади, визначає становище в ієрархії. Такі відносини пояснюються ототожненням «пасивного» з «жіночим», а жіноча роль «пов’язана з усім тим, що злодійська і бандитська романтика повністю відкидає як щось негідне справжнього чоловіка».

Компенсаторна гомофобія. Цей різновид гомофобії може розвиватися у жінок різного віку. Вона формується як емоційна компенсація дефіциту в особистому житті жінки задоволеності від власних сексуальних стосунків. Її чинниками можуть стати як особистий досвід відмови гомосексуалів від вступу у сексуальні зносини, так і відсутність емоційних та еротичних співпереживань жінки із власним чоловіком. Крім того, вона може розвиватись у т. зв. «старих дів».

Ідеологія гомофобії. Гомофобія властива деяким традиціоналістам та релігійним фанатикам. Перші віддають беззаперечну первинність традиційним уявленням про сім’ю та мораль і виходять з того, що «у минулому» про гомосексуальність відкрито не говорилося. Якщо засудження гомосексуальності тільки декларується, то це — різновид гомонегативізму. Однак, якщо при цьому ображається людська гідність гомосексуалів, а тим більше — здійснюються певні гомофобні дії, то гомонегативізм переходить у гомофобію.

Виразно антисексуальні релігії, такі як юдаїзм і християнство, більш нетерпимі до гомосексуалів, ніж інші. Нетерпимість щодо гомосексуалів з’явилася не сама по собі, а як наслідок боротьби у давні часи християнства за свій вплив на політику та суспільство з іншими релігійними течіями, в яких гомосексуальна поведінка розглядалася або як різновид нормальної сексуальної поведінки, або ж навіть як релігійно освячена діяльність. Пізніше вона стійко посилювалась у часи гонінь на єретиків, була використана як одне з обґрунтувань знищення ордену тамплієрів. Після розгрому ордену звинувачення у гомосексуальності стало чи не головною зброєю в арсеналі хрестових походів та інквізиції.

Сучасна ідеологія гомофобії часто використовує релігійне обґрунтування, проте ігнорує реальні факти, вона супроводжується невіглаством щодо дійсної поширеності та психологічних особливостей гомосексуалів і ґрунтується переважно на вірі.

Проте, серед сучасних християн не існує єдиної думки з приводу гомосексуальності, дослідниками виокремлено шість оцінок, які переходять від найбільш консервативних до ліберальних поглядів, від засудження до повного визнання рівності сексуальних орієнтацій.

Відношення до засудження церквою гомосексуальності не може бути однозначним. З одного боку, згідно принципу свободи совісті та переконань, якщо гомосексуальність засуджується на підставах тлумачення релігійного вчення, то така точка зору має право на існування. Такі погляди слід розглядати як доктринально обумовлений гомонегативізм. З іншого боку, коли церква домагається ідеологічної монополії на суспільну мораль, це суперечить світському принципу побудови держави, а релігійне обґрунтування у світській державі не може стати підставою для суспільного засудження гомосексуальності. Також слід звернути увагу, що навіть у сфері церковного життя інколи важко визначити межу між звичайним засудженням та мовою ворожнечі, між доктринальним гомонегативізмом та приниженням честі і гідності, між бажанням уберегти вірних від гріха та закликами до дискримінації гомосексуалів.

Правова база такого розмежування серед членів Ради Європи (до якої входить і Україна) тільки розробляється. Проте, Парламентською асамблеєю Ради Європи однозначно засуджується мова ворожнечі — ті з промов, які пропонують «узаконити дискримінацію чи розпалити ненависть, засновану на нетерпимості» щодо ЛҐБТ, і зазначено, що «межа між розпалюванням ненависті та злочином і свободою вираження думок повинна бути визначена відповідно до прецедентного права Європейського суду з прав людини».

Як однозначно гомофобні можна оцінити лише ті побудовані на релігійних аргументах промови, які підбурюють до насильства або упередженого ставлення до осіб гомосексуальної орієнтації.

З точки зору тоталітарної свідомості (а наше суспільство ще недалеко відійшло від тоталітаризму), гомосексуал небезпечний вже тим, що він — інакомислячий, дисидент, який відрізняється від інших, тому його треба репресувати. І досі найбільш кровожерливі, нелюдські режими, що нехтують правами людини, вводили і вводять гомофобію у ранг державної політики. Проте, якщо психологічні та сексистські форми гомофобії нічим не маскуються, то підтримувана державою гомофобія прикривається ідеологічним обґрунтуванням:

• турботою про чистоту нації;
• захистом нації від виродження;
• турботою про традиційні, насамперед, сімейні, цінності;
• турботою про суспільну мораль;
• турботою про підвищення рівня народжуваності;
• прагненням до викорінювання злочинів на гомосексуальному ґрунті;
• впровадженням у суспільство настанов певної релігії (що, зокрема, характерно для сучасних ісламського та православного фундаменталізмів).

У той же час гомофобія, як підтримувана державою, так і окремими політичними силами, переслідує суто політичні цілі:

• гомофобія використовується як елемент політичної «гри» та засіб поширення політичного впливу;
• з її допомогою намагаються узаконити порушення недоторканності приватного життя з боку держави;
• вона може бути засобом розправи з потенційною або дійсною опозицією, політичними опонентами або іншими опонентами влади;
• вона виступала і виступає як один із засобів масових репресій у тоталітарних режимах (виразний приклад радянської історії — введення у 1934 р. кримінального переслідування за гомосексуальність та наслідки цього для суспільства).

Гомофобія є обов’язковим атрибутом деяких політичних течій, переважно неототалітарного та консервативного напрямів. Агресивне відношення до гомосексуалів проявляють ку-клукс-клан та американські, російські і чимало інших течій неонацистів (але не всі).

Соціальна шкода від гомофобії

Оскільки ЛҐБТ — об’єктивно існуюча соціальна група, що існувала й існує в усіх суспільствах, гомофобія приносить шкоду насамперед представникам сексуальних меншин. Але так само вона приносить шкоду усьому суспільству загалом, оскільки створює обстановку нетерпимості, взаємної підозри та знущання.

Шкода для життя і здоров’я гомосексуалів. Найбільш очевидними є наслідки для представників ЛҐБТ.

У гомосексуалів унаслідок гомофобної обстановки збільшується у порівнянні із гетеросексуалами кількість симптомів, які зазвичай пов’язані з негативними емоціями, депресією, тривожними та стресовими розладами. Так, у доповіді американської федеральної цільової групи з самогубств серед молоді зазначено, що молоді ґеї та лесбійки мають більш високий ризик самогубств, і що це є провідною причиною смерті серед молодих людей, які вважають себе частиною сексуальних меншин. Вони також більш схильні до саморуйнування, як то зловживання алкоголем і наркотиками. Гомофобна обстановка у суспільстві утруднює можливість мати близькі, інтимні стосунки з особами своєї статі і, як правило, обмежує спілкування ЛҐБТ зі значною частиною населення, а також обмежує відвертість та щирість у сімейних відносинах. Також вона утруднює утворення постійних одностатевих пар та сприяє безладному та безособовому сексу. Крім того, гомофобна обстановка у суспільстві гальмує злагоджені й ефективні дії уряду та суспільства у відповідь на пандемію СНІДу.

Криміногенні наслідки гомофобії. Гомофобія у поєднанні з відсутністю об’єктивних знань щодо гомосексуальності та гомосексуальної субкультури, є серйозною перешкодою для розкриття злочинів, здійснених гомосексуалами або проти них. Крім того, відсутність відповідних знань сприяє протиправним діям з боку правоохоронних органів щодо гомосексуалів, призводить до упередженості і пред’явлення помилкових звинувачень.

Часто гомофобія стає стимулом та обґрунтуванням вибору об’єктів протиправних дій. Зазвичай насильницькі злочини здійснюються особами із низьким соціально-економічним статусом, підлітками та юнаками, особливо із неблагополучних районів міст та сіл, особами, пов’язаними із кримінальним світом, представниками окремих субкультур (скинхеди, ультранаціоналісти, релігійні фанатики), особами із садистськими схильностями, і навіть міліцією. Серед таких злочинів найбільш поширені два типи:

Гомофобія з хуліганством і спричиненням шкоди здоров’ю. Хуліганський мотив гомофобії заснований на інстинктах агресії і самоствердження. Гомофобія з хуліганськими мотивами особливо поширена серед примітивних, архаїчно бісексуальних кримінальників, що будують свої ієрархічні відносини на гомосексуальному насильстві.

Гомофобія з розбійними нападами чи грабунком. Тут переважає розбійний мотив. Він зустрічається нерідко серед груп так званого «ремонту» — молодіжних угруповань, що здійснюють напади на відвідувачів «плешок». Зовнішнім мотивом вважається боротьба зі «збоченцями», але основний і очевидний — грабіж та розбій.

На додаток до цього поширена у суспільстві гомофобія сприяє здійсненню інших злочинів, як то шантаж та здирництво. Так, особа може бути шантажована мафіозними угрупованнями або окремими злочинцями з метою отримати політичні, економічні або інші переваги або ж просто отримати велику грошову суму. Головним аргументом злочинців при цьому виступає розголошення сексуальної орієнтації шантажованих осіб.

Ще один варіант злочинної діяльності у суспільстві, де поширена гомофобія, — наклеп стосовно гетеросексуалів, що займають ті чи інші високі посади, щодо нібито їхньої гомосексуальності. Це може призвести до непередбачуваних юридичних, політичних та економічних наслідків. Так, подібні наклепи у радянські часи часто використовувались для репресій, а зараз вони можуть слугувати засобом дискредитації політиків або усунення економічних конкурентів.

Проте найбільше занепокоєння викликають серйозні злочини, здійснені на ґрунті гомофобії безпосередньо — зґвалтування (чоловіками — лесбійок, гомосексуальних, або на вигляд андроґіних чи жіночних чоловіків), а також вбивства на ґрунті патологічної ненависті. Зокрема, вбивства ґеїв часто характеризуються крайньою жорстокістю: супроводжуються тортурами, різаниною, нанесенням каліцтв, а також побиттям і демонстрацією наміру буквально «стерти з обличчя Землі» людину через її сексуальну орієнтацію.

Негативні соціально-психологічні наслідки гомофобії

Гомофобія створює у суспільстві негативну атмосферу. ЛҐБТ постійно змушені приховувати свою орієнтацію від оточення, інколи навіть від близьких друзів, а також від родичів. У разі ж її розкриття їм загрожує публічне приниження та насильство з боку однолітків, упритул до побиття та каліцтв. У сім’ї розкриття також може мати наслідком як мінімум тиск та спроби «вилікувати», але може мати місце і фізичне насильство, а у деяких випадках навіть відмова батьків від дитини.

Але й у більш зрілому віці гомосексуали часто підлягають агресії, образам честі і гідності, побиттю. Часто гомофобія є приводом для знущань і навіть побиття з боку поліції (міліції), гомофобія є одним із провідних мотивів дідівщини в армії, а також знущань, приниження, побиття та зґвалтувань у тюрмах. Розкриття гомосексуального статусу особи може призводити до послаблення або розриву сімейних і дружніх зв’язків, і якщо не до звільнення, то до прохолодного або упередженого відношення на роботі.

Негативні економічні наслідки гомофобії. Американські і європейські корпорації визнають, що гомофобія шкідлива для бізнесу. По-перше, ґеї та лесбійки складають невелику, але все ж вагому частину споживачів, на яких має бути спрямований ринок, зокрема у сфері реклами та специфічного споживання. По-друге, ґеї та лесбійки не можуть оптимально функціонувати на роботі, коли вони постійно стурбовані з приводу ставлення та гомофобної поведінки своїх колег. Тому деякі фірми навіть почали пропонувати семінари для своїх співробітників з метою зменшення гомофобних поглядів.

Вплив гомофобії на культуру. Сучасні суспільства у більшості характеризуються високим культурним плюралізмом, кожна культура являє собою різноманіття форм, образів, способів дискурсу і т. п. У більшості культур існує гомосексуальна субкультура, яка є носієм провідних форм макрокультури, однак має й інтернаціонально специфічні риси. Гомофобна обстановка у суспільстві може вплинути на статус гомосексуальної субкультури:

• репресивний — приховування її від суспільства, витиснення її у резервацію;
• толерантний — суспільство терпить її, але не визнає;
• громадянський — суспільство визнає її як легітимну частину національної макрокультури.

В останніх двох випадках ЛҐБТ-спільнота отримує можливість інституюватись у вигляді суспільних організацій, товариств, клубів і т. п. Останні виконують ряд позитивних суспільних функцій, завдяки їхній діяльності стає доступним вільне спілкування, пошук партнера, спільне дозвілля, обмін інформацією і т. п.

Гомофобна обстановка підтримує у суспільстві страх перед різноманіттям, обмежує можливості самореалізації, сприяє налаштуванню суспільної думки проти культурного плюралізму. Гомофобія підриває загальні принципи гуманізму, створює подвійні стандарти у його реалізації — його принципи застосовуються вибірково. Це також сприяє розвитку інших форм нетерпимості, як то ксенофобія, расизм, сексизм. У кінцевому підсумку це гальмує розгортання внутрішнього розмаїття культури, призводить до її однобічного розвитку.

Гомофобія як національна проблема. Хоч і менш очевидним, але більш всезагальним є негативний ефект гомофобії для нації як цілого — насамперед тому, що у ній створюється штучно сегрегована неповноправна соціальна група. У формуванні сучасних націй одним із важливих напрямків модернізації була ліквідація станових привілеїв, а також ґендерної нерівноправності. Ліквідація цих видів нерівноправності була пов’язана із зростанням перш за все правової однорідності суспільства та ліквідацією панування у суспільстві спочатку аристократичної меншості, потім чоловіків — приблизно половини нації над іншою половиною. Як теоретичне узагальнення процесу соціального об’єднання виникло вчення про права людини як основу правосуб’єктності нації та рівності всіх її громадян перед законом. Природним її етапом стало прагнення ліквідувати будь-які форми нерівності і дискримінації, і у ХХ ст. вже йдеться про дотримання прав меншостей — расових, національних, класових, релігійних, мовних, сексуальних. У випадку ж дискримінації жінок та сексуальних меншин процес національного об’єднання набуває особливого загострення — адже дискримінуються природні, об’єктивно існуючі частини нації.

Щодо сексуальних меншин доведено, що вони не причиняють жодного об’єктивного збитку суспільству. З іншого боку, саме гомофобія як неприязне ставлення до представників сексуальних меншин часто призводить до збитків — образ, насильства, гетеросексизму, але найбільша шкода від неї — інституйована гомофобія.

Під інституйованою гомофобією розуміється закріплення у законодавстві держави кримінального переслідування за гомосексуальні стосунки, юридичних та інших законодавчих форм дискримінації за ознакою гомосексуальної орієнтації.

Крім того, збитки приносять неінституйовані форми гомофобії, які можуть спричинюватись державними посадовими особами, політиками та пересічними громадянами. Вони виражаються у двох найбільш поширених формах:

— мові ворожнечі (hate speech) — промовах, які принижують гідність окремої людини або соціальних груп на підставі сексуальної орієнтації;

— гомофобних діях, спрямованих як проти ЛҐБТ-осіб, так і проти гетеросексуалів, що схожі на представників ЛҐБТ або підтримують ЛҐБТ, зокрема захищають їхні права.

Варіантами мови ворожнечі також є проголошення гомосексуальності патологією, збоченням, хворобою, протиприродним явищем і т. п., що можуть робити окремі науковці, релігійні фанатики та діячі церкви.

Гомофобні дії — це пряме або непряме насильство та переслідування, спричинене ворожістю до уявної або дійсної гомосексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності їх об’єктів.

Інституйована та неінституйована гомофобія сприяє тому, що відволікає увагу нації від дійсно важливих питань, з якими вона стикається, відвертає енергію суспільства від більш конструктивних починань, а також сприяє дискримінації частини нації.

Дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації. Сучасна теорія прав людини передбачає, що у суспільстві мають бути гарантовані права всіх меншин, включаючи і сексуальні. Вагомою частиною громадянського суспільства є рух за права сексуальних і ґендерних меншин, які борються за толерантне відношення до гомосексуальності, а також за прийняття законодавчих заходів, котрі гарантували б їм рівноправ’я в усіх сферах суспільного життя, і які стимулюють зміну відношення до гомосексуалів з боку суспільства у напрямку більшої терпимості.

У наш час у багатьох країнах світу розвивається рух за права сексуальних та ґендерних меншин, спрямований проти дискримінації їх у суспільстві. Вони визнають, що не існує якихось особливих прав гомосексуалів, всі форми дискримінації щодо них — невиконання звичайних загальних прав людини.

У коло домагань руху за права ЛҐБТ, зокрема, входить не тільки заклик до скасування правових та релігійних форм дискримінації, але і вимога юридичного захисту від дискримінації та покарання тих форм гомофобії, які наносять фізичну або моральну шкоду конкретно негетеросексуалам.

У ряді країн було прийнято закони, що карають злочини, здійснені на ґрунті ненависті проти гомосексуалів — на початок вересня 2010 р. вони прийняті у вісімнадцяти країнах Європи, серед яких не тільки найбільш розвинені країни Західної Європи, але і колишні радянські та соціалістичні республіки, як то Хорватія, Румунія, Естонія та Литва, а у ПАР права гомосексуалів гарантовано у конституції.

Проте, у світі існує ряд країн, в яких за добровільні одностатеві стосунки застосовуються штрафи або позбавлення волі, подекуди понад 10 років і навіть пожиттєво. У цьому списку — частина країн ісламського світу (на території СНД — Туркменія та Узбекистан), країни з ідеологічно заангажованими режимами (у тому числі тоталітарні, як КНДР), а також колишні англійські та португальські колонії, які успадкували елементи старого кримінального кодексу метрополій. У ряді країн — Мавританії, Судані, Сомалі, Ємені, Саудівській Аравії, Ірані, Афганістані застосовується смертна кара. Також вона локально застосовується у північних (мусульманських) регіонах Нігерії, а за одним із джерел — у Чечні (Російська Федерація).

Дотримання прав ЛҐБТ як необхідна умова європейської інтеграції. У Декларації Європейського Парламенту, яка була прийнята у 1998 р., було зазначено, що парламент «не дасть своєї згоди на вступ до [ЄС] будь-якої країни, яка своїми законами або здійснюваною політикою порушує людські права лесбійок і ґеїв».

У Лісабонській угоді, що замінює конституцію ЄС, яка вступила у силу 1 грудня 2009 року, у ст. 5b зазначено, що «При визначенні та здійсненні своєї політики та діяльності Союз має прагнути боротися з дискримінацією за ознакою статі, раси чи етнічного походження, релігії або переконань, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації».

Відсутність дискримінації ЛҐБТ — необхідна умова членства у Раді Європи. Це, зокрема, регулюється Резолюцією № 1728 [35] та Рекомендацією № 1915 [36], обидві які — під назвою «Дискримінація на підставі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності» — були прийняті на пленарному засіданні ПАРЄ 29 квітня 2010 р., в якому брала участь і українська делегація.

Зокрема, у цих резолюціях країн-учасниць Ради Європи закликано до того, щоб забезпечити право ЛҐБТ на свободу самовираження, засуджено мову ворожнечі, зокрема з боку офіційних осіб, визнано недопустимими публічні дискримінаційні заяви стосовно ЛҐБТ, зобов’язано прийняти та впровадити національне антидискримінаційне законодавство, яким було б гарантовано захист громадян від порушення їхніх прав на підставі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності.

Держави-члени Ради Європи повинні також забезпечити ефективні юридичні механізми захисту прав ЛҐБТ. Особливо важливим визнано впровадження освітніх програм з розвитку шанобливого ставлення до ЛҐБТ в органах державної влади, судовій системі, збройних силах, медичних установах, навчальних закладах, спортивних федераціях.

Рекомендовано також забезпечити законне визнання одностатевих партнерств «у разі, якщо національне законодавство розглядає таке визнання». Сучасна Україна є членом Ради Європи і декларує своє бажання приєднатися до Європейського Союзу, отже має виконувати згадані вимоги.

З 2005 року 17 травня у США, Канаді, Європі та низці інших країн світу відмічається Міжнародний день протидії гомофобії. В Україні ЛҐБТ-активісти, правозахисники та прихильники рівних прав відмічають його з 2007 р. різноманітними акціями, хоча дедалі більше стикаються із протидією щодо їх відкритого влаштування.

Гомофобія в Україні та проблеми її подолання. Моральний занепад українського суспільства, спричинений пануванням більшовизму, зумовив зростання руху за моральне відродження у країні. Однак, в основу такого відродження досить часто покладається у першу чергу християнська мораль, яка помилково вважається єдиним джерелом моралі для нашого суспільства. Проте така позиція суперечить основоположним принципам як демократії, так і прецедентного права Європейського суду з прав людини. Негативним побічним ефектом такого підходу стала популяризація консервативної християнської оцінки гомосексуальності як гріха та протиприродного явища.

Це, у свою чергу, призвело до поширення у суспільстві морального осуду та стигматування ЛҐБТ-осіб, обґрунтування цим гомофобної політики та дискримінаційних заходів з боку держави та окремих державних діячів, а також до розвитку антигомосексуального руху. Ситуація загострюється антигомосексуальною інформаційною політикою, здійснюваною більшістю ЗМІ, частиною працівників освіти та культури. Через це рівень толерантності щодо гомосексуалів, перш за все чоловіків, з часів проголошення незалежності змінився мало, про що свідчать статистичні дані. У 1991 та в 2006 роках Київський міжнародний інститут соціології провів заміри рівня толерантності до чоловіків з гомосексуальною орієнтацією, використавши запитання «Якою мірою Ви згодні чи не згодні з судженням „Суспільство має ставитися до гомосексуалістів як до всіх інших людей“». Дані КМІС свідчать про те, що за 15 років, які минули від 1991 року, в Україні дещо зменшилась частка населення, яке тією чи іншою мірою не згодне з тим, що суспільство має ставитися до гомосексуалів як до всіх інших людей (з 34,9% до 28,5%). При цьому не змінилася частка прихильників рівного ставлення (33,7% та 33,3%) та зросла частка тих, хто дає посередню оцінку — «і згодні, і не згодні» (з 8,9% до 16,3%) .
Однак, результати опитувань, проведені в Україні на замовлення ЛҐБТ-організації «Наш світ» у березні 2002 та березні 2007 рр., демонструють помітне зростання гомофобії. У відповідь на питання: «На Вашу думку, мешканці України, що мають гомосексуальну орієнтацію, повинні мати такі ж самі права, що й інші громадяни нашої країни?» відповіді показали, що збільшився відсоток людей, які виступають проти надання гомосексуалам однакових із гетеросексуалами прав та поменшало людей, які виступають за рівноправність. Обидва опитування виявляють й інші загальнонаціональні закономірності:

• жінки виявляють меншу гомофобність, ніж чоловіки;
• чим освіченішими є респонденти, тим толерантніше вони ставляться до людей з іншою сексуальною орієнтацією;
• молодші за віком люди толерантніші від старших, за винятком хлопців-підлітків;
• міські жителі толерантніші за сільських;
• найбільш терпимо до ґеїв і лесбійок ставляться жителі Києва і АР Крим, менш толерантно — жителі сходу країни, а найбільш гомофобні — західні і центральні регіони України.

Українські ЛҐБТ-організації проводять систематичний моніторинг стосовно дотримання прав людини щодо ЛҐБТ і регулярно публікують звіти. У 2008—2009 рр. ними було зафіксовано понад 50 випадків дискримінації та гомофобної агресії, які здійснювалися як щодо ЛҐБТ-осіб, так і щодо гетеросексуалів.

Серед найбільш відомих фактів гомофобної агресії за останні роки слід відзначити зрив презентації фільму «Бруно» у приватному кінотеатрі, спроби погрому на презентації антології квір-поезії у Львові та Києві, спалення арт-галереї Павла Гудимова у Києві, де напередодні того відбувалася дискусія про гомосексуальність.

Про зростання системної гомофобії в Україні свідчить достатньо висока чисельність гомофобних мітингів і демонстрацій, у той час як жодного легального ґей-параду або запланованого мітингу на захист сексуальних меншин проведено так і не було.

Як і в інших країнах світу, в Україні із зростанням ЛҐБТ-руху зростає антигомосексуальний рух. У ньому беруть участь переважно клерикальні утворення або пов’язані із ними клерикальні організації. Його провідником є утворена в 2003 р. організація «Любов проти гомосексуалізму» (ЛПГ), лідером якої є Руслан Кухарчук.

Вже сама назва організації ображає людську гідність гомосексуалів, які здатні любити так само, як і гетеросексуали. Як свідчить аналіз програмних документів, доктринальні положення ЛПГ засновані частково на застарілих стереотипах, частково на маніпулюванні та підміні понять. Організація виступає проти «пропаганди гомосексуалізму» і гомосексуальності загалом. Його ідеологи вважають гомосексуальність гріховною, аморальною та збоченням, вважають її набутою, відмовляють гомосексуалам у наявності почуття любові, стверджують, що вони ненавидять сім’ю, та твердять, що гомосексуальності можна позбавитись. У свою чергу, любов вони пов’язують тільки із відносинами чоловіка та жінки. Подив визиває конструкт «гомодиктатура», під яким очевидно розуміється не тільки захист прав ЛҐБТ, але і будь-яке поширення об’єктивної інформації про гомосексуальність. Стверджується, що гомофобія є різновидом «інакомислення», яке ніби то хочуть подавити ЛҐБТ і встановити у країні тоталітарний режим. Проте, прихильники ЛПГ самі відкидають принцип толерантності, притаманний розвиненим демократичним суспільствам, виступають за покарання тих осіб, які захищають гомосексуалів та їхні права. Під виглядом захисту фундаментальних прав людини на свободу віровизнання, слова та сім’ю вони пропагують порушення цих самих прав щодо гомосексуалів.

Серед заходів, які проводить ця організація, — звернення до державних органів з метою посилення дискримінації представників ЛҐБТ, різноманітні пропагандистські карнавали та маніфестації, спрямовані проти них та на захист сім’ї, моральності, протидію виродженню нації, яке, вважають, розпочнеться, якщо бодай якісь права людини щодо гомосексуалів будуть дотримуватись.

Серед інших діячів антигомосексуального руху слід відзначити клерикальні організації Комітет зі збереження християнської спадщини та громадську організацію «Покров Богородиці». Зокрема, вони влаштували у Львові 11 квітня 2010 р. парад і мітинг, спрямовані на пропаганду гомофобії. Вони вимагали від Президента прийняти законодавчі акти, спрямовані на дискримінацію гомосексуалів України: заборонити поширення інформації про гомосексуальність, заборонити реєстрацію одностатевих партнерств, впровадити закон про заборону переслідування за гомофобію і закон про заборону усиновлення дітей гомосексуалами.

Серед політичних партій України жодна досі не заявляла про те, що буде боротися з дискримінацією гомосексуалів. Навпаки, більшість політиків зайняли виключно гомофобну позицію. Причому в Україні, на відміну від європейських країн, гомофобні позиції займають навіть ліві партії, зокрема соціалісти та комуністи.

Особливо характерна гомофобія для ультраправих українських націоналістів. Так, Олег Тягнибок, голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода», публічно виступає за впровадження кримінального переслідування за добровільні одностатеві стосунки між дорослими чоловіками.

Загалом українцям бракує інформації про людей із гомосексуальною орієнтацією. У переважної більшості громадян залишається упереджене стереотипне сприйняття сексуальних меншин. Вони судять про ґеїв та лесбійок по епатажних образах виконавців з шоу-бізнесу, персонажах популярних фільмів чи по характерній поведінці фемінізованих гомосексуалів. Значно менше людей знає звичайних ґеїв і лесбійок — рідних, сусідів, колег по роботі, оскільки переважна більшість їх приховує свою орієнтацію. Українські правозахисники називають серед основних причин високого рівня гомофобії в Україні брак інформації, систематичні кризи в економіці, домінування патріархального укладу та традиційної або новонадбаної релігійності, потурання з боку держави антигомосексуальному рухові. Байдужими залишаються ті суспільні інститути, які в Європі розглядаються як головні гравці у здійсненні заходів, спрямованих на подолання дискримінації ЛҐБТ, — навчальні заклади (школи та університети), сім’ї, ЗМІ та національні уряд. Також для успішного подолання гомофобії практично не залучено ліберальних представників традиційних українських релігійних конфесій та зовсім не залучено міжнародних представників тих ліберальних конфесій, які визнають права ЛҐБТ. Серед інших важливих заходів могли б бути розробка інформаційно-освітніх матеріалів про ЛҐБТ, поглиблення наукових, перш за все ґендерних, соціологічних та історичних досліджень, пов’язаних з проблемами гомосексуальності в Україні, зростання поширення об’єктивної і неупередженої інформації про ЛҐБТ.

Бракує також волі і бажання політиків сприяти зменшенню дискримінації ЛҐБТ, і не тільки через власні переконання, а і тому, що політики заграють із громадськістю, більшість якої, у свою чергу, не розуміє серйозність проблеми дискримінації щодо ЛҐБТ або ж негативно ставиться до них. Проте, держава та лідери нації мають йти попереду, формувати ставлення, відповідне до декларованих цілей демократії та євроінтеграції.

Слід зазначити, що незалежно від того, яке в людини походження гомосексуальності, життя у неї одне, і від суспільства залежить, чи проживе його вона гідно, як цілісна особистість із повним прийняттям власного Я, чи під пресом гомофобії, з внутрішньою роздвоєністю, відторгненням частини себе, у стані стресу та депресії.

Олександр Мостяєв, науковець

Комментариев нет: