Полонез

Маріуполь, школа № 30, була. Коли я прийшов туди вчитись (в 7-й клас), її тільки-но побудували, навіть ще частина робіт тривала. Я помагав облаштовувати кабінети фізики, хімії та біології. Кабінет біології, кабінет нашого класу, ми з батьками доводили до нормального стану, себто вішали штори, збирали шафи, малювали щось на стіні типу кругообігу води в природі, а наша класна, Калпашнікова Людмила Григорівна, щойно приїхала в Маріуполь із самого Ленінграду.

Вона подарувала мені свій інститутський підручник хімії. Вона була єдина, хто тягала нас на екскурсії в ліси, разом ми їздили вже в СПб та Вільнюс, вона знала англійську та була надзвичайно делікатною людиною. Весь клас, навіть наші хулігани, обожнював її. Вона довела нас до випускного, організувала перший шкільний бал, який відкривався справжнім полонезом і закінчувався віденським вальсом... Після випуску ми охоче ходили до неї в гості, вона завжди була рада бачити нас. Я не знаю, чи вижила вона, в тій школі останніми роками вона вже не працювала, була на пенсії. В класі було і моє перше кохання, платонічне — Саша Мартишевський. Після 2014-го, коли однокласниці додали мене до групи у вайбері, протримався я там недовго — однокласникова вата була страшна, хтось працював у Москві, хтось весь час дивився російське... Бачив народження школи, побачив і її смерть. Sic transit gloria mundi

Читать далее

Принаймні не від мене...

Я двічі спалював документи. Перший раз, коли в Маріуполі вперше була дира, був 2014 рік. Я боявся, що персональна інформація клієнтів одного з наших дослідницьких проєктів потрапить не в ті руки. Сніг, холодно, вітер не дає в городі запалити багаття, а навіть коли загорілось, аркушики розміром А5 так і хтіли розлетітись подалі від місця страти.

Другий раз то сталось наприкінці лютого 2022-го. Мені вже зателефонували друзі та сказали, що Маріуполь ось-ось буде оточено. ОК, оскільки я не міг кинути сліпого батька, я залишаюсь, але всі — всі документи орґанізації, всі зарлатні відомості, які теоретично мусять зберигатись 80 років, всі угоди, все решта потайки під горіхом пішло у вогонь. Горіло довго, навіть картоплю встиг спекти.

Палив і думав, якщо до когось і прийдуть, то принаймні не від мене...

Читать далее

Про мови в Донецькій області

В Донецькому універі був факультет романо-ґерманців (анґл., нім., фр., ісп.), був просто філолоґічний (рос. та укр.). Звісно, всім їм ще викладалась латина і давньоґрецька (мій вчитель проф. М. Г. Сенів, нині покійний). На просто філолоґічному ще були старослов’янська, опціонально польська і болгарська. Усьо!

Ще була еліта — Горлівський інститут іноземних мов. Викладання там було фантастичним, але перелік той самий, що й у ДонНУ, + іврит.

В Маріуполі було те саме плюс новоґрецька (але не та, якою говорили по селах довкола). Теж усьо.

Не дивно, що після такого здається, що нічого іншого взагалі на мапі нема. З фіноугорських — в Києві катедра фінської, в Ужгороді угорської, у Львові нині ще естонська, але не на філфаці. Ще десь викладають кримську (яка споріднена з отою другою новоґрецькою, яка по селах довкола Маріуполя). Литовська, латиська — щось не чув. Про якусь екзотику типу баскської годі казати.

Отака фігня, малята

Читать далее

Про колективну вину росіян

Презентація книги «Ukraina päevikud» (Українські щоденники) естонського журналіста та режисера Vahur Laiapea, матеріалами якої стали інтерв’ю з українцями як в Україні, так і в Естонії під час цієї війни. На жаль, його інша книга «See habras elu» (Це крихке життя) залишилась в моєму Маріуполі.

Із залу було два питання, які, скажімо так, неоднозначні.

Перше про Волинську різанину, мовляв, от українці різали поляків, а ті тепер помагають... Я відразу згадав розповіді мого вчителя, який тоді був там дитиною і пам’ятає події яскравіше, ніж певно хотів би. Так от він казав, що ті села, де сусіди здавали одне одного — прийшла Армія крайова, вирізала українців, потім прийшла УПА і вирізала поляків, більше не існують. Натомість ті, де захищали одне одного — поляки молили Армію крайову не чіпати сусідів, а українці відповідно УПА не давали наводок на «поганих сусідів-поляків», ці села більш-менш ці жахи пережили. Власне, в Маріуполі я чув всяке від сусідів і сам боявся, що мене здадуть як проукраїнського ще й ґей-активіста, бо ж мовчки спостерігати за «звільненням» не можна, але попри те не здали і я не здам, бо дуже добре пам’ятаю ті розповіді вчителя.

Друге про вину росіян, мовляв от є знайома, вона в Росії активно проти і чим може помагає українцям... Так, згоден, є люди, сповнені совісті, є однак інші. Напр. моя тітка в Москві, яка на звістку про смерть мого батька та її брата в Маріуполі змогла сказати тільки те, що шкода, але ми хотіли як краще. І ще я вийшов уперед, вдягнув на руку маску — бачите, ось так мусили ходити маріупольці, позначені подібно до євреїв у Німеччині. Звісно, вина росіян є, вона колективна попри кілька праведників. Так само, як я відчуваю крихту провини за мільйони вирізаних радянською армію (в якій не тільки росіяне були) афганців, хоч тоді я був ще маленьким.

На жаль, та вина є. На прикладі Волинської траґедії ми бачимо, що було потрібно три покоління — не для того, щоби забути, а для того, щоби можна було тверезо про це говорити одне з одним.

Фотки тут: https://raamatud.postimees.ee/7710050/fotod-ja-video-vahur-laiapea-esitles-sotta-lainud-inimeste-lugusid-jutustavat-ukraina-paevikut
Читать далее