І знову про домашню естонську чортівню

Люди завжди були лінивими скотами, які невтомно шукають терпілу, котрий за них працюватиме і, бажано, щоби ще дякував за це. Оті всякі ґноміки, гіршечок вари, скатєрть-самобранка і ковьор-самольот.

Першим, власне, з’явився отой ковьор, а з ним Майлз-і-море від Люфтґанзи, Майлз-і-смайлз від Тюркішей і всяка проча херня типу вайфайного яблучка на тарілці, щоби не нудно було на коврі кататись.

Далі не можу не згадати про потужне закляття мультигорщик вари, яке всяка порядна пані тримає на кухні. Бо воно ж таке розумне, що аж страх — саме вмикається, вимикається, свистить паром і лампочками виблискує. Хіба що в маґазин не ходить, але вже з іншими горшками через інтернет рецепти обговорює.

Між мультигіршечком і килимом, пам’ятаю, була ще така собі Еліза, яка виконувала функції доктора Фройда, а її нащадки потім були автосповідниками і навіть нині пишуть статті та ставлять діяґнози десь там у казковій Америці, де ріки з молока і берега із солодких вафель і киселю.

Але я відволікся. Так от, естонські селянські міти кажуть про цікавого персонажа на ім’я крат, який зроблений з чого попало, запроґрамований Ванапаґаном в обмін на душу. Кратові господар мусить давати працю (а як не дає, то нашо такий господар здався — кратт йому зверне шию). Ну чи не робот? Хіба що ще з функцією «а паґаваріть». До речі, отой Ванапаґан — ну один в один айтишник: не від миру сього, бородатий, пацаватий, живе відлюдно, напевно ще збоченець. Простий селянин, звичайно, може його нагріти один раз — підписатись під угодою про передачу душі не кров’ю, а вишневим соком — але мстя буде страшна і невідворотна. Потім.

Образ крата досліджували всякі інші збоченці від літератури та семіотики, але вони, здається, не помітили дуже прозорої алюзії. Так, Андрус Ківірягк дійсно використав цей образ як гостру сатиру на село як ідеал консерваторів — бо чим ще розважатись у селі, крім як вкрасти у сусіда чи поміщика щось, що ніби цінне (типу срібної брошки), але яке все одно нікуди не надінеш, бо всі всіх знають. Отже, поцупити і закопати — щоб було. А в разі чого сказати, що мовляв, оці руки нічого не крали, крав крат.

Але якщо подумати, то більш лоґічним буде прикласти оту місцеву селянську чортівню до іншої сучасности: крати — то роботи, але роботи розумні, принаймні говорять. Ванапаґан, він же, Диявол — то айтишник, якого бояться, але жити без нього не можуть. Чому саме так? Бо поруч і іншими кратами, які здебільшого крадуть корів і підсвічники у сусіда, в романі «Rehepapp» з’являється нетиповий крат — сніговик, він нічого не краде, його не можна взяти в хату, бо розтане, він переповідає посполитому, неписемному сільському сироті лицарські леґенди, овідієву науку про кохання, бокачієв декамерон, вчить віршувати та мріяти, перед ним його господар день і ніч стоїть на колінах у снігу і слухає, слухає, слухає. Крат-казкар, крат-психотерапевт, він стає тим, хто підміняє життя на сеновалі словами і фантазією, йому вдається те, від чого згоряли інші крати — він будує повітряний замок. Дуже сучасний образ, бо все це він знає, будучи під’єднаним до всесвітньої текучої мережі. Парубок врашті-решт гине, його душу забирає Ванапаґан, а тіло поглинає вода, на яку, розтанувши, перетворився крат-сніговик