Сьогодні день Донецька. Згадав, бо якраз в один з таких днів перед початком занять в університеті я приїзжав увечері на електричці зі страшно важкою сумкою, доїзжав на тролейбусі по Артема до Університета, проклинаючи, звісно, голосну музику і натовпи, якими було сповнене місто, і селився в общагу, кімната 214. На ті масові гуляння я не ходив, і не пішов би зараз, навіть якби час повернути назад.
Чи люблю я Донецьк? Скоріше так, ніж ні, адже там я вперше годинами сидів у Надці з фоліантами Форчелліні, вперше прочитав Хмєлевську, купив словник Дворецького та підручник давньоґрецької, вивчив польську, здобув україномовну освіту, захистив дисертацію, почув живі Johannepassionen, прочитав перші лекції з аналітичної хімії — звісно, також українською, знайшов друзів, а деяких з них навіть там поховав.
Після початку окупації ноги моїй там не було, все вивезено, навіть старий дерев’яний столик і кавоварку. Але чи можу я сказати, що я жертва подій семиричної давнини? Радше ні. Працюючи в Інституті на приладах, які ще пам’ятали Брєжнєва (місяць ремонтуємо, тиждень знімаємо кінетику), ми з колегами інколи жартували, що якщо хтось не спалить ото все, то так і помремо біля своїх ґазометрів, бо корені вже в крісло проростали. Не моліться, бо станеться — сталось. Але хоч обрублені корені ще пам’ятать старе, смердюче та диряве крісло в кабінеті 222, та без того копняка не перейшов би до мов «екзотичних», не орґанізував би перші (і поки що єдині) в Маріуполі орґанні концерти, не провів би міжнародних досліджень у радикально іншій галузі, ніж кінетика радикально-ланцюгових реакцій, не жив би ані в Таджикістані, ані в Естонії і зрештою не знайшов би друзів з-поза України.
Так що зі святом і до зустрічі після звільнення!
Читать далее
