Моя сирна історія

Навіть на тлі загальної радянської бідності наша сім’я була не була заможною: мати — молодший інженер із зарплатою в 150 рублів; все, що було з ознак «інтеліґенції», — книжки, яких дійсно було багато, і науково-популярні журнали. Наш харчовий раціон складався з хліба, картоплі, макарон, молока та всяких кефірів-ряженок-ар‘янів (навіть вершки були чимсь незвичним), вареної ковбаси або курки, яєць, капусти, моркви та яблук з дідового городу. Інколи з’являвся майонез. Звичним також були масло, марґарин та олія.

Папа з моїми оцінками бідності не згоден, адже він одружувався не стільки з кохання, скільки з огляду на свою ще більшу бідність — тобто йому здавалось, що Люда, моя мама, живе в багатстві…

Але я відхилився.

Сири з‘являлись рідко: маленькі скибочки, які з придиханням називались «голландськими», а мені здавались якимись ніякими, не такими як ковбаса 🙂 або солодкі сирочки. Під час Перебудови і загальної руїни, коли маму звільнили і вона пішла в кондуктори, а потім на ринок торгувати, ми попри скрутні роки змогли собі дозволяти більше і сири стали з’являтись частіше, але мама завжди брала оті всякі типу «голландські» — мабуть через те, що раніше це була якась розкіш.

Наступний етап — після аспірантури, коли мій коханий Саша купував всякі незвичності: з пліснявою та без, м’які і тверді, гострі і лагідні… Мама так і не звикла до цього, вона трималась отих зі своєї молодості. І от недавно я в Литві спробував їхній твердий джуґас. Поки що він мені смакує краще. Звісно, решта нікуди не ділась — прямо зараз я приніс з Призми ціле багатство для бідної радянської дитини: п’ять різних сирів з різних країн, але не втримався — почав з Литви
Читать далее

Трудова

Лето 14-го. ИнФОУ. Уже принято решение эвакуироваться из Донецка. Иду в наш отдел кадров. Единственная Оксана под звуки канонады оформляет документы, достаёт из железного шкафа самое главное сокровище — трудовую книжку, заведённую ещё в 1995-м и с тех пор не покидавшую этого шкафа. Отдаёт мне. Для неё это была уже привычная операция — уезжал не только я. На выходных я забираю кое-какие реактивы, свои два бойлера, стол, лампу, мультиварку, авторефераты и книги, еду через блок-посты грузовиком в Мариуполь. Обживаюсь на улице Трудовой. Понадобилась ли эта трудовая? — Меня приютил на три года Мариупольский университет. В Таллинн я тоже её взял. Скорее просто как воспоминание. Это, когда-то хранимое в железном шкафу сокровище, лежит теперь в папке с другими бумагами из прошлого
Читать далее

Вовки і архаїка

Надвечір читав був лекції акад. Залізняка (до речі, дуже раджу) про санскрит, систему російського наголосу, і мимоволі згадував свої перші враження з першого ж заняття естоської понад рік тому. Наступного дня, коли наша естонка Галя запитала в мене, як то було, сказав: «не ображайся, це лише суб’єктивізм, але в моїй уяві завили вовки темною ніччю в зимовому лісі — така архаїка! Латинські десяток значень аблятиву і багатий вокалізм санскриту як живі перед очима стали!» Тепер-то я знаю, що насправді уральські мови є відносно молодими в порівнянні з індоєвропейськими, а серед них естонська — чи не найбільш модерна, так що ще питання, де вовки голосніші. Але менше з тим. Тоді далі я мимоволі почав порівнювати російську з українською, бо це тільки в шкільному підручникові є шість російських падежів, а насправді їх чи не п‘ятнадцять — і зокрема ті локативні, якими так жахають уяву нещасних імміґрантів у підручниках з естонської. В російській, на відміну від української, вони є живою розмовною нормою (почути «домой» можна в звичайному міському побуті, почути «домів» можна хіба від дуже освіченої людини в особливому контексті — або в діялектах). І, читаючи Залізняка, я дуже тішився тим, що ці аматорські почуття були вірними — російська є значно архаїчніша від української: вовки виють, старі смереки в темному лісі скріплять від вітру, хмари крадуть місяць, падає сніг…
Читать далее