Keelesõbrad

Поштою від Eesti Keele Maja та Integratsiooni Sihtasutus прийшла мені подяка за участь у волонтерському проекті з поширення естонської. Спочатку я розлютився — не тому, що не брав участі, а тому що мені дякують за те, чого я не робив: помагали мені, а не я. Потім заспокоївся — ну ОК, хай буде так, брав участь, поширював, пропагував…



У чому полягав проект? Коли уряд оголосив карантин, звичайно, все позакривалось — в тому числі мовні курси і розмовні клуби. І люди, які в силу своєї ситуації і так мало стикаються з естонською та її носіями, лишились і цього. У відчаї Фонд інтеґрації та Дім естонської мови кинули клич: потрібні живі естономовні волонтери, які були б згодні раз на тиждень скайпом, телефоном, зумом, фейсбуком — як завгодно — годину говорити з тими, для кого мова не є рідною, хто боїться навіть побутових ситуацій. Говорити про всякі звичайні дурниці: на вулиці гарна погода, я їм борщ, а що у тебе…

На диво, відгукнулось стільки людей, що це було неймовірним. Нас розподілили майже у випадкові пари «носій / не носій» мови, і поїхало. Мені дісталась школярка з маленького містечка, Kirke Pärn — ото справжня героїня, бо слухати моє базікання з купою мовних помилок було, мабуть, тяжкою задачею.

Власне, хочу і я подякувати як співробітникам і співробітницям Фонду за те, що витримали мою аґресію, так і Кірке, яка разом з іншими волонтерами зробила в цей проект свій внесок значно більший, ніж я
Читать далее

Пророк Скоропадський

Моє персональне відкриття — місцеві політеміґранти з Росії… Я, звичайно, знав теоретично, зі спогадів Скоропадського, але щоби аж настільки реально…

Отже, за Скоропадським: «Перша стадія — після приїзду до Києва — мовчить, п’є і їсть. Друга — хвалить Україну, її благозвучну мову, клімат, красу столиці. В третю стадію входить тижнів через два — виявляється, що візники дуже погані, бруківка нікудишня. І нарешті, такий тип заявляє: ’Ваша Україна нісенітниця… та й українців ніяких немає, це все вигадка німців‘».

Т. з. «філософ і соціальний психолог» Максим Єфімов, будучи біженцем, написав про Естонію вже стільки, що навіть тяжко прочитати всю ту філософську благодать. Ну наприклад: «Мои предложения: — Органы власти формируются по принципу 50 на 50, 50% эстонцев, 50% русских. — Столицей Эстонии становится Нарва. — В школах преподаётся русский язык в том же объёме, что и эстонский. — Выбор языка обучения за родителями (как написано в Конституции). — В Эстонии вводятся ещё 2 официальных языка: русский и английский. — Серые паспорта отменяются. Всем, кто прожил тут 5 лет даётся гражданство Эстонии, ибо жизнь в Эстонии — год за три».

І це тільки одна маленька цитата, а там такого добра, де всі дурні, одна я стою в білому… А судячи з матеріалів про інших таких еміґрантів, це не виняток — хоч, мабуть, найбільш ґрафоманський.

PS: живучи тут з 2012-го, естонську воно так і не вивчило — і чому я не здивований?
Читать далее

Kuhu kool läheb?

[Mõtisklus ülesandena]

Kolmanda septembri 2019 a. saade «Suud puhtaks» oli pühendatud kooliaasta algusele ja rääkis sellest, milliseks muutub kool Eestis, mis selle tulevik on ning mida on vaja teha, et lapsed võtaksid koolist kaasa mitte ainult mõnusaid mälestusi, vaid ka tugevaid teadmisi ja kindlaid oskusi. Saatejuht kutsus aruteluks kokku väga erinevad huvipooled, nimelt õppejõud (nii riigi- kui ka erakoolidest), õppijad, lapsevanemad, ministeeriumi ametnikud ja ülikooli haridusteadlased. Saates käsitleti selliseid tänapäeva probleeme nagu:

+ mis õppemeetod on parem?
+ kuidas õpilaste huvi hoida? ja kuidas neid motiveerida õppimiseks?
+ kumb on tähtsam, kas mingi meetod või pedagoogiline professionaalsus?
+ kas õpetaja peab õpilast kaasa viima või ainult järgima õpilase huvi?
+ kuidas õpetajaid koolidesse peibutada? kas on tarvis palku suurendada, ministeeriumi kontrolli vähendada, midagi veel teha?

Selles diskussioonis olid minu jaoks vähemalt kolm kõige meeldejäävamat asja: 1) 90% õpetajaid on nõus, et kool peab muutuma, aga mitte keegi ei näe kindlat suunda, kuhu need lõputud reformid viivad. 2) varem oli õpetajatel peamiseks mureks ebapiisav palk, kuid nüüd olid tõusnud teised teemad — koormus ja metoodika. 3) Eesti koolimaastik on väga kirju ja igal koolil on oma nägu. 

Arutelus osalesid peamiselt noored inimesed, välja arvatud kolm, aga vestlus oli hoopis konstruktiivne, seal polnud agressiivsust. Nähtavasti kõlas õppimise kvaliteedi küsimus kõige tihedamini. Ühest küljest on väga hea, et koolimaastik on nii rikas ja värviline — proovida kindlasti on vaja. Teisest küljest, hirmus terav on küsimus, kust me teame, et selline konkreetne meetod (nii uus nagu demokraatlik kool kui vana nagu traditsiooniline riigikool) tõesti töötab ja selle efektiivsus on tõendatud? Kahjuks, oleme kindel ainult selles, et õppeprotsessil kõige olulisem on õpetaja isik, kui täpne olla, siis suhted õpetaja ja õppija vahel: vaatamata sellele, mis meetod on kasutusel, kõige paremad tulemused tulevad seal välja, kus õpetaja professionaalsus saab õpilaste huvi hoida. Aga koolitüüp võib mõjutada seda, kas õpilasest saab hea kodanik ja enesekindel inimene või mitte. Iga õppimine vajab pingutust, ei saa õppida ilma vigu tegemata, kuid see pingutus peab olema turvaline, laps peab tundma, et temaga arvestatakse ja teda respekteeritakse, peab teadvustama, mis tema siht on.

Loomulikult oleks kõige ideaalsem individuaalõpe, kuid õpetaja aeg (eriti riigikoolis) on piiratud. Seejuures maailmas on erinevad digitaalsed lahendused, mis lubavad õpetaja aega kasutada efektiivsemini. Selle jaoks on vaja kogu paradigmat muuta — laps peab iseseisvalt mööda õppeteed kaima, aga õpetaja peab sekkuma ainult siis, kui õpilane seda vajab. See tähendab samuti, et kool peab õpilast õppima õpetama.

Mina ei ole pedagoog üldse, aga ma pooldan seda seisukohta, et kooli muutmise protsessis on kõige tähtsamad 1) lai avalik arutelu, mis viib konsensuseni, mis on reformi siht, 2) turvaline ruum igale lapsele, 3) hästi põhjendatud, nii öelda tõenduspõhine õppemudel ning loomulikult väga hea professionaalne õppemoodul.

Читать далее

Естонська C1 або дайте мені таблеток от жадності... і побольше!

Ще минулого року я шкодував, що мій час перебування тут, в Естонії, закінчується. За три роки героїчними зусиллями (і не менш героїчними видатками) здобуто поза мовним середовищем B2. Ще б рік такими темпами, думав, і був би C1! І ось — на, жери. По-1, оголошується надзвичайний стан і кордони закриваються. По-2, закінчується мій контракт і я офіційно стаю безробітним, але стаж і попередня зарплата були такі, що дозволяють претендувати на незлу підтримку Каси з безробіття. Власне, її отримую і відразу прошу направити мене на курси естонської, бо все одно нема чим зайнятись на карантині. Каса дає мені ці курси, але оскільки карантин, то єдино можливий варіант із доступних у них — індивідуальне навчання по скайпу. Власне, все як було до цього моменту, тільки вчителька інша.

Паралельно, щоби було зрозуміло, в мене вже йже (точніше, закінчується) з кінця минулого року маленький ненапряжний веб-курс Тартуського ун-ту (теж С1). На свою голову я взяв там ще фінську для початківців (ну дуже елементарний рівень). Тобто, з квітня і до кінця минулого тижня в мене було паралельно три курси — два естонських і одна фінська. І тут, тадам, приходить повідомлення від Фонду інтеґрації про те, що вони очухались від першого карантинного переляку і дають мені ще один безплатний курс С1 — бо минулого року я мав бесіду з їхньою консультанткою і тепер вони знайшли ресурси. Хіба ж я дурний відмовлятись від халяви? Звісно, давайте! Таким чином, день у день — закінчилась фінська, її місце заступила ще одна естонська. Сдуреть!

Слід зауважити, що із цих трьох тільки один — від Каси з безробіття — по справжньому інтенсивний і важкий: індивідуальні заняття і море завдань. Решта два цікаві, але радше як фон і ще одна можливість заповнити час мовою та практикою. Та й результати вже сам бачу: те, що було ще півроку тому тяжким, стає дедалі більш зрозумілим.
Читать далее

Трохи Таллінна

Якось увечері гуляв я Таллінном — тоді мені не хотілось йти далеко, тож ходив Старим містом, там де туристи були до епідемії. Знімав і кидав давній подрузі у Вайбер з коментарями. Так і вийшла мала віртуальна екскурсія-експромт.

1) Якість рештки прямо навпроти Співочого поля.

2) Шевченківський дуб поруч з Linnahall. Колись українська діаспора в Естонії почала збирати гроші на пам’ятник Тарасу Грировичу в Таллінні. Потім, як часто буває, всі з усіма розсварились. Куди ті гроші пішли, невідомо, але вистачило на оту каменюку та на деревце.

3) Матрьошкі всюду в центрі міста — для туристів із Західної Европи.

4) Чайка. Місцевий птах розміром з добру вигодовану курку, літає над Балтикою поруч з паромами, бьється із сородичами, вихоплює бутерброди з рук туристів, кричить дурним голосом.

5) Не повірите — це вхід в Академію наук. Ніякої помпезности — звичайний дворик у Старому місті.

6) Це вже не старе місто, біля кінцевої трамвая 2 Suur pala. Пам’ятник естонцям, що загинули у світових войнах ХХ століття.

7) Вид на Старе місто зі смотрової площадки. Ця картинка часто відтворюється на всяких сувенірах.

8) Кріпосні стіни Старого міста. Бачите оті трикутнички під стіною? Колись то були ворота, але з часом, за вісім століть, рівень ґрунту піднявся аж настільки.

9) Посеред суворого лютеранського міста раптом з’являється православна церква. Вона настільки дисонує в сенсі архітектури, що ввічливі естонці називають її тортиком.

10) В Старому місті можна придбати нерухомість. Дорого, понтово, в жахливому стані, відремонтувати буде коштувати зіставно з ціною самої нерухомости (бо пам’ятка архітектури), а переробити так, щоби там було зручно жити, із сучасними побутовими вигодами, майже неможливо — бо знову ж таки пам’ятка архітектури. Ото і стоїть, невідомо на кого чекаючи.

11) І ще один вид зі смотрової площадки.
Читать далее

Keskkonnasõbralikkus on mõtteviis

[Mõtisklus ülesandena]

Elu Maakerel muutub üha rohkem ohtlikumaks inimkonna jaoks, sest loodus tunneb aastate jooksul üha tugevemat meie tsivilisatsiooni mõju. Iga aasta ilmuvad uued tehased maa peale, üha enam ilmuvad põllud metsade asemele, autod saastavad üha rohkem õhku. Areng peibutab meid ja tundub, et meil on raske teha midagi looduse säästmiseks. Kas see on tõde? — Jah ning ei. Tõde on, et see probleem on kompleksne. Aga tõde on ka selles, et iga ühiskonna muutumine algab igast inimesest. See tähendab, et iga inimene — nii laps kui ka täiskasvanu — saab säästa loodust, võib saada kangelaseks, kui muidugi ise seda tahab. See tähendab ka, et igal inimesel on vaja oma igapäevases elus keskkonnasõbralik olla.

On olemas palju kergeid nippe, kuidas loodust aidata. Näiteks igaüks saab oma asjade elu pikendada ja seejäärel koormust looduse peal vähendada. Selleks on tarvis esiteks osta neid riideid, mis kantakse pika aja jooksul, ja teiseks kui asja elu on jõudnud lõpuni, mõelda võimalustele selle taaskasutamiseks. On võimalik näiteks anda see ära annetusena vaesuste jaoks või viia ümbertöötlemiseks — Tallinna, Tartu, Kuressaare ja teiste suurte linnade kaubamajas on selleks kastid. Sama moodi saab toimida, kui teil näiteks läks kodutehnika katki või moest välja.

Igaüks meist saab ka prüügi sorteerida — ei nõua see suurt jõudu ega äärmuslikku oma elu muutumist. On piisav mõtteviisi muuta, võtta ühe prügikasti asemel kaks (üks toidujäätmeteks, teine muuks prahiks) ja vaat — te olete nüüd tõeline kangelane ning olete oma pannuse teinud looduse säästmisele.
Читать далее

Вільянді

Подорож у Вільянді тривала цілий день — о 6:30 я був вийшов з дому, о 21:30 заповз на ліжко (яке щастя, що борщ є!), 25 км пішки. Перше, що слід сказати: не ходять туди нині автобуси, можна комфортною електричкою, але теж не без пригод — траса ремонтується, тому десь на середині всіх пересадили на автобус і довезли як цінність до кінця, себто на цвинтар.

Центр Вільянді побудований дуже раціонально: церква, школа, театр, крематорій і три кладовища. Повний цикл: похрестили, навчили, розсмішили, відспівали, спалили і закопали. Ну і вокзали поруч — для лоґістики отого процесу. Був ще аеродром, але не склалось.



Цвинтарі не те щоби якісь особливі, але принаймні доглянуті та в дечому цікаві: один, так і названий — Старий, аж з 1700-х років. Інший, покинутий, — німецький на вершині пагорба, що поступово руйнується. І нарешті на третьому, Toome kalmistu біля колишньої військової частини і аеродрому (нині там чи то хрущовки, чи брєжнєвки) багато написів кирилицею.

Центр міста зараз активно ремонтується, тому там хоч і не дуже зручно ходити, але принаймні стоять туалети. Поруч з ремонтом, на вулиці (Зайвої) Ваги — спортивний центр, про що говорять не стільки вивіски, скільки скульптури, в тому числі першому естонському чемпіонові з рестлінґу. Трохи далі, на початку Талліннської вулиці, Церква Св. Івана, а за нею лежать руїни орденського замку. Я навіть не знаю, що було б краще — залишити як є з ґотично-романтичним театром просто неба, чи все ж таки відбудувати у славі.



А ще в місті є нічний клуб — Діра. Кажуть, чорна-чорна, як самий гріх. Але нині дні посту і покаяння, тому всі грішать дома, а Діра глибочіє порожнечею.
Читать далее