Ühel päeval käis põder metsas, ta oli kurb, sest ta kaotas oma sõbra ära. Ta vaatas igale poole, põõsaste alla, puude vahele, aga ei olnud sõpra mitte kusagil.
Järsku hakkas ta nälga tundma, võttis ühe rohukese suhu ning tema tujus muutus paremaks. Võttis veel ühe, näris ja ta kurbus kadus ära. Ime, — mõtles põder, — kanep või? Sellest ajast nimetatakse seda rohtu põdrakanepiks.
Ще в березні, коли лячно було вилазити на вулицю, взяв я в орків гнилої картоплі, в сусіда Васі семена редиски та бураків, скопав і посадив. Посадив попри те, що знав — не для себе роблю. І ось-о, сусід прислав фотки — картопля зійшла без колорадів, черешні та редиска вже готові... Не дарма робив!
Ну ось і закінчився місяць в Литві, коли я трохи прийшов до тями і навіть від’ївся. Miroslav і його мама гостинно поселили в свому домі та возили разом з Rolandasом по країні, Ганна не давала загаснути голові, Aida вчила мови, Garry разом з чоловіком подарували кавоварку, а інші знайомі і незнайомі люди теж всіляко підтримували...
Ačiū, Lietuva, ir iki pasimatymo! Nüüd Eestisse, koju.
